"Я хочу це все забути. Я хочу цього ніколи не забувати"
Страшно бачити, що на сторінках цієї книги оживає не минуле чи вигадка, а сучасна історія, яка, як би не було страшно, стала нашою щоденною реальністю.
Автор повертає читача у перші дні вторгнення-паніку, жах, просякнутий страхом і болем, що то якась помилка, цього не може бути. Так, я була з тих людей, які не вірили, що почнеться повномасштабне вторгнення і справжня війна, яка прийде в кожне місто і село, майже в кожну родину, адже у всіх нас є друзі, знайомі чи родичі, які постраждали чи віддали найдорожче -свої життя за Україну.
24 лютого я дочитала цю книжку, але пішов відлік третього року війни, коли росіяни воюють не лише на полі бою, а й з мирним населенням. Тисячі вбитих воїнів, дітей і дорослих, полонені, зниклі безвісти. Цифри, яких ми і не знаємо точно, але жахають. Адже за кожною стоїть чиєсь життя, біль та втрати для цілих родин.
Страшні кадри зі звільнених Бучі, Бородянки, Ізюма, де катували мирне населення, не зітруться з нашої пам'яті вже ніколи, а окуповані міста і села, які порівняли з землею... Просто нема слів від болю, бо кожен українець проживав і продовжує щодня. Наші діти знають, що таке ракети, повітряні тривоги ,укриття і хто ворог. І можна вважати досить гарним дитинством , коли тільки це.
Автор описує ,як переживала вторгнення його родина, адже він із Гостомеля, а батьки -з Бучі. У творі 4 розповіді від кіборга Євгена, художниці Лариси , журналіста Євгена та літературознавиці Тетяни - мами автора, які розповідають свою страшну історію перших днів великої війни. Страшний реквієм другу - режисеру Віктору Ониську .
Проживати все це знову дуже складно, але необхідно. Бо більше ніколи не можна забути і, тим більше, пробачити ворогу - кожному росіянину, який був на наших землях і всім тим, які зі свого дивана підтримують вбивства українців.
Я знала, що буду над нею плакати. Але хіба це причина не читати?
Ви знаєте, про що вона. Але чи знаєте, як? На мій погляд, щось як поєднання щоденника і репортажу: факти і емоції через ці факти.
Це історія про чоловіка і його сім'ю. Про будинок і бібліотеку. Про евакуацію - і хвилювання за батьків, що залишилися у Бучі, не встигнувши виїхати. Про службу і друзів. Старих і нових. Живих і тих, що поклали свої життя за нашу свободу...
Як знайти своє місце у цій новій реальності повномасштабного вторгнення? Чим ти можеш бути корисний як літератор і письменник? Чим література зарадить?
Ця історія про країну. Про воєнні злочини росіян. Можливо, хтось пам'ятає їх усі - я не пам'ятаю. Соромно мені за це. Може, це захисна функція пам'яті, щоб зберегти трохи здорового глузду. Катування, теракти, ракетні удари, знищення міст і братські могили - як ми це переживемо?
Як ми це переживаємо зараз?
Для когось ця книжка може стати тригером, для когось - книгою пам'яті. Але я вважаю її абсолютно необхідною до прочитання. Якщо ви не зможете читати її зараз - купіть, щоб передати у спадок. І звичайно хочеться перекладу і видання на іноземну авдиторію.
