Без ґрунту. Оповідання

📖 "Сучасна людина виробила в собі звичку не мати свого кутка. Вона розірвала пуповину, що зв'язувала її з материнським лоном місця. Відмовилась од почуття спільноти з землею. Зреклася свідомості своєї тотожності з країною. Загубила згадку про свою спорідненість з вітчизною".

📖Моя подорож світом української літератури триває. Це моє перше знайомство з автором і це було прекрасно. Часом боляче, складно, але заворожуюче. Нажаль, Домонтовича не вивчають в школі, а дарма. Можливо, тоді мали би менше людей "без ґрунту"

📖Цей твір написано на початку минулого століття, але зараз він просто шокував мене своєю актуальністю. "Як і інші, він звик, що війна стала повсякденною подробицею буденного життя" - чи ж не про сьогодення написано?

📖Головний герой, Ростислав Михайлович, мистецтвознавець, їде до Дніпра, аби вирішити долю історичних споруд, на які накинули оком більшовицькi діячі - спостерігаємо зіткнення різних світоглядів. В книзі змальована доля української інтелігенції в часи тотального державного страху перед спробами вийти за рамки дозволеного, затвердженого

📖На відміну від сучасних динамічних авторів, стиль написання того часу плавний, повільний. Тут не про "ой, а що ж там далі?", тут хочеться смакувати кожне речення. Мене вразила краса мови автора, прекрасні глибокі описи міст, природи. В кожному слові відчувається любов до України, її людей

📖Просто чудово автор змальовує історію кохання головного героя. "Ми загубили початки й кінці. Ми йшли в безмежність, де не було нічого, окрім неситої порожнечі нездійсненного бажання. Ми пережили всі спокусити солов'їної ночі. Піддалися всім принадам ночі. Пізнали всі небезпеки співу солов'їв".... Як же гарно, правда?

Дочитала книгу «Без ґрунту. Оповідання» В. Домонтовича, і можу сказати, що такі історії не читаються за один вечір. Незважаючи на те, що у книзі всього 330 сторінок, головні теми творів доволі складні та потребують всієї уваги.

Тут у нас один роман автора («Без ґрунту») та три оповідання – «Помста», «Приборканий гайдамака» та «Ой поїхав Ревуха…». Всі вони об’єднані спільною темою, а саме власного самовизначення та співіснування в одній людині різних суперечливих ідентичностей. Герої відчувають потребу прикидатися іншими людьми, наслідувати когось та діяти не так, як звикли.

У цій книзі В. Домонтович чудово передає нам атмосферу тотального державного страху. Він показує, як люди можуть одягати на себе маски та намагатися втекти від страшної реальності.

Здається, що автор десь трохи описує свій стан та настрої, підштовхує нас до розуміння тих часів (1920–1930 роки). Ці історії складні, але важливо читати їх та ближче знайомитися з українською класикою.

• Колекціонуючи враження, як інші колекціонують поштові марки, я прагнув врятувати себе від поразки.

• Найкращі з мрій завжди це ті, що про них не треба дбати, щоб їх здійснити, — хіба ж не так?

• Ми прагнемо завжди якихось певних благ і не цінимо щастя, яке народжується, коли ми позбавлені якоїсь прикрости.

• Почуття втіхи приносить спокій, а це найважливіше для людини.