Віктор Домонтович

📖 "Сучасна людина виробила в собі звичку не мати свого кутка. Вона розірвала пуповину, що зв'язувала її з материнським лоном місця. Відмовилась од почуття спільноти з землею. Зреклася свідомості своєї тотожності з країною. Загубила згадку про свою спорідненість з вітчизною".

📖Моя подорож світом української літератури триває. Це моє перше знайомство з автором і це було прекрасно. Часом боляче, складно, але заворожуюче. Нажаль, Домонтовича не вивчають в школі, а дарма. Можливо, тоді мали би менше людей "без ґрунту"

📖Цей твір написано на початку минулого століття, але зараз він просто шокував мене своєю актуальністю. "Як і інші, він звик, що війна стала повсякденною подробицею буденного життя" - чи ж не про сьогодення написано?

📖Головний герой, Ростислав Михайлович, мистецтвознавець, їде до Дніпра, аби вирішити долю історичних споруд, на які накинули оком більшовицькi діячі - спостерігаємо зіткнення різних світоглядів. В книзі змальована доля української інтелігенції в часи тотального державного страху перед спробами вийти за рамки дозволеного, затвердженого

📖На відміну від сучасних динамічних авторів, стиль написання того часу плавний, повільний. Тут не про "ой, а що ж там далі?", тут хочеться смакувати кожне речення. Мене вразила краса мови автора, прекрасні глибокі описи міст, природи. В кожному слові відчувається любов до України, її людей

📖Просто чудово автор змальовує історію кохання головного героя. "Ми загубили початки й кінці. Ми йшли в безмежність, де не було нічого, окрім неситої порожнечі нездійсненного бажання. Ми пережили всі спокусити солов'їної ночі. Піддалися всім принадам ночі. Пізнали всі небезпеки співу солов'їв".... Як же гарно, правда?

Чому я так довго не читала цього автора? Тому що у нього був роман з дружиною мого улюбленого Миколи Зерова, тому що він працював на радянські спецслужби, тому що .... Ви зрозуміли, що доля цього письменника була дуже карколомною. І важко мені ставитися до його творчості неупереджено. Але я це зробила, прочитала два відомих твори автора. Висновок - однозначно вони інтелектуальні.

Кількість сторінок наче зовсім невеличка, але у мене складалося враження, що їх принаймні вдвічі більше. Ну, ви зрозуміли, наскільки мені це цікаво читалося.

Хоча "Доктор Серафікус" сподобався, деякі ідеї професора-аскета мене дуже зацікавили, повороти долі - також. Вкотре переконалася, що аскетами часто стають тому, що не було реальної спокуси і можливості. І цей роман якраз це і доводить. Сумбур і порядок - мішанина думок, дій, обставин. Доволі цікава, але, чесно скажу, дещо елітарна література. Кого мало цікавить життя 20 років або психологічні відхилення - буде нудьгувати.

Але це другий роман, перед тим треба прочитати "Дівчину...". А ось тут взагалі ці дивні любовні, чи псевдо любовні шмарклі, божевільна поведінка, протиріччя ідей і вчинків мене просто діставали. Ну, не люблю я такого та ще й так детально.

"Бажання, сховані й притлумлені вдень, прокидаються вночі. У нічних снах вони набувають реальности, і людина пізнає нарешті те, що поза цим, може, назавжди лишилося б для неї не відомим і не уявленим. Коли б люди не бачили снів, може, вони ніколи не довідались би про те, що існує. Тільки в снах розкривається справжній сенс наших бажань".

Але ж, враховуючи, що мова написання творів дуже цікава і навіть дещо відрізняється від сучасних норм, прочитаю ще й другу книгу автора, хоча це не точно)

Як же пише Домонтович про кохання ❤️. Це музика. Листи. Творчість. Такий жаданий літній дощ.

Через любовні листи Домонтович розказує нам про певний бік характеру Пантелеймона Куліша. Мені здалося, що це був доволі пихатий, егоїстичний чолов'яга, який не міг скласти собі ціни. Все йому нудно, жінка надто піклується, панночка провінційна, Марко Вовчок має забагато чоловічої уваги, чиясь дружина зіпсована і потребує перевиховання. І всіх йому треба вчити як жити, а він мало не янгол, який всіх порятує.

Люблю Домонтовича, але навряд би та любов сталася, аби я почала з цієї книжки. Так, стиль є, цікаві факти є, оті чудові описи, що вкрали моє серце, є, але іскри немає. Мені здалося, що я цілу вічність читала цю книжку. Я знала, що будуть листи і трохи біографії, але, очікувала чогось більшого.

Для загального розвитку корисно, але якщо ви ще Домонтовича не читали - раджу почати з інших книжок. "Дівчина з ведмедиком" і "Спрага музики" не лишать вас байдужими.

Люди, які застигли в минулій епосі. Люди, які намагаються її випередити. Кохання та ілюзії, свобода вибору і тиснява власного світу, життя наповну і зведення його до задушливої квартирки. Це все Домонтович.

🔸"Дівчина з ведмедиком" про злам між тоді і тепер. Про кохання в ньому. Є до біса раціональний вчитель. І є вона, дівчинка-виклик. З неї могла б вийти добрезна революція на той час, якби не підліткова впертість і максималізм.
З нього...з нього отримали те, що й мали отримати. Бо від правильності рідко очікуєш щось їй непритаманне.

Тут все прекрасно. Протилежності, підходи до побудови себе і вибору, плавна течія розповіді і крутий поворот. Ох вже цей поворот - та я не могла підібрати щелепу після слів Зини. Не кажу, яких саме - читайте.

🔸"Доктор Серафікус". Замкнений в собі і своєму світі професор, який до кінця лишається загадкою. Він і самотність, і прихований Дон Жуан, і сором'язливість, і дивак. Хоче мати дитину, не хоче мати жінки. Вважає, що фізична близькість і кохання несумісні. Ба більше, для себе відкидає можливість любити - тільки очима. Людина, загублена у своїй зоні комфорту - отак би про нього сказали в наш час. Та ще й та, яка не встигає за часом, в якому живе, та й не дуже хоче.

Я неочікувано пропала в цих оповіданнях, хоча особливо нічого не сподівалася від них отримати.
Протилежність персонажів, влучність тверджень, монологи і діалоги - це все 🖤.
А ці описи! Так просто, без зайвих порівнянь і складних конструкцій. Читати обов'язково!

Коли вперше побачив цю книгу на 250 сторінок, ще подумав: ого, оце мабуть Домонтович як сів і як розібрав по цеглинках усю «Чорну раду». Та виявилось, у книзі не про романи Пантелеймона Куліша – тут про романи-романи)) З Лесею Милорадовичівною, Марком Вовчком, дружиною Леоніда Глібова Параскою і навіть трохи про роман з власною дружиною Ганною Барвінок.

Так автор пише про стосунки Куліша та Марка Вовчка:

«Куліш ревнував, метушився, скаржився, обвинувачував, нарікав, улаштовував сцени, рвав і мирився, тікав і повертався, – одно слово, обридав… Він обридав Марку Вовчкові своїми ревнощами. Він претендував на єдність почуття, але цієї єдности в Марка Вовчка саме й не було. Куліш бажав, щоб вона належала тільки йому, а Марія Олександрівна воліла належати тільки собі... Кінець кінцем, історія була звичайна: Марко Вовчок, приїхавши до Петербурга, спинила свою увагу на Куліші, щоб за деякий час віддати перевагу Тургєнєву».

Отак Куліш реагує в листі на прохання Опанаса Марковича (чоловіка Марка Вовчка) дати рукописи його дружини на вичитку та оцінку Тарасові Шевченку:

«Щодо Вовчка, то рука моя більше його не торкнеться. Хай рівняє мій друк зі своїми оригіналами й виправляє за зразками художньої редакції, що я їх там дав. Коли ж у собі сумнівається, то хай їй допоможуть інші люди зі смаком. Я зробив для нового письменника так багато, як ніхто ніколи ні для кого нового і нікому невідомого. Цього з нього досить. Не вік же розриватися мені з великодухости».

А от про стосунки з дружиною Леоніда Глібова Параскою:

«Вівши роман на очах у чоловіка з його дружиною, докрутившись до того, що жінка збиралася кидати чоловіка, він каже про перевиховання жінки, про свої високі ідеали. У листі до зрадженого чоловіка він зневажливо пише про його дружину як легковажну жінку, про її непевність, про брак у неї високих правил, про те, що вона не гідна його, Кулішевої ідеальної піднесености».

Не стану робити висновків щодо самого Куліша – краще почитайте та зробіть власні. Але одне точно факт: усі ті поважні чоловіки та жінки, що дивились на нас із портретів у кабінетах української літератури, добре одне одного знали і крутили таку Санта-Барбару, що годі й уявити.

З відгуку може здатися, що книга – про інтриги, чутки та копирсання, але не зовсім. Тут і про творче суперництво Куліша з Шевченком, про побут української інтелігенції, про тогочасне життя в українських містах і селах. Насправді, багато цікавого.

І хоча книжку написано в жанрі «романтизованої біографії», все ж сподіваюсь, що Домонтович не вигадав усе з голови, а чесно спирався на листування та спогади очевидців.

Без Ґрунту

Ще одна інтелектуальна проза Віктора Домонтовича, де кожне речення хочеться перечитати знову. Це не про сюжет який захоплює « що буде далі», це про твір який наповнює своєю інтелектуальністю, думками, поглядами на людину на її життя, яке втратило зв‘язок із землею, природою, на мистецтво і його сакральність. Про те, що люди звикли жити тимчасово, без жодної віри у стабільність свого життя. І в цей час, про українське мистецтво, про архітектуру, про збереження її частини як чогось сакрального, але в «держстраху для галочки».

***він мислив протилежностями: ніч - день, пітьма - світло, добро і зло, біле й чорне, так або ні.

*** дехто з нас плекає сподіванку, що йому пощастить не стрибати, затриматися на цьому березі, сховатися од катаклізму, переждати бурю. Гадає що все це стосується всіх інших, але тільки не його. Марні ілюзії.

*** ми прагнемо завжди якихось певних благ і не цінимо щастя, яке народжується, коли ми позбавлені якоїсь прикрости.

***ніколи й ні в чому не треба зраджувати себе

*** ми надто мало знаємо себе самих, які ми є нині, і ще менше знаємо себе, які ми були в минулому.

*** чи є більше щастя, ніж іншу людину зробити щасливою?

*** є чемність, що завжди має в собі присмак двозначности. Є люб’язність, від якої почуваєш себе ніяково

*** ми одвикаємо діяти, відчувати й думати за власною ініціятивою. Ми діємо, думаємо, живемо за загальними приписами, що стосуються мільйонів, які обов’язкові для кожного і для всіх

Незрівнянні, багаті тексти Домонтовича не лишать байдужим нікого. Насолода стилем, а вже потім сюжет і герої) На такі книжки важко писати відгук, бо завше виходить каламбур.
Я читала "Дівчинка з ведмедиком" і ліпила море стікерів. Мене дивувало, як сучасно писав автор, я насолоджувалась скрипниківкою і дивувалась, чому раніше (до 2018 точно) не чула про Домонтовича взагалі... Скільки ще таких митців загублено... Актуальність обох романів письменника зашкалює. Нічого в світі не змінюється. Люди часто роблять дурниці. Кохання - річ дуже суперечлива. Та й взагалі, життя - це непросто.

Я щиро рекомендую для знайомства з українською класикою обирати саме такі романи. Читати Підмогильного, Домонтовича до прикладу. Це ті майстри пера, які вкотре переконають, що українська література завжди була якісна і багатогранна.

Мінімум просторово-часових переміщень і фіксація психології кожного героя. Так би я визначила ключові риси двох романів Домонтовича під однією обкладинкою.

Автор пише стильно, впевнено і з тим впізнавано. Думаю, якби мені дали кілька текстів без імені і попросили б серед них визначити письмо Домонтовича, я би зробила це з легкістю.

Перше, що кидається в очі, - це безпосередньо мовні, лексикологічні особливості тексту, визначені площиною історичною. Друге, звісно, - характер і стиль: виважено, однак не сухо, якось по-інтелектуальному метафорично. І найголовніше, що не сплутаєш ні з чиїм письмом, - ота внутрішня напруга героїв, їхні концентровані, ба навіть законсервовані в них же переживання, що стають основою літературно-філософського змісту романів Домонтовича.

"Дівчинка з ведмедиком" - роман про кохання, якому не судилося виправдатись; про відносини вчителя і учениці; про зіткнення двох полярних світовідчуттів.
Ключові проблеми:
▪️Місце і роль жінки
▪️Кохання (з різних світоглядно-філософських поглядів)
▪️Шлюб, його сенс
▪️Стереотипність мислення людини XX ст.

"Доктор Серафікус" - роман про зарозумілого інтелігента, чия зазтворність граничить з геніальністю; про намагання осягнути неосяжне.

Ключові проблеми:
▪️Інтелігентність, її сенс
▪️Кохання
▪️Місце і роль жінки
▪️Творчість, геніальність

Читаючи тексти Домонтовича, я довго не могла зрозуміти, як автор ставиться до героїв, які риси в них висміює, а які возвеличує, які судження можна було б присвоїти судженням письменника. Мої висновки, а разом з ними і полегшення, ніби я зрозуміла автора, приходили аж на останніх сторінках творів. І це було цікаво - вловлювати натяки, складати їх у пазл, аби в кінці осягнути глобальний сенс.
Захопливим виявилось і пізнання персонажів - лиш одна сторінка могла змінити моє ставлення до героя від роздратування до поваги, від розуміння до зневаги.

Дочитала книгу «Без ґрунту. Оповідання» В. Домонтовича, і можу сказати, що такі історії не читаються за один вечір. Незважаючи на те, що у книзі всього 330 сторінок, головні теми творів доволі складні та потребують всієї уваги.

Тут у нас один роман автора («Без ґрунту») та три оповідання – «Помста», «Приборканий гайдамака» та «Ой поїхав Ревуха…». Всі вони об’єднані спільною темою, а саме власного самовизначення та співіснування в одній людині різних суперечливих ідентичностей. Герої відчувають потребу прикидатися іншими людьми, наслідувати когось та діяти не так, як звикли.

У цій книзі В. Домонтович чудово передає нам атмосферу тотального державного страху. Він показує, як люди можуть одягати на себе маски та намагатися втекти від страшної реальності.

Здається, що автор десь трохи описує свій стан та настрої, підштовхує нас до розуміння тих часів (1920–1930 роки). Ці історії складні, але важливо читати їх та ближче знайомитися з українською класикою.

• Колекціонуючи враження, як інші колекціонують поштові марки, я прагнув врятувати себе від поразки.

• Найкращі з мрій завжди це ті, що про них не треба дбати, щоб їх здійснити, — хіба ж не так?

• Ми прагнемо завжди якихось певних благ і не цінимо щастя, яке народжується, коли ми позбавлені якоїсь прикрости.

• Почуття втіхи приносить спокій, а це найважливіше для людини.

Оце дійсно справжі інтелектуальні романи в нашій літературі.

Теми, образи, діалоги - все варто тривалого смакування та осмислення.

Дуже якісне видання Комори!