Зараз буде непопулярний відгук на популярну книгу.

Моє враження на межі між — Історія, яка зіпсувала мені настрій і Мені сподобалось 🙃

Дві часові лінії. Англія 1941-43 років та сучасний Колорадо. Дві закохані пари. Пілот і радистка та письменник і правнука радистки. Чотири долі об'єднані однією історією, однією книгою.

Історія надзвичайно сумна і глибока у плані емоційного перенесення читача до Англії 1941-43 років. Скарлетт і Констанс неймовірні жінки. Сильні та вперті. А оте Кохання на межі життя і смерті, сьогодні і інколи... Кохання, про яке можна мріяти і якому можна заздрити. Кохання, яке змушує стіни рухатись. Справжнє кохання не знає напівмір і Яррос чудово це передала у відносинах Скарлет і Джеймсона.

Фінал мене дійсно здивував, десь в глибині душі я сподівалась на трохи інший happy end хоч вже знала, що його не буде.

Що стосується Ноа та Джорджії мені сподобалась їх пара. І добре, що авторка не роздувала їх драму, бо на фоні пари з минулого це виглядало б по дурному 🙃

Я не плакала жодного разу, бо в ті моменти де треба було плакати я думала про те, навіщо пишуть настільки скляні історії? Чи то в мене настрій такий був, чи то занадто близька ця історія до нашої реальності. І через це я задавалась питанням чому не можна було зробити Скарлетт і Джеймсону щасливий фінал це ж книжка, вигадка... А можливо я занадто багато знала про цю книгу, тому в мене вже не виникло настільки гострих реакцій на ті події, а може я просто більш залізна чим думала)

Звісно я не могла не помітити та оцінити стиль авторки, який з самого початку нагадав мені Джіо і Мойєс 🙈

Прочитала, дякую, інших книжок Яррос поки не хочу 🙃

Будьте готові до тригерів пов'язаних з vійною 😶

От це те, що мені було треба, щоб обнулити складні історії прочитані останнім часом. З цим екшн трилером я відпочила від суцільної драми 😌

Сюжет з елементами бойовика, переслідувань та секретних угрупувань.

Маємо розповідь від трьох героїв — вихованців інтернату у богом забутому містечку. Минуло 25 років з того часу, як вони покинули стіни дитбудинку. Кожен з них реалізувався та став успішним. І все було б добре, якби хтось не відкрив на них полювання. Старі друзі мусять повернутися до "Сейвіор-гаус", щоб врятувати не тільки своє життя, а й не дати вийти на зовню таємниці, закопаній на землях інтернату.

Тут не було нічого з того, що я зазвичай люблю у книжках. Ні кохання, ні гумору, ні горору, ні розслідувань. Але це було як ковток свіжого повітря. Була інтрига, була динаміка. Сподобалось як прописані герої. Єдине, мене трохи дратувало те, що моменти з минулого вклинювались у сьогодення без розділення і інколи я така "стоп стоп, це ми зараз де 🤔"

Можливо в інший період я б плювалась від цієї книжки і казала б що мені не цікаво читати про перестрілки без кохання. Але сьогодні це було те, що треба 🔥

Якщо чесно, я в ступорі 😵‍💫

В мене двояке враження від прочитаного.

Якось язик не повертається сказати, що мені сподобалась книжка. Якби це була історія Не на реальних подіях, то можна було б розбирати мотивацію кожного героя, насиченість та адекватність сюжету. Влаштовувати психологічний розбір, шукати корінь проблеми. Але це все вже зробила професорка кримінальної психології у Післямові 🙃

Це реальна історія, тому дати прочитаному адекватну оцінку мені складно.

Єдине, я готувалась до чогось гіршого. Не те щоб події у книзі були не достатньо жорстокими, ні були. Але опис їх був поверховий, мені вдалося утримати емоційну дистанцію від сюжету.
Я звісно співчувала дітям, але частіше чим співчуття, я відчувала роздратування і обурення тим, що оточуючі так довго закривали очі на те, що відбувалось у родині. В мене сто разів очі на верх лоба лізли від безхребетності третього чоловіка Шеллі та відстороненості батька з мачухою.
Так, психічно хворі люди дуже розумні та хитрі, але ж її методи знущань просто на голову не налазили чи невже любов чоловіка була настільки сліпа як він сам говорив і він дійсно не усвідомлював масштабів всього того жаху?? Невже спалити тіло пасинка на задньому подвір'ї дійсно було просто?
Я можу ще довго розповідати про своє нерозуміння людської природи у межах цієї історії, але не хочу в подібне дуже заглиблюватися. Побережу свою психіку і настрій 🫥

Розкажу трохи про книгу.
Розповідь починається з народження Шеллі Нотек. Стиль розповіді більш художній, є діалоги. Але місцями виглядає як інтерв'ю. Читач проживає разом з Шеллі відрізок часу від далекого 1960 до 2016. Історія послідовна. Розповідь від третьої особи. Десь ближче до кінця мені вже набридло і стало нудно. Хотілося вже завершення.
Не знаю чи правильно буде сказати "мені сподобався фінал" чи "я задоволена розв'язкою" адже це чиїсь реальні життя. Скажу, що я рада як склалося подальше життя трьох сестер.

Це був цікавий досвід. І мабуть, я продовжу знайомство з подібного штибу історіями. Знання, що це реальна історія однозначно змінює сприйняття сюжету.

Дуже якісний психологічний трилер 🔥

У центрі сюжету дві подружні пари. Кожна з них має ідеальний "фасад", за яким ховає чималі скелети. Це і психічні розлади і різні залежності. Чоловіки мають таємниці від дружин і навпаки.
Останній вечір медового місяця на Балі завершується нещасним випадком. Але "нещасним" тільки на перший погляд 🤫
Розповідь ведеться від імені дружин — Софії та Ерін. Діалоги живі, герої не картонні. Сюжет без провисань.

Мабуть, від часів "Служниці" я не відчувала такого напруження від історії та захоплення закрученим сюжетом. Був момент, коли в мене "мурахи побігли по шкірі" від страху за одну з героїнь. Знаєте, оцей ефект "бум" і ти підпригуєш на місці разом з героїнею 🫣

Авторка так плутала карти, що ближче до фіналу я вже відчувала розгубленість і злість від того, що ніяк не могла зрозуміти хто у цій історії насправді поганий. Мене "кидало" від героя до героя. Авторка водила мене за ніс до останньої сторінки. Це той випадок, коли після фінальної крапки з'являється ще один поворот, який ламає, з такою важкістю побудований, логічний ланцюжок подій 🙈

Не сподобалось 🙄
Я не побачила того емоційного та глибокого сюжету заявленого в описах до книжки. Задум це найцікавіше, що було у цій книзі. Мені було нудно через апатичну манеру розповіді. Можливо авторкою так було задумано, але для мене, це не виглядало захопливо та інтригуюче.

Острів, який відрізаний від решти світу, школа-інтернат для дівчат та Токс — вірус, який має просто якісь фантастичні наслідки. Півтора року дівчата знаходяться в ізоляції, поки науковці проводять експерименти з ліками та самим вірусом, використовуючи для цього заражених дівчат. Початок був багатообіцяючий і розв'язка більш менш напружена, але середина ні про що 🙈

Анотація подана так, що я чекала на щось жахливе та горорне. Але по факту, історія сира та монотонна. З того, що сподобалось, це описи місцевості. Добре прописані пейзажі зараженої природи. Щодо життя дівчат, то мені не було моторошно і страшно в моменти, коли вони втрачали рештки людяності під час боротьби за їжу та при загостреннях хвороби.

Фінал відкритий. Коли я перегорнула чергову сторінку, а там "Подяка читачу". Я була м'яко кажучи здивована 🙃 Єдине, що зачепило, це те, що сумно було спостерігати за тим як до молодих дівчат віднеслися як до піддослідних кроликів, а у кінці викинули як відпрацьований матеріал.

Фініл не пояснює природу виникнення вірусу і яке майбутнє чекає на заручників острову Ракстер.

Книжка із серії — можна читати, але краще не треба 🙃