Спочатку читалося важкувато, а потім віднайшла потрібний ритм.

Роман точно не залишає байдужим. Піднімає чимало важливих питань.

Для мене наскрізною темою пройшло оце відчуття якоїсь приреченості, свідоме чи підсвідоме відчуття того, що світ котиться в прірву і ти нічого з цим не вдієш. Тому абстрагуєшся, закриваєшся, відмовляєшся від всяких почуттів та сентиментальності.

Страшно насправді, але як інакше можна було вижити тоді. Тільки не бравши нічого близько до серця.

Можливо таку позицію можна засуджувати, але для цього треба побути на місці цих людей, які жили в той час. Їх задача була вижити.

Бо якби всі згнили по Сибірах, то якби народились інші покоління, які вже мали в собі сили боротися. Та руйнувати систему.

Також сподобались описи персонажів в романі. Линник, Арсен Петрович, Гуля.

Цікаве знайомство з пані Ларисою. "Я вас не бачив, а чув"

Ну що ж нетиповий для мене жанр.

Але читати цікаво, легко. Стиль автора досить комфортний.

Сподобався роман своїм психологізмом. Що читач ніби весь час знаходиться в голові головного героя і має можливість чітко бачити причини його вчинків.

Те, що робить головний герой огидно, він поступово крок за кроком розкладає свою душу. Але в цьому дуже складно виграти, що і показує автор в кінці роману.

📙"Сад Гетсиманський"
🖊Іван Багряний

Про що книга?

"Ліпше поламати ребра ста невинним, аніж пропустити одного винного" - таким було гасло епохи, в якій жили мільйони українців 1930-х, і саме цей трагічний досвід у своєму романі "Сад Гетсиманський" зображає Іван Багряний. На прикладі життя Андрія Чумака автор детально демонструє, як діяв досконалий репресивний механізм радянської системи"

Цей твір від людина, яка змогла вижити після сталінських репресій. І взяла на себе неймовірно важливу місію: розповісти про злочини каральної радянської системи.

Але при цьому всьому не можна назвати цей твір депресивним, адже книгу
"..."Сад Гетсиманський" закриваємо з почуттям духовного підсилення"