Тамара Горіха Зерня

До певного часу я була адепткою відсторонення від книжок про війну, бо вона і так є у нашому житті, «треба якось відколікатись і блабла». Звісно, за таке соромно, тож пішла читати те, що пропустила. Болюча і важка книга, але її необхідно читати, щоб русофобія трималась на належному рівні.

Мені все сподобалось. Ми в чаті з дівчатами часто обговорювали цей роман. У багатьох досить суперечливі враження, але все ж індивідуально.

Це моє перше знайомство з авторкою, але далеко не перша книжка про Донбас. Я читала "Маріупольський процес" Вдовиченко , "Східний синдром" Ілюхи, "Казки мого бомбосховища" Чупи, "Абрикоси зацвітають уночі" Русіної - мені кожна сподобалась! "Доця" доповнить цей перелік.
Мені від початку і до кінця дуже подобалась головна героїня. Вона - втілення патріотизму і любові до рідної землі. Так, може це пафосно звучить, але це правда.

Дуже шкода, що такий фінал. Хоча і він має перспективу. Бо таки будемо жити! Це те, що роблять зараз тисячі українців - намагаються жити чи то виживати, при цьому не покладаючи рук і з вірою в серці. Інакше ніяк.

"Гдє ви билі 8 лєт"?

Ну, власне, книга всім бажаючим знайти відповідь не лише натякне, а красномовно розкаже. Хоча, я думаю, ті хто ставлять такі питання наврядчи уміють читати книги.

Мені казали, що ця книга розриває душу на шматки. Що читати її складно і крізь рядки треба прориватись. Я ще та читачка з імунітетом, тому проковтнула книжку за три прогулянки з дитиною і мої враження досить змішані.

Я збентежена прочитаним. Я ніби побувала на Донбасі, там, тоді, коли все це починалось. Ніби залізла під шкіру цій війні і зазирнула в її коріння. Книга має короткі завершені логічно розділи, кожен з яких — маленька частинка-історія Великої історії.

Книга дуже "відчуттєва", ті описи запаху покинутих квартир, опис страху на блокпості перед чеченцями; відчуття відрізності від світу, авторка малює словом об'ємні картини, і від того, що все це не просто реально, це все поруч, тут, близько — моторошно і страшно.

Чому ж я збентежена?

Читаючи подібні книги, я не відчуваю в собі морального права їх критикувати. Я думками відчуваю, що ось тут мені не вистачило якоїсь родзинки, а тут — сюжет розсипався на друзки. Та як можна коментувати історію, де сюжет = життя? Я не розумію, як бути з такими книгами, бо саме як книзі — оцінку ставити важко.

Бо ж "Книга року".
Бо ж Шевченківська премія.
Бо ж це про наші реалії.

І хто я така, щоб критикувати?

Тому скажу так: читайте, читати однозначно всім. А все чого вам не вистачить "літературно" вдосталь компенсується тим, що це не вигадка. Це жахіття, в якому ми живемо щодня і якщо ви такі ж як і , трохи книгосадомазо (любите лоскотати історіями нерви та емоції), то точно не приходьте повз.

«Доця» розбила моє серце 💔

Перебуваючи у Варшаві я відчула, що маю прочитати цю книгу. Як раз збирали книги для Варшавської бібліотеки і я знала, що вона має залишитися в Варшаві. Просто знала. Але її неможливо було купити в Україні - наклад закінчився. Магія Букстаграму і мені написала підписниця, яка віддала свій примірник. Так, ця книга доїхала до мене і я змогла її прочитати.

Ця книга про далекий 2014 рік. Про те, як все тоді почалось там. Як відбувалось захоплення. Як люди там жили. Насправді мені важко переказати зміст, бо заважають емоції.

Книга не відпускає. Читається надзвичайно легко і важко водночас. Сміх крізь сльози. Страх.

Після прочитання, я знайшла цю книгу польською і подарувала Маліні (господиня, в якої я мешкала). В неї були ті ж емоції. А ще там було післяслово перекладача. Ох, знав би він, що відбудеться згодом, по виданню польського перекладу…

А далі сталось ще одне диво. У Варшаві був книжковий ярмарок, типу нашого Форуму чи Арсеналу. І там я побачила на українському стенді цю книгу, яку я не могла придбати в Україні! Цей наклад був виданий в квітні, в спрощеному вигляді (без глянцю на обкладинці). Як я могла не придбати? І коли я купувала книгу, представниця видавництва звернула мою увагу, що я можу взяти автограф у авторки 😳 Шок! Тамара Горіха Зерня була в Варшаві! От так в мене з’явився власний примірник книги. ❤️

Книгу раджу. Дуже.

Оцінка: 🍪🍪🍪🍪🍪 з 5 +💔

Читати, коли хочеться лише конвертувати лють у корисне.
А ще хочеться, щоб кожен не забував ціну свого прожитого дня вдома, можливість розмовляти рідною і мати свободу не лише на словах.
⠀
Нещодавно радила вам цю книжку, її також можна прослухати у вільному доступі на ютюб у неймовірній начитці акторки та активістки Римми Зюбіної. Ця жінка своїм голосом створює ефект театру і у голові образи такі яскраві та живі…
⠀
Я ще раз нагадаю тут про «Доцю». Це про Донбас 2014 р., про какая разніца і про роль кожного у спільній боротьбі, навіть якщо ти маленька і непримітна жінка.
⠀
Вона не з легких, але чого гріха таїти - реальність багатьох страшніша.
Часом потрібно відкрити і очистити рану, щоб вона загоїлася.
⠀
"Не дай боже вам жити в часи потрясінь. Але хай би кожен знав, що це таке - знайти опору в годину найбільшого відчаю…
Бо правда на твоєму боці. Бо рід і коріння на твоєму боці. Бо твої мертві на твоєму боці і твої ненароджені теж тут, на правому плечі"
⠀
p.s. Роман заслужено отримав Шевченківську премію. Вважаю одним з найкращим у сучасній українській літературі

Книжка, що оголює правду, здираючи з неї останнє ошмаття зношеного одягу. Книжка, зі сторінок якої на тебе дивляться скажені очиська тієї правди, і ти чуєш: ось тобі зґвалтоване окупантами чотирнадцятирічне дівча, ось тобі ватяні штани 1937 року для українських військових влітку 2014, ось тобі фарш із плоті молодих солдат, ось тобі спустошені розбиті села, ось тобі... Донецьк 2014го.

"Доця" - книжка про війну, відданість, віру і патріотизм. Кожне з цих понять тут навмисно викривлюється, ставиться під питання, перевіряється на блошивість. Та й самого читача текст ніби перевіряє на совість - незручних діалогів із собою під час читання не оминути.

Сподобалось, наскільки реалістичними є герої та образи, яких зустрічаєш в романі. Суто типові для українського сходу, а також багатьох промислових маленьких містечок країни. І умови, в яких їм усім доводиться жити, працювати, "мутити"...
І питання мови тут так красиво обіграно, ніби й не йдеться про це зовсім, але насправді ж лише "ніби". Загалом, тем піднято цілий ряд.
Діалоги разом із внутрішніми монологами головної героїні, як на мене, дуже і дуже вдалі.

Мова тут проста і зрозуміла, жива українська, без зайвих заковик.
Чорнотну чорноту сюжету авторка частенько розбавляє гумором та іронією, рятуючи читача і допомагаючи йому робити паузи на вдих-видих. До речі, жесть тут наростає, не одразу б'є обухом по голові. Хоча останні сцени для мене були занадто неочікуваними.

Розумію, що сил і сміливості на цю книгу стане не в кожного.
Та менше з тим, роман про нас і про наш біль, тому треба брати і читати.

Місцями книга відчувається настільки документальною, що перестаєш вірити в те, що ці історії можливо було просто вигадати. 

Ми опиняємося у самих нутрощах окупованого Донецька. Бачимо війну буденно, у запахах зіпсованої їжі в покинутих будинках.. у зів’ялих квітах на запилених підвіконнях.. у спустошених вулицях..

Цю історію не читаєш, її проживаєш. Вона ріже тебе ножем по живому. 

«Поспіх, із яким мережі кинулися заміняти українські товари російськими, нагадує незграбні спроби змити кров на місці злочину. Як же вони бояться ту Україну, якщо воюють навіть із сметаною…»

Вам буде хотітися вірити, що все це, лише художня вигадка, так не буває. Але проковтнути неприємний ком в горлі у вас так і не вийде. Бо немає страшнішої вигадки ніж правда. Правда на яку у багатьох відкрилися очі тільки тепер.

Боротьба на Донбасі триває не тільки за цілісність державного кордону, непорушність суверенітету чи недоторканність землі. Боротьба триває й за українців, за наших рідних незнайомців.

Якщо ви грішите “віддати Донбас, аби перестали стріляти” - книга допоможе не навішувати ярлики “свій/чужий” відштовхуючись лише від номерних знаків чи місця прописки. 

А ще тут оплески волонтерському руху, ламання стереотипу “у війни не жіноче обличчя” та любов… Хоч, як і зазначає авторка, в книжці немає жодного слова на “лю”. 

«Війна — це закритий чоловічий клуб, тільки жінкам чомусь рикошетом прилітає»

Нам конче потрібні подібні історії, для того, щоб пам'ятати з чого все починається, пам'ятати що немає залишатися місця для “а какая разніца”. Бо спочатку заходить культура, а потім танки. 

«Стій прямо і смійся, смійся їм в очі. Навіть якщо довкола тебе немає України, навіть якщо там пустка й лід, навіть якщо там тьма єгипетська, у тобі самому України стане з головою, бо Україна - це ти»

Важлива і щемлива історія… Головне - щоб вона перестала бути актуальною…

«Доця» –це як розмова з сусідкою, яку зустрів через вісім з половиною років по всьому, що я і вона пропустили через себе в 2014-му, в нашому Донецьку. Ми так і спілкувалися ж жінкою, яка є доцею в романі і збірним образом різних людей. Вона поділилася історією своїх дій в умовах окупації міста, а я подумки переривав її монолог вкрапленнями своїх спогадів. Наші сліди залишалися на вулицях і, імовірно, при тих чи інших подіях ми могли знаходитися в якомусь метрі одне від одного. Та так і було, хоча деяка обережність змушувала нас не надто рвати на собі сорочки, коли хотілося дещо висловити, зустрічаючись з містянами, які чекали «асвабадітєлєй» від найгіршого із садистів нового століття.
Отак я вмонтував себе, свою родину в сюжет книжки. В ній ви не прочитаєте всіх моїх спогадів, моїх переживань і навіть деяких моментів, подібних до епізодів з життя головної героїні, цієї доці, коли дійсно, давши їм певний аналіз, можна констатувати: тут і отут, в певні хвилини годинник історії одного життя міг зупинитися. Жінка із книжки – ілюстрація до біографій тих, хто уособлював Донбас зразка 2014 року, на противагу представникам дамбаса – термін, породжений Революцією гідності і подальшою війною. В Донецьку наближення війни відчувалося за кілька років до того. Це за умов уважного аналізу всього, що відбувалося в країні і за її межами на схід і північ від державного кордону. Ми приблизно оцінювали людей, які живуть поруч, працюють з нами: їхні настрої, готовність до дій і таке інше. І все-одно, припустилися стількох помилок. Хтось несподівано опинився не в тому таборі. Та що там люди? Донецькі органи безпеки і внутрішніх справ, як з’ясувалося, працювали не на нашу країну. І мене дуже напружували ті моменти, коли на самому початку всієї каші я звертався туди з сигналами по конкретних антидержавних діях. А ще ходив до комісаріату, щоб у разі чого військові про мене не забули, писав свої дані в журналі, тихо радіючи, що переді мною записалися аж понад вісімдесят донеччан, готових захищати Донецьк від агресора. Здається, доця не припустилася стількох прикрих проколів, через які три літніх місяці внутрішня пружина скручувалася в очікуванні найгіршого. А найгіршим можна вважати таку поразку, коли навіть не встигнеш зробити хоч щось для захисту країни. Ми інакше уявляли захист. Як в класичні війні: ворог підступає, рухаючись від кордонів, а ми риємо шанці, будуємо лінії оборони і зустрічаємо дружнім вогнем. Правду дуже добре відображено к книжці. Вона ганебна і нереальна, уяви таке років так п’ятдесят тому. Ворог прийшов не з танками. Танки підтягнулися трохи пізніше (піднялися з «шахт»). Першими в місті опинилися коротко стрижені особи в треніках, впереміж з місцевими биками, доволі агресивні, не спотворені інтелектом, але готові до дій і забезпечені первинними засобами для побиття на смерть. Другий ешелон, підключений місцевими активістами – пенсіонери. Оті ж баби, які перекривали дорогу українській техніці, яка не могла увійти в міста і навести там лад. Театральна вистава «захисту» відділків міліції завершилася розподілом зброї із міліцейських зброярень, військових частин, органів безпеки. І єдина зброя українців – державний прапор, який несли в бік центральної площі до місця, де віддав життя перший герой мирного спротиву. Місто перестало бути нашим ще тоді, коли сніг впевнено відбілював його, а до літа… Що й казати?
Але, що ж я тут розповідаю про себе? З іншого боку, чому ні? Доця – одна з багатьох, хто пройшов через біль. Просто вона знайшла своє місце, чинячи опір ворогу всередині окупованого міста. Хтось не знайшов, а дехто робив речі, про які не ділилися навіть з близькими знайомими. Втілення авторського задуму просто прекрасне! Без натяжек, які трапляються у письменників, коли вони надають літературної форми первинним нарисам. Звісно, як донеччанин, я помітив дрібнички, які можна підкорегувати. Але ж для того треба бути донеччанином. А авторка роману ніколи не була в моєму місті. Її робота по максимуму достовірна. Колись, в 2014-му, я шукав контактів з закордонними журналістами і пропонував показати сліди злочинів окупантів мого міста. Не склалося. Та всі ми віримо в нашу Перемогу і тоді, можливо, Горіха Зерня захоче пройтися вулицями своїх книжкових героїв. То підемо?

Дуже емпатійна робота, особливо в сьогоднішніх обставинах. Одна із книг, яку варто прочитати, щоб зрозуміти, що відбулося на сході України, через збірку людських історій.

Це було моє перше знайомство з авторкою і точно не останнє. Перш за все хочу сказати що коли я прочитала анотацію, то вона мене не захопила і мабуть я б взагалі не купила цю книжку найближчим часом, якби не один чудовий книжковий чатік в якому її читали і дуже хвалили, тож я таки купила цю книгу. Це досить гарне видання з красивою якісною обкладинкою, ляссе і, дещо незвичним для мене останнім часом, білим папером.
Книжка читається досить швиденько, можна впоратися за один або за два вечори. Мені книжка дуже зайшла. Це насправді досить багатошарова історія де є місце і детективу і містиці і соціальній складовій. Майже увесь час історія відбувається у старовинному українському замку, який розташований у дуже мальовничій місцині. Прям читаєш і хочеш там опинитися. І місцями текст прям дуже поетичний і смачний. Головна героїня - дівчина у житті якої деякий час тому дещо сталося і вона ще не оговталася від цього. За усіма подіями, які стаються у замку ми спостерігаємо саме її очами, а стається там дещо цікаве, інтригуюче та містичне. Я не хочу залишати ніяких спойлерів, тож на додаток скажу що це дійсно цікава і захоплива книга від якої дуже важко відірватися і яку, незважаючи на детективну складову, з задоволенням можно перечитати через деякий час
Дуже й дуже рекомендую. В неї єдиний недолік - вона досить тоненька, десь 260 сторінок