Віктор Домонтович

Це один з перших романів українських класиків з якого я відкрила всю крутезну нашої літератури.
Віктор Домонтович - знаний автор серед знавців української літератури. Проте, лише зараз набирає популярність у сучасної молоді.
“Дівчина з ведмедиком” я прочитала завдяки читацькому клубу. Книга чудово підходить для подібних заходів, тут є що обговорити.
1. Відносини молодої дівчини зі старшим чоловіком.
2. Внутрішнє протистояння героїв.
3. Манера письма автора.
Можна навести ще декілька пунктів, але залишу можливість додати їх майбутньому читачу.
Роман захопливий, інтелектуальний та дискусійний.

Це українська класика, яку потрібно знати, це текст Віктора Домонтовича, який був одним із найзагадковіших письменників 20-40 років (і написав, на жаль, дуже мало). Зазвичай твір хвалять за атмосферу Києва періоду непа, за нестандартних персонажів (тут не погоджуюсь, бо персонажі досить впізнавані, навіть зараз серед своїх знайомих зможете таких знайти, а в літературі 19-20 ст. їх вдосталь). Твір ніби незавершений, або в ньому відсутній важливий фрагмент тексту (варіанти та фрагменти, які опубліковані у цьому виданні не рятують, на жаль). Але літературознавці стверджують, що це норма для модерного роману. Ну, можливо, але мені чогось не вистачило. Може, варто ще раз перечитати)

"Доктор Серафікус" - яскравий приклад модерністської літератури і моє перше знайомство з Домонтовичем. Хоча про письменника я знала чимало завдяки роману "Амадока" Софії Андрухович - там йому була присвячена ледь не третина книги. Загадкова постать, письменник, науковець і ...шпигун.
⠀
А зараз настав час знайомства з творчістю. Головний герой - Комаха, науковець з дуже оригінальними поглядами на романтику і жінок. Домонтович характеризує свого героя через діалоги і монологи, даючи фрагментарний і строкатий образ вченого-оригінала.
⠀
Сюжет невеликої книги побудований майже виключно на любовних трикутниках, що незвично для такого героя. Так і не розберешся одразу, які саме стосунки були у Комахи з другом-художником, чи насправді лиш дружба. Це ж двадцяті, час свободи. Жінка, яку він не помічає і відштовхує. Жінка, яка завжди на сцені і знає, чого хоче. Окремо - діалоги з п'ятирічною дівчинкою, спосіб показати Комаху через призму дитячого сприйняття. Напевно, лише так можна його зрозуміти.

Роман оригінальний, такий дуже у дусі двадцятих.

Нетипова химерна історія, від якої важко відірватися.

В. Домонтович занурює нас в Київ 20-х років. Період НЕПу, маленьких кав'ярень та відродження українського театру. Атмосфера, в якій жила і творила тогочасна інтелігенція, їхні думки та настрої, мрії та сподівання про світле майбутнє.

Головний герой на прізвище Комаха, якого всі, навіть він сам, називають доктором Серафікусом, є дуже незвичним персонажем. Автор багатьох наукових праць, професор інституту, він максимально обмежив своє життя. Серафікус не має друзів, сім'ї, для нього важлива лише його робота та книги (дуже, дуже багато книг).

Одного разу Серафікус кохав. Сильно, пристрасно, нестямно. І з роками він зрозумів, що кохання йому не потрібне. Спілкування з людьми його обтяжувало, лише сусідська дівчинка Іруся викликала в нього теплі почуття. Він навіть задумався, що хотів би мати дитину, але без участі жінки. Але жінка ввійшла в життя Серафікуса супроти його волі.

Роман написаний відмінно. Це справжній інтелектуальний роман, насичений образами, пронизаний особливим вайбом. Після тексту дуже багато приміток, які необхідні для кращого його розуміння. Відомі особистості далекого минулого та тієї доби, існуючі та вигадані вулички, мистецькі та політичні течії.

У виданні від Вівату вперше друкуються 18-22 розділи, які ймовірно мали стати другою частиною роману. Раніше опублікована версія роману закінчується на 17 розділі: раптово, обірвано і залишає відчуття недомовленості. Віднайдені розділи розкрили персонажів глибше, пояснили їх мотивацію, подарували більш логічну кінцівку, яка могла б стати чудовим початком.

📚 Найкращий інтелектуальний роман.
📖 Атмосфера київських 20-х.
📚 Українська інтелігенція.
📖 Кохання, наука, мистецтво.
📚 Мрії, надії, розчарування.

Якщо ви шукаєте вишуканого розміреного читання для осінніх тужливих вечорів, то придивіться до цієї книги. «Доктор Серафікус», на перший погляд, може здатися книгою з тієї самої високої полиці, до якої не кожен може «дотягнутися», адже це інтелектуальний роман. Але його цілком можна читати, як модерністський любовний роман.
Віктор Домонтович написав текст-ребус про людину-загадку. Його головний герой, професор Василь Комаха — суцільний обʼєкт для дослідження. І з такою ж завзятістю, як Комаха досліджує слова, читачеві доводиться досліджувати емоції та дії, висувати та спростовувати теорії про самого професора.

Доктором Серафікусом знайомі називають Комаху за його відірваність від реальності, аскетизм у побуті і почуттях; вони називають його гомункулом за неспроможність покохати, адже навіть дітей він хоче завести без залучення жінки.

Домонтович так вміло грає напівтонами та натяками, що до кінця так і не вдається розгадати головного героя, його колишнього коханця чи нинішню кохану. Автор, хоч і по-доброму, але іронічно ставиться до свого персонажа, який не турбується про чистоту оселі чи може приїхати замість одного міста в інше, в той же час, його суперздатність — це дослідження та глибинний аналіз. Серафікус хоч і замкнений в собі та не знаходиться поза суспільним контекстом.

Не позбавлений текст і яскравої персонажки, емансипованої, рокової жінки. Вер — інтелектуалка, перекладачка і революціонерка, велика експериментаторка, в яку закохані безліч чоловіків. Вона кидає сама собі виклик закохати серафічного професора в себе. Щось в її поведінці нагадує мені Дейзі з роману Фіцджеральда «Великий Ґетсбі». І це таке неперевершене відображення історичних подій і нових догм, які охоплювали Київ в 20х роках минулого сторіччя.

Окремо хочу відзначити видання від Віват. Ця серія української класики не тільки естетично приваблива. Насамперед цінне воно тим, що надрукований оригінальний (початковий) текст, який написав Віктор Домонтович з прекрасною передмовою і примітками Вʼячеслава Левицького. Думаю, саме вони дозволили трішки краще зрозуміти книгу. Але я вже планую її перечитати ще раз.

"Доктор Серафікус" - другий роман одного із найзагадковіших і найпотужніших українських авторів ХХ ст. Віктора Петрова-Домонтовича (всього у нього три романи і сила статей і розвідок, пов'язано це, найвірогідніше, із біографією: в момент, коли Домонтович мусив стати частиною "соцреалізму", він просто перестав писати художні тексти, зосередився на науці і залишився автором модерністським і інтелектуальним). Ця ремарка про романи Домонтовича важлива з двох причин: по-перше, я б рекомендувала братись за "Серафікуса" після "Дівчинки з ведмедиком", вона написана першою і читати краще саме так, оскільки "Серафікус" складніший, в ньому більше відсилок і до світової літератури, і до психоаналізу, і до автобіографічного, тому краще б за нього братися, вже маючи уявлення про автора і його стиль. Друге: постать автора, його неймовірна біографія, важать багато, тому це той випадок, коли перед текстом можна і варто читати або слухати про нього, наприклад, кілька випусків "Шалених авторок". У більшості випадків я люблю братись за книгу "із чистого листа": спочатку своє враження, а потім критика, але тут спойлерів упіймати складно — головні у "Серафікусі" саме підтексти, сюжет сильно не заспойлериш, а підказки, куди приглядатися, будуть, до речі.

Щодо самого тексту: якщо ви любите дивакуватих, інфантильних і досить противних (неоднозначних, ага) героїв - вам сюди. Мене Комаха (це прізвище головного героя, Серафікус - прізвисько, відсилка до серафічності, особливого ставлення до тілесного і непевної сексуальності), так от мене Комаха бісив, як і, втім, періодично інші герої. Їх там небагато, по суті - химерний любовний (але це не точно) трикутник Серафікус — Корвин — Вер і ще трохи п'ятирічної Ірці (мені паралелі з Лолітою, яка до всього ж і вийшла сильно пізніше, тут абсолютно натягнуті; мала потрібна, щоб відтіняти закидони головного героя — втім, дивіться самі). Всі метання навколо цих зв'язків, виснажливі, але блискуче описані; + дуже цікаві екскурси у минуле кожного з героїв.

Від Києва 1920-х і ранішого я була в захваті, це прекрасно: трохи інтелектуальної біографії міста, елементи побуту, вулиці і ресторани, все це просто зачаровує.
Тому загалом: книга непроста, читати і перечитувати - дуже варто

Цей твір, як і власне Домонтович став для мене дуже приємним відкриттям в українській літературі.

Це дуже прогресивний твір. Це той тип українських творів, які написані давно, але актуальні і зараз, просто інший сетинг і час.

Тут зріло описуються переживання головного героя про романтичні та сексуальні стосунки, сім'ю та дітей. Домонтович показує героя, який холодно дивиться на світ романтики і стосунків, але сам притягує до себе 2-х інших героя і героїню з якими у нього є власні особливі специфічні стосунки і потяги.

Тут є любовний трикутник, але не банальний, а такий як має бути по своїй назві, де кожен зацікавлений кожним і за цим цікаво спостерігати.

Тут і питання прив'язаності, і гомоеротичні натяки (а може і не натяки), і ефектна сильна харизматична героїня жіночий персонаж.

Я дуже рада, що я прочитала цей твій і всім раджу.

📖 "Сучасна людина виробила в собі звичку не мати свого кутка. Вона розірвала пуповину, що зв'язувала її з материнським лоном місця. Відмовилась од почуття спільноти з землею. Зреклася свідомості своєї тотожності з країною. Загубила згадку про свою спорідненість з вітчизною".

📖Моя подорож світом української літератури триває. Це моє перше знайомство з автором і це було прекрасно. Часом боляче, складно, але заворожуюче. Нажаль, Домонтовича не вивчають в школі, а дарма. Можливо, тоді мали би менше людей "без ґрунту"

📖Цей твір написано на початку минулого століття, але зараз він просто шокував мене своєю актуальністю. "Як і інші, він звик, що війна стала повсякденною подробицею буденного життя" - чи ж не про сьогодення написано?

📖Головний герой, Ростислав Михайлович, мистецтвознавець, їде до Дніпра, аби вирішити долю історичних споруд, на які накинули оком більшовицькi діячі - спостерігаємо зіткнення різних світоглядів. В книзі змальована доля української інтелігенції в часи тотального державного страху перед спробами вийти за рамки дозволеного, затвердженого

📖На відміну від сучасних динамічних авторів, стиль написання того часу плавний, повільний. Тут не про "ой, а що ж там далі?", тут хочеться смакувати кожне речення. Мене вразила краса мови автора, прекрасні глибокі описи міст, природи. В кожному слові відчувається любов до України, її людей

📖Просто чудово автор змальовує історію кохання головного героя. "Ми загубили початки й кінці. Ми йшли в безмежність, де не було нічого, окрім неситої порожнечі нездійсненного бажання. Ми пережили всі спокусити солов'їної ночі. Піддалися всім принадам ночі. Пізнали всі небезпеки співу солов'їв".... Як же гарно, правда?

Чому я так довго не читала цього автора? Тому що у нього був роман з дружиною мого улюбленого Миколи Зерова, тому що він працював на радянські спецслужби, тому що .... Ви зрозуміли, що доля цього письменника була дуже карколомною. І важко мені ставитися до його творчості неупереджено. Але я це зробила, прочитала два відомих твори автора. Висновок - однозначно вони інтелектуальні.

Кількість сторінок наче зовсім невеличка, але у мене складалося враження, що їх принаймні вдвічі більше. Ну, ви зрозуміли, наскільки мені це цікаво читалося.

Хоча "Доктор Серафікус" сподобався, деякі ідеї професора-аскета мене дуже зацікавили, повороти долі - також. Вкотре переконалася, що аскетами часто стають тому, що не було реальної спокуси і можливості. І цей роман якраз це і доводить. Сумбур і порядок - мішанина думок, дій, обставин. Доволі цікава, але, чесно скажу, дещо елітарна література. Кого мало цікавить життя 20 років або психологічні відхилення - буде нудьгувати.

Але це другий роман, перед тим треба прочитати "Дівчину...". А ось тут взагалі ці дивні любовні, чи псевдо любовні шмарклі, божевільна поведінка, протиріччя ідей і вчинків мене просто діставали. Ну, не люблю я такого та ще й так детально.

"Бажання, сховані й притлумлені вдень, прокидаються вночі. У нічних снах вони набувають реальности, і людина пізнає нарешті те, що поза цим, може, назавжди лишилося б для неї не відомим і не уявленим. Коли б люди не бачили снів, може, вони ніколи не довідались би про те, що існує. Тільки в снах розкривається справжній сенс наших бажань".

Але ж, враховуючи, що мова написання творів дуже цікава і навіть дещо відрізняється від сучасних норм, прочитаю ще й другу книгу автора, хоча це не точно)

Як же пише Домонтович про кохання ❤️. Це музика. Листи. Творчість. Такий жаданий літній дощ.

Через любовні листи Домонтович розказує нам про певний бік характеру Пантелеймона Куліша. Мені здалося, що це був доволі пихатий, егоїстичний чолов'яга, який не міг скласти собі ціни. Все йому нудно, жінка надто піклується, панночка провінційна, Марко Вовчок має забагато чоловічої уваги, чиясь дружина зіпсована і потребує перевиховання. І всіх йому треба вчити як жити, а він мало не янгол, який всіх порятує.

Люблю Домонтовича, але навряд би та любов сталася, аби я почала з цієї книжки. Так, стиль є, цікаві факти є, оті чудові описи, що вкрали моє серце, є, але іскри немає. Мені здалося, що я цілу вічність читала цю книжку. Я знала, що будуть листи і трохи біографії, але, очікувала чогось більшого.

Для загального розвитку корисно, але якщо ви ще Домонтовича не читали - раджу почати з інших книжок. "Дівчина з ведмедиком" і "Спрага музики" не лишать вас байдужими.

Люди, які застигли в минулій епосі. Люди, які намагаються її випередити. Кохання та ілюзії, свобода вибору і тиснява власного світу, життя наповну і зведення його до задушливої квартирки. Це все Домонтович.

🔸"Дівчина з ведмедиком" про злам між тоді і тепер. Про кохання в ньому. Є до біса раціональний вчитель. І є вона, дівчинка-виклик. З неї могла б вийти добрезна революція на той час, якби не підліткова впертість і максималізм.
З нього...з нього отримали те, що й мали отримати. Бо від правильності рідко очікуєш щось їй непритаманне.

Тут все прекрасно. Протилежності, підходи до побудови себе і вибору, плавна течія розповіді і крутий поворот. Ох вже цей поворот - та я не могла підібрати щелепу після слів Зини. Не кажу, яких саме - читайте.

🔸"Доктор Серафікус". Замкнений в собі і своєму світі професор, який до кінця лишається загадкою. Він і самотність, і прихований Дон Жуан, і сором'язливість, і дивак. Хоче мати дитину, не хоче мати жінки. Вважає, що фізична близькість і кохання несумісні. Ба більше, для себе відкидає можливість любити - тільки очима. Людина, загублена у своїй зоні комфорту - отак би про нього сказали в наш час. Та ще й та, яка не встигає за часом, в якому живе, та й не дуже хоче.

Я неочікувано пропала в цих оповіданнях, хоча особливо нічого не сподівалася від них отримати.
Протилежність персонажів, влучність тверджень, монологи і діалоги - це все 🖤.
А ці описи! Так просто, без зайвих порівнянь і складних конструкцій. Читати обов'язково!

Коли вперше побачив цю книгу на 250 сторінок, ще подумав: ого, оце мабуть Домонтович як сів і як розібрав по цеглинках усю «Чорну раду». Та виявилось, у книзі не про романи Пантелеймона Куліша – тут про романи-романи)) З Лесею Милорадовичівною, Марком Вовчком, дружиною Леоніда Глібова Параскою і навіть трохи про роман з власною дружиною Ганною Барвінок.

Так автор пише про стосунки Куліша та Марка Вовчка:

«Куліш ревнував, метушився, скаржився, обвинувачував, нарікав, улаштовував сцени, рвав і мирився, тікав і повертався, – одно слово, обридав… Він обридав Марку Вовчкові своїми ревнощами. Він претендував на єдність почуття, але цієї єдности в Марка Вовчка саме й не було. Куліш бажав, щоб вона належала тільки йому, а Марія Олександрівна воліла належати тільки собі... Кінець кінцем, історія була звичайна: Марко Вовчок, приїхавши до Петербурга, спинила свою увагу на Куліші, щоб за деякий час віддати перевагу Тургєнєву».

Отак Куліш реагує в листі на прохання Опанаса Марковича (чоловіка Марка Вовчка) дати рукописи його дружини на вичитку та оцінку Тарасові Шевченку:

«Щодо Вовчка, то рука моя більше його не торкнеться. Хай рівняє мій друк зі своїми оригіналами й виправляє за зразками художньої редакції, що я їх там дав. Коли ж у собі сумнівається, то хай їй допоможуть інші люди зі смаком. Я зробив для нового письменника так багато, як ніхто ніколи ні для кого нового і нікому невідомого. Цього з нього досить. Не вік же розриватися мені з великодухости».

А от про стосунки з дружиною Леоніда Глібова Параскою:

«Вівши роман на очах у чоловіка з його дружиною, докрутившись до того, що жінка збиралася кидати чоловіка, він каже про перевиховання жінки, про свої високі ідеали. У листі до зрадженого чоловіка він зневажливо пише про його дружину як легковажну жінку, про її непевність, про брак у неї високих правил, про те, що вона не гідна його, Кулішевої ідеальної піднесености».

Не стану робити висновків щодо самого Куліша – краще почитайте та зробіть власні. Але одне точно факт: усі ті поважні чоловіки та жінки, що дивились на нас із портретів у кабінетах української літератури, добре одне одного знали і крутили таку Санта-Барбару, що годі й уявити.

З відгуку може здатися, що книга – про інтриги, чутки та копирсання, але не зовсім. Тут і про творче суперництво Куліша з Шевченком, про побут української інтелігенції, про тогочасне життя в українських містах і селах. Насправді, багато цікавого.

І хоча книжку написано в жанрі «романтизованої біографії», все ж сподіваюсь, що Домонтович не вигадав усе з голови, а чесно спирався на листування та спогади очевидців.