Тамара Горіха Зерня

Доволі цікава книга з нотками містики)

Вразила відважність і рішучість головної героїні-оповідачки, яка проявилася в середині книги.

переїхавши до Богом забутого села, що розташоване біля самого кордону, Ольга Петрівна заселяється у стару хатину своєї бабусі Уляни, яка, подейкують, була Шептухою, і до якої зверталися жителі навіть сусідніх сіл. селяни вороже налаштовані проти Ольги, хоч деякі й намагаються з нею потоваришувати.

щодня Ольга Петрівна знаходить пригоди, паралельно згадуючи тригерне минуле. після переїзду до села "Незаможного" її стосунки з чоловіком значно погіршилися, що призвело до розлучення.

кінець книги дуже тригернув, згадався початок повномасштабного вторгнення і ця понура атмосфера(

загалом, книга цікава, мінус бал за кінець історії. рекомендую)

Збірка 12 фантастичних оповідань наших українських авторок. Збірка про війну, силу роду, жіночу силу, кохання, втрату, віру, надію, вибір та магію з елементами фентезі.

Тамара Горіха Зерня "Потяг."
"Я все ще бачила сни про потяг, але жодного разу він не зніс мене..... Я знаю, що колись це зіткнення відбудеться. Я навіть хочу подивитися, чи зможе він зрушити мене з місця."

Ірина Грабовська "Вогненні серця."
"Усі хочуть жити. Просто є люди, у серці яких - вогонь."

Наталія Довгопол "Левке."
"Мало ж бути хоч щось незмінне, неопалиме в цьому світі. Бо інакше за що нам, людям, триматися, коли вночі, у темряві порожньої кімнати, серце калатає, а душа провалюється в прірву."

Олена Захарченко "Воїн і річка."
"Але річка бігла за своїми вічними природними законами, і війна наша в її тисячолітньому житті була тільки дрібним епізодом."

Дара Корній "Морельковий чай."
"Війну легко розпочати... Війну з собою, війну проти себе, війну проти всіх... А закінчити?"
"Вони лишень чоловіки. Вони не воїни. Жінка ти чи чоловік - для війни й на війні це байдуже. На війні ви в рівних умовах: ти або воїн, або йди додому."

Олена Кузьміна "Тримай землю!"
"Вибору жодна з них не мала. Вони не вибирали цієї клятої війни, не вибирали скажених сусідів, які в один день зруйнували все, що люди будували роками."

Наталія Матолінець "Дальні покої."
"Усе, хай би що діялося, колись мало ся скінчити. Навіть війна."

Анастасія Нікуліна "Трійка. Четвірка. Нуль."
"Перетворила власне світло на темряву. Знищила всіх, хто напав на її дім. Ба більше, знищила пам'ять про них."

Ореста Осійчук "Насіння в моїй кишені."
"Війна відібрала в мене дім...Не війна...Твій дім знищили конкретні люди. У них є ім'я, прізвище, скоріше за все, є сім'я, діти, батьки, куми, друзі, з якими вони збираються на свята, п'ють горілку, жартують."

Дарія Піскозуб "Смертеікло."
"То не страх, а оберіг! Кого дух смерті пильнує, той спатиме міцного!"
"Любов - до землі, до родини, до життя. Лють - до смерті та болю..."

Юліта Ран "Позивний “Мавка”."
"Твоя земля. Ти коріння від її коріння. Нікуди не їдь звідси. Чуєш?"

Світлана Тараторіна "Житія Марії та Ольги. Апокриф нового світу."
"Страх каже: зупинися, не роби нічого. Натомість Любов вимагає дій."

Мені сподобалися не все, але "Позивний Мавка" та "Морельковий чай" я плакала вони в саме серце, ще мене тронули "Насіння в моїй кишені", "Смертеікло!" та "Потяг".

Прочитавши збірку віриш в краще, маєш надію на нашу перемогу, на силу нашого роду, яка обов'язково нас захистить та допоможе. Наш народ не побороти!

«Шептуха» – це перша книжка про повномасштабне вторгнення, яку я змогла прочитати без больового шоку.
У листопаді 2021 київська перекладачка Ольга Петрівна, 48+, бере рюкзак, бере кота і їде в бабину хату на Сумщині, попід самим кордоном. Їй багато про що треба подумати.
Про тридцятирічні шлюби, в яких жінка вже давно сама по собі, хоча наче все робила правильно, але боїться щось змінювати, а потім одним днем чоловік повідомляє телефоном про розлучення, бо зустрів молодшу.
Про обірване коло жіночого зв’язку між поколіннями, яке не відновити без правди, а правда якось не виходить назовні без взаємних звинувачень, тому багато хто обирає приязну і фальшиву тишу.
Про неухильність старіння і зміни пріоритетів, про невидимість жінок певного віку у суспільстві, ну ж бо нефертильність=старість.
Про що Ольга не думає – це про вій_ну, бо в селі між лісами і болотами нема зв’язку, а місцеві кажуть, що «нам нема що ділити, ми з ними тут поруч жили віками». Але вій_на приходить в село, і кожному доводиться боротися за життя – своє і громади.
Я зумисно не наголошую на містичному компоненті, бо він насправді фоновий. Я цілком можу уявити такі самі дії персонажки і без нього. Це не варіація мотиву Конотопської відьми, це дії спокійної, цілеспрямованої, прагматичної жінки. Дорослої і відповідальної. І саме за цими діями я спостерігала з захватом. Як зробити те, що ти можеш змінити, і як змиритися з тим, що ти не всесильна.
Книжка посіла своє місце на моїй поличці.

Вчора прочитала книгу "Доця" Тамари Горіха-Зерня - книга, яка не просто читається - її проживаєш кожним подихом, кожною клітинкою. Це не той випадок, коли ловиш себе на думці "ще 10 сторінок і все". Ні. Якщо починаєте читати - будьте готові до того, що зупинитися буде неможливо. Ця історія не відпускає. Вона тримає за горло, болить, надихає і змушує дихати частіше — так, ніби ти сам везеш гуманітарку під обстрілами або готуєш їжу для бійців у підвалі.

Унікальність твору полягає в тому, що головна героїня залишається безіменною. Головна героїня — Доця. Вона не має імені, бо її ім’я — Україна. І це навмисно. "Доць" у нашій країні тисячі - це не історія однієї людини, це історія цілого покоління. Вона — волонтерка, водійка, кухарка, ельф невидимого фронту. Вона — одна з тих, хто в 2014-му не сховався за словами "це не нас стосується", а вийшов і робив. Без героїзму, без пафосу, просто тому, що так треба.

Книга вражає своєю жахливою реальністю. Це не вигадка — це наші історії, наші люди, наш біль. Донецьк, який перетворився на місце жорстокості й відчаю. Люди, які прокинулися в іншій реальності — де сусіди стають катами, а "какая разніца" перетворюється на вирок. Якщо ви думаєте, що це минуле, — помиляєтеся. Це сьогодення. І після прочитання ви вже ніколи не скажете: "Та це ж так далеко від нас". Авторка, базуючись на реальних подіях 2014 року, створила такий потужний наратив, що важко повірити - це описуються події 11-річної давнини, а не сьогодення.

Але головне — це сила. Сила маленької жінки, яка везе в багажнику не лише допомогу, а й надію. Сила тих, хто не зламався. Сила тих, хто вибирав Україну — кожен день, кожну хвилину.

Персонаж Тамари Горіха-Зерня - це маленька жінка з величезним серцем і незламним духом. Доця залишає бізнес, комфорт, сон і їжу — і без тіні сумніву їде на передову. Вона — не супергероїня, вона — українка. Зі своїм болем, втомою, надією. Зі стиснутими зубами і вогнем в очах.
Цікаво, що ця книга не лише художній твір, але і документальна хроніка тих страшних днів. Вона стала переможцем престижних літературних премій - "Книга року BBC", "30 знакових книжок нашої Незалежності", Національна премія України ім. Тараса Шевченка.

Читаючи "Доцю", постійно ловлю себе на думці: а що б зробила я? Чи змогла б так само безстрашно діяти? Це не просто книга - це тест на людяність, гуманність і патріотизм.

Після прочитання залишається гостре відчуття: якби всі українці показали таку ж підтримку країні у 2014 році, можливо, ми б зараз не переживали теперішні трагічні події. Але... минуле не можна переписати через «якби».

"Доця" - це не просто книга. Це потужний нагадувач про силу духу українського народу, про те, як звичайні люди стають героями, про те, що справжній патріотизм - це не слова, а конкретні справи.

Я переконана: кожен українець має прочитати цю книгу. Не для того, щоби пожаліти героїв, а для того, щоби взяти приклад з них. Бо саме такі книги формують національну свідомість і пам'ять. Ця книга — про нас. Про тих, хто вистояв. І про тих, хто допомагає вистояти зараз.
Після прочитання я довго не могла заснути, плакала. Не тому, що фінал був таким важким. Просто було над чим замислитися. І ще довго перед очима стояв образ малої жінки, яка своїми руками зрушувала гори.

Якщо після прочитання у вас з’явиться бажання робити ще більше — значить, авторка досягла своєї мети.

Супер класно, тепер іще хочу Доцю прочитати.

Якщо є такий літературний жанр як легке читання, але не пустишка тоді 10/10, прочитала за день, дуже раджу жінкам старшого віку, тут багато про переоцінку цінностей на половині життєвого шляху.

Цікава збірка, в якій представлені 12 оповідань українських авторок, основною темою яких, так чи інакше, є війна. Тут і любовні історії, відьомство, містика, але все через призму війни. Ну а як інакше? Які часи, такі і голоси.
Деякі оповідання не зачепили зовсім, деякі сподобались, деякі запам'ятались. Ну на те це й збірка оповідань)
Читається, не дивлячись ні на що, досить легко. Все наче зрозуміло, все знайомо.
Для мене оповідання (так, я вже сто разів казала) - найулюбленіша форма, а ще чудовий привід познайомитись з автором. Тож деяких взяла до уваги і тепер буду читати їх об'ємніші твори.
Окреме задоволення — оформлення книги та ілюстрації.

Неймовірна книжка! Така атмосферна, жіноча, українська. Події відбуваються в селі на укр-рос кордоні під час вторгнення. Хотілося б, щоб про цю книжку знали всі!

Рецензія на книгу “Доця” Тамари Горіха Зерня

Одного дня, гуляючи в Метрограді, я помітила відчинену книгарню КСД. Як людина, що обожнює книжкові затишки, одразу зайшла всередину й почала розмову з продавчинею.

Ми спочатку говорили про “Голландський дім”, а потім я попросила порекомендувати мені щось справді вражаюче.

Так до моїх рук потрапила “Доця” — книга, яка змінила мій погляд на події, що розгорнулися в Україні в 2014 році.
Вже вдома я помітила, що між сторінками лежить листівка з фотографією Донецька. Тепер ця листівка висить біля мого робочого столу як постійне нагадування про одну із найбільших трагедій Незалежної України.

✨“Доця” не є суто художнім твором, адже історії героїв та героїнь мають реальне підґрунтя.
Це надає розповіді моторошної гостроти: події книги нагадують сценарій фільму жахів, у які складно повірити, що вони сталися в 21 столітті.

Читаючи перші розділи, я відчула всеохопну злість — на себе, на школу та університет.
✨Злість на себе, бо жила в мирі й спокої, поки зовсім поруч розгорталася людська трагедія, яка відтоді лише наростала і призвела до повномасштабного вторгнення.
✨Злість на школу, де ніхто не говорив відверто про початок війни. Натомість ми далі читали твори російських класиків, дехто з яких відверто зневажав Україну та наш народ, а ставлення до тодішніх подій подавалося вкрай викривлено.
✨Університет також не став винятком: під час підготовки до ЄФВВ (2021 рік!) в юридичній літературі поняття “окупація” майже не використовувалося, і навіть офіційні матеріали натякали, що, мовляв, “народ сам на себе напав”. Для мене це стало величезним розчаруванням.

Найважчою у книзі для мене стала сцена (і заздалегідь попереджаю — це спойлер), коли загинула вагітна Тетяна. Головна героїня, почувши нелюдське “чавкання”, стала свідком жахливої розправи над подругою, а потім, усвідомивши, що рятувати вже нікого, кинула гранату, знищивши окупантів. Цей момент, де трагедія людського життя зіштовхується з відчаєм і праведною люттю, досі стоїть у мене перед очима.

“Доця” боляче й чесно розповідає про те, що сталося з людьми, які залишилися в Донецьку: про дикість, насилля, мародерство, глумління, розгубленість і безвихідь.

✨Книга нагадує, що тисячі українців залишаються під російськими прапорами з жовто-блакитним прапором у серці.

Ця думка не полишає мене — як і почуття провини за те, що свого часу я не усвідомлювала справжніх масштабів трагедії.

Книга Тамари Горіха Зерня — це не просто художній текст, а сильне свідчення про нашу новітню історію.

Вона оголює правду про початок російської агресії проти України, говорить про страх і біль, який переживають українці в окупації, про неефективність тодішньої владної системи та про людей, котрі до кінця залишалися вірними своїй землі. “Доця” змушує замислитися, відчувати, і, врешті-решт, ставить перед читачем болюче запитання: а що зробила особисто я, щоб цей біль припинився?

✨Якщо ви готові до пронизливої емоційної подорожі й не боїтеся почути правду з вуст людей, які на власному досвіді дізналися, що таке війна, ця книга — саме те, що потрібно прочитати.

“Доця” здатна пробудити пам’ять, розуміння та бажання діяти, аби подібні трагедії не повторювалися. Це пронизлива історія про любов до своєї землі, силу духу і незламність людей, які знають, за що вони борються.

Ця книга розповідає про Україну, про її людей, їхню незламність та силу духу. Вона нагадує, якими сильними є люди, навіть коли здається, що все навколо руйнується. Горіха Зерня передала душу нації, її біль й неймовірну здатність вистояти і знаходити надію навіть у найтемніші часи.

Доця — це не просто книга, це переживання, яке залишиться зі мною надовго. Моя рекомендація — бути готовим до емоційного вибуху, тому що ця книга зачіпає дуже болючі і справжні теми.

Ця детективна історія розвивається в невеличкому містечку, точніше, поза містом, в старовинному замку, який нещодавно придбала багата меценатка, ескпатка, ґонорова бабуся, що хоче відновити цей замок. Тут же має відбутися весілля її сина, а скасувати це весілля приїздить головна героїня книжки, Станіслава, дівчина трохи розгублена, дивачка, що постійно втрапляє в різні халепи та непорозуміння, але завдяки своєму математичному таланту розвʼязує всі загадки.

Історія заплутана, це правда. Розгадати, чим вона закінчиться - для мене було неможливо. Але не полишало відчуття якоїсь натужності, занадтості, абсурду. Сподобалось, що авторка вплела в історію персонажів, дотичних до війни - дружин військових, самих військових, які є підтримкою одне одному. Здивувала і засмутила сцена страти, детально описана, яка застає зненацька і може бути травматичною, на мій погляд, адже її не очікуєш прочитати в "авантюрному детективі" - жодних трігер-ворнінг на обкладинці, до речі.

#марафонкнигомам

Дуже сподобалась ідея об'єднати під однією обкладинкою різноманітні твори сучасної української фантастики, сподобалась тематична різноманітність та жіночий погляд на світ.
У збірці представлені різні жанри фантастики: від постапокаліптики до фентезі. І безумовно мені "зайшли" не всі оповідання, але такий формат дозволяє кожному знайти щось цікаве для себе, а крім того ближче познайомитись з сучасною жіночою українською прозою.
Збірка демонструє, що українські письменниці мають величезний потенціал і створюють цікаві та актуальні твори вплітаючи в них важливі соціальні теми, такі як гендерна нерівність, війна, екологічні проблеми.
Проте, як на мене, не всі історії мають однаковий рівень пропрацювання - деякі здаються занадто короткими або не до кінця розкривають свої ідеї.
Але незважаючи на певні недоліки, книга заслуговує на увагу.