Мої жінки

Прекрасно зроблена, неймовірно проілюстрована двомовна книга про жіночий досвід проживання повномасштабного вторгнення. Книга дуже потрібна і корисна, але... не мені 😅

Це може бути ідеальний подарунок вашим англомовним друзям, аби бодай трішки наблизити їх до спроби зрозуміти хоча б частково, що ми тут відчуваємо (оцініть усі рівні відсторонення).

Це може бути прекрасний лот для лотерей та зборів на чергові потреби жінок-військових ЗСУ чи ГО, що опікуються родинами загиблих.

Це варто було б включати в різні добірки та максимально підсвічувати у ЗМІ.

Але читати це просто як книгу абсолютно неможливо.

По-перше, з-за особливостей орфографії — жодне речення тут не починається з великої літери (я покажу фото сторінки в коментарях). Бажання узяти червоний олівець і правити просто непереборне.

По-друге, десятки історій, абсолютно різних, що трагічних, що подекуди смішних, написані одним монотонним голосом. З-за цього розрізнити між собою всіх цих жінок вже після п'ятої історії стає абсолютно нереальною задачею із кількома зірочками.

Коли це були окремі історії в ФБ (а саме там я бачила левову частину їх вперше), то це була історія поміж всього, що можна побачити в ФБ під час скролу стрічки. Там і тоді вони чіпляли. Окремо кожна. Зібрані разом вони враз втратили щось своє власне, те саме особливе, що робило їх проникними, різними. Вкупі це стало скидатися на облігатне камлання над небіжчиком: заходиш в кімнату — там камлають, виходиш, робиш свої справи, проходить кілька годин, повертаєшся — там продовжують камлати на одній ноті одним тембром в тому ж ритмі.

Тим не менш, нагадую, що у якості подарунку вестернам книга свою справу зробить. Жодна людина не прочитає то все залпом, а вихоплені пара історій таки можуть щось да показати.

Зрештою, "5" за важливість, "1" за читабельність, в середньому — законні три зірочки.

#Дафа_радить не читати, але дарувати.