«Доця» –це як розмова з сусідкою, яку зустрів через вісім з половиною років по всьому, що я і вона пропустили через себе в 2014-му, в нашому Донецьку. Ми так і спілкувалися ж жінкою, яка є доцею в романі і збірним образом різних людей. Вона поділилася історією своїх дій в умовах окупації міста, а я подумки переривав її монолог вкрапленнями своїх спогадів. Наші сліди залишалися на вулицях і, імовірно, при тих чи інших подіях ми могли знаходитися в якомусь метрі одне від одного. Та так і було, хоча деяка обережність змушувала нас не надто рвати на собі сорочки, коли хотілося дещо висловити, зустрічаючись з містянами, які чекали «асвабадітєлєй» від найгіршого із садистів нового століття.
Отак я вмонтував себе, свою родину в сюжет книжки. В ній ви не прочитаєте всіх моїх спогадів, моїх переживань і навіть деяких моментів, подібних до епізодів з життя головної героїні, цієї доці, коли дійсно, давши їм певний аналіз, можна констатувати: тут і отут, в певні хвилини годинник історії одного життя міг зупинитися. Жінка із книжки – ілюстрація до біографій тих, хто уособлював Донбас зразка 2014 року, на противагу представникам дамбаса – термін, породжений Революцією гідності і подальшою війною. В Донецьку наближення війни відчувалося за кілька років до того. Це за умов уважного аналізу всього, що відбувалося в країні і за її межами на схід і північ від державного кордону. Ми приблизно оцінювали людей, які живуть поруч, працюють з нами: їхні настрої, готовність до дій і таке інше. І все-одно, припустилися стількох помилок. Хтось несподівано опинився не в тому таборі. Та що там люди? Донецькі органи безпеки і внутрішніх справ, як з’ясувалося, працювали не на нашу країну. І мене дуже напружували ті моменти, коли на самому початку всієї каші я звертався туди з сигналами по конкретних антидержавних діях. А ще ходив до комісаріату, щоб у разі чого військові про мене не забули, писав свої дані в журналі, тихо радіючи, що переді мною записалися аж понад вісімдесят донеччан, готових захищати Донецьк від агресора. Здається, доця не припустилася стількох прикрих проколів, через які три літніх місяці внутрішня пружина скручувалася в очікуванні найгіршого. А найгіршим можна вважати таку поразку, коли навіть не встигнеш зробити хоч щось для захисту країни. Ми інакше уявляли захист. Як в класичні війні: ворог підступає, рухаючись від кордонів, а ми риємо шанці, будуємо лінії оборони і зустрічаємо дружнім вогнем. Правду дуже добре відображено к книжці. Вона ганебна і нереальна, уяви таке років так п’ятдесят тому. Ворог прийшов не з танками. Танки підтягнулися трохи пізніше (піднялися з «шахт»). Першими в місті опинилися коротко стрижені особи в треніках, впереміж з місцевими биками, доволі агресивні, не спотворені інтелектом, але готові до дій і забезпечені первинними засобами для побиття на смерть. Другий ешелон, підключений місцевими активістами – пенсіонери. Оті ж баби, які перекривали дорогу українській техніці, яка не могла увійти в міста і навести там лад. Театральна вистава «захисту» відділків міліції завершилася розподілом зброї із міліцейських зброярень, військових частин, органів безпеки. І єдина зброя українців – державний прапор, який несли в бік центральної площі до місця, де віддав життя перший герой мирного спротиву. Місто перестало бути нашим ще тоді, коли сніг впевнено відбілював його, а до літа… Що й казати?
Але, що ж я тут розповідаю про себе? З іншого боку, чому ні? Доця – одна з багатьох, хто пройшов через біль. Просто вона знайшла своє місце, чинячи опір ворогу всередині окупованого міста. Хтось не знайшов, а дехто робив речі, про які не ділилися навіть з близькими знайомими. Втілення авторського задуму просто прекрасне! Без натяжек, які трапляються у письменників, коли вони надають літературної форми первинним нарисам. Звісно, як донеччанин, я помітив дрібнички, які можна підкорегувати. Але ж для того треба бути донеччанином. А авторка роману ніколи не була в моєму місті. Її робота по максимуму достовірна. Колись, в 2014-му, я шукав контактів з закордонними журналістами і пропонував показати сліди злочинів окупантів мого міста. Не склалося. Та всі ми віримо в нашу Перемогу і тоді, можливо, Горіха Зерня захоче пройтися вулицями своїх книжкових героїв. То підемо?
«Доця» розбила моє серце 💔
Перебуваючи у Варшаві я відчула, що маю прочитати цю книгу. Як раз збирали книги для Варшавської бібліотеки і я знала, що вона має залишитися в Варшаві. Просто знала. Але її неможливо було купити в Україні - наклад закінчився. Магія Букстаграму і мені написала підписниця, яка віддала свій примірник. Так, ця книга доїхала до мене і я змогла її прочитати.
Ця книга про далекий 2014 рік. Про те, як все тоді почалось там. Як відбувалось захоплення. Як люди там жили. Насправді мені важко переказати зміст, бо заважають емоції.
Книга не відпускає. Читається надзвичайно легко і важко водночас. Сміх крізь сльози. Страх.
Після прочитання, я знайшла цю книгу польською і подарувала Маліні (господиня, в якої я мешкала). В неї були ті ж емоції. А ще там було післяслово перекладача. Ох, знав би він, що відбудеться згодом, по виданню польського перекладу…
А далі сталось ще одне диво. У Варшаві був книжковий ярмарок, типу нашого Форуму чи Арсеналу. І там я побачила на українському стенді цю книгу, яку я не могла придбати в Україні! Цей наклад був виданий в квітні, в спрощеному вигляді (без глянцю на обкладинці). Як я могла не придбати? І коли я купувала книгу, представниця видавництва звернула мою увагу, що я можу взяти автограф у авторки 😳 Шок! Тамара Горіха Зерня була в Варшаві! От так в мене з’явився власний примірник книги. ❤️
Книгу раджу. Дуже.
Оцінка: 🍪🍪🍪🍪🍪 з 5 +💔
Книжка, що оголює правду, здираючи з неї останнє ошмаття зношеного одягу. Книжка, зі сторінок якої на тебе дивляться скажені очиська тієї правди, і ти чуєш: ось тобі зґвалтоване окупантами чотирнадцятирічне дівча, ось тобі ватяні штани 1937 року для українських військових влітку 2014, ось тобі фарш із плоті молодих солдат, ось тобі спустошені розбиті села, ось тобі... Донецьк 2014го.
"Доця" - книжка про війну, відданість, віру і патріотизм. Кожне з цих понять тут навмисно викривлюється, ставиться під питання, перевіряється на блошивість. Та й самого читача текст ніби перевіряє на совість - незручних діалогів із собою під час читання не оминути.
Сподобалось, наскільки реалістичними є герої та образи, яких зустрічаєш в романі. Суто типові для українського сходу, а також багатьох промислових маленьких містечок країни. І умови, в яких їм усім доводиться жити, працювати, "мутити"...
І питання мови тут так красиво обіграно, ніби й не йдеться про це зовсім, але насправді ж лише "ніби". Загалом, тем піднято цілий ряд.
Діалоги разом із внутрішніми монологами головної героїні, як на мене, дуже і дуже вдалі.
Мова тут проста і зрозуміла, жива українська, без зайвих заковик.
Чорнотну чорноту сюжету авторка частенько розбавляє гумором та іронією, рятуючи читача і допомагаючи йому робити паузи на вдих-видих. До речі, жесть тут наростає, не одразу б'є обухом по голові. Хоча останні сцени для мене були занадто неочікуваними.
Розумію, що сил і сміливості на цю книгу стане не в кожного.
Та менше з тим, роман про нас і про наш біль, тому треба брати і читати.
