Про цю книгу я дізнався з подкасту "Шалені авторки". Автори-літературознавці так захопливо розповідали про нову книгу Антона Санченко, що я одразу захотів її прочитати.

Отже, це дійсно цікава і дуже інформативна книга. Я насправді очікував більш “академічної” форми, але ця книга, хоч і структурована за часом, але далека від енциклопедії. Суцільна еклектика: історичні, географічні та літературні нариси, морські та рибацькі байки, авторські спогади та роздуми.

Все це добряче приправлено гумором. Але, як на мене, автор забагато посилається на сьогоденний контекст (меми, новини і т.i.), тому більшість жартів буде незрозумілою вже за декілька років.

Із мінусів – не дуже якісна редактура, багато самоповторів. Деякі думки, цитати і, навіть, речення повторюються в різних главах.

Окремо відзначу чудове видання з великою кількістю ілюстрацій та фотографій. Таку книгу приємно не тільки читати, але і просто полистати.

В українців мого покоління досить обмежене уявлення про українську літературу, побудоване кастрованою шкільною програмою: Кобзар, Каменяр, Залізна Леся та сільська проза, яка плавно перетікає в соцреалізм.

Тому цю антологію я дуже рекомендую усім, хто хоче відкрити для себе українську літературу в її різномаїтті та багатстві. Десятки поетичних шкіл та угруповань, сотні імен, тисячі віршів. Навіть якщо ви не любите поезію, варто погортати цей пухнастий том, переглянути зміст книги, подивитися фотографії поетів, почитати біографічні довідки, які складаються в драматичну історію України 20-го сторіччя.

Нарешті я добрався до літератури, яку в мої роки не вивчали в школі. Але чому саме Домонтович? По-перше, я був вражений його надзвичайною, кінематографічною біографією. По-друге, мені дуже сподобався уривок з роману, присвячений Катеринославу (Дніпро), який я почув в подкасті "Ранкова доза".

"Без грунту" вважається романом, хоча за обсягом це повість. Сюжет доволі простий і, як в багатьох модерністських творах, не дуже важливий. Але цікаво, що в центрі сюжету доля недобудованої архітектурної пам’ятки — Варязької церкви архітектора Линника. Пізніше, не без впливу Домонтовича, собор стане центральним символом відомих романів Олеся Гончара та Павла Загребельного.

Головне у творі не сюжет, а думки о мистецтві та культурної ідентичності, чудові ліричні замальовки міста, виразні портрети епохи індустріалізації та суцільного страху. А майстерна зміна кадру та добра порція іронії знижує пафос і робіть твір зовсім не нудним.