Олександр Михед

Так я і не зрозуміла, для якого віку читачів написана ця книга. Думаю, для всіх. Бо мені, дорослій, було дуже важко її читати. Хоч написана вона простими й доступними словами, наче для дитини. Але мені зовсім не хотілось давати її читати своїй доньці, бо вона дуже болюча. Взагалі, хотілося б, щоб вона не бачила війни, але...

І персонажі, добре знайомі кожному українцеві: котик, що вижив, півник, що вцілів і шафка, що тримається. Щоразу, як проїжджаю в Бородянці повз цей зруйнований будинок – згадую їх.
А ще тут є Соня, її бабуся Ліза, що вже пережила одну війну і дядько Андрій, що з самого ранку 24-го вирушає у військкомат. А Соня з бабусею прокидаються в новій реальності, яка добре відома нам усім. І ще багато сусідів, з якими вони зустрічаються у підвалі, де ховаються від російських бомбардувань.

Я не знаю, як писати відгук на цю книгу, бо її неможливо якось оцінити, хіба провідчувати. Але це перша книга про війну, яку я прочитала з 24 лютого і вона розблокувала якусь здатність сприймати інформацію і прийняти, що ми живемо у війні. Все, інакше вже не буде.

"А потім була та Війна, якій вже ніхто не шукав якихось інших назв, бо війна не питає тебе чи готовий ти до неї. Вона просто прилітає снарядом у твій дім".

Ще хочу відмітити ілюстрації, бо їх похмура, тьмяна кольорова гама і рвані штрихи вдало передають загальний настрій книги.

Я давно хотіла цю книжку прочитати і зробити спробу зрозуміти український Схід. Донецьк і Луганськ-великі міста, які вже 10 років не такі, як нам би хотілося. Чому не зовсім коректно називати цей регіон Донбасом. Чому так сталося, що частина України відкололась. Багато запитань і мало відповідей.

Мені було цікаво читати про міста сходу, які завжди були чимось незвіданим , бо я незліченну кількість разів була в Європі, але жодного разу далі Києва та Одеси.
Вугільний регіон, який фактично утворили переселенці з різних частин колишнього союзу. Про місцеве населення та корінне.

Дуже цікаві паралелі з творами Еміля Золя, які я прочитала всі і дуже люблю.
У книжці також розповіді від відомих вихідців зі східного регіону, зокрема Сергія Жадана.

6 міст розказують нам свої історії - про минуле і сьогодення. І це мій перший крок зрозуміти, чому все відбувається саме так.
Книжка дуже важлива, насичена, але не зовсім проста. Рекомендую.

Цікава, моторошна збірка оповідань, які не залишать вас байдужими.

Мені дуже подобалось читати, навіть коли був повний абсурд, всеодно було цікаво. Інколи було моторошно, моментами від тих картин, що автор описував - нудило.

Однак всеодно щось невідоме тягнуло читати лівої, автору вдалося зацікавити свого читача, якими б химерні оповіді не було написано. Мені сподобалась книга, можливо не всім вона зайде, але мені так!

Хочу попередити, що сцени 🔞 і нецензурна лексика, тому особам не досягнувшим повноліття, читати книгу не можна❌

Особлива книжечка, від якої дуже боляче і щемко.
Збірний образ всіх нас, зображений на сторінках історії однієї родини, трьох поколінь, дві представниці якого є головними героїнями.

Перша - Ліза - бабуся, яке вже має гіркий досвід і пережила Велику війну, будучи семилітньою дівчинкою.
Друга - Соня - онучка, яку Ліза все життя намагалася вберегти від жахіть війни.
Поряд з ними на сторінках книги постають наші символи стійкості і незламності - Котик, Півник і Шафка, кожен із яких має персоніфікований образ, вміє розмовляти і навіть будувати плани для помсти.
Кожен готовий битися і захищати найрідніше, оберігаючи спокій своїх господарів.
Та кожен із нас, власне, і є тією Шафкою, що тримається попри все.
Півником, який кричить про допомогу і будить весь світ.
Котиком, який прагне мати свій, найзатишніший і найтепліший куточок, ніким не відібраний.

Тримаймося!

Я хочу це все забути. Я хочу цього ніколи не забувати.
⠀
Книжка, яка замінила мені в один момент психолога. З нею я відрефлексувала, виплакала та ожила знову. Дуже щемко та відверто про перший рік після повномасштабки.
Про те, що відчув на собі автор, родичі та знайомі.
Як то коли твій дім перестає бути твоєю фортецею і просто перестає...
Про життя під окупацією та біженство.
⠀
Олександр Михед порушує багато аспектів російсько-української війни з погляду гуманітарія, письменника, спостерігає зміни у світогляді людей, рефлексує над травмами, новими термінами, цінностями, заново підіймає питання релігії та літератури та переживає поступове розчарування від реакції західного світу на нашу спільну біду.
⠀
Читати цю книгу, це як здирати бинти з незагоєної рани знову і знову. Але це корисно, крізь це треба пройти, бо наш мозок така штука, що всіляко намагається заблюрити тригери, вберегти свідомість, забути... А цього не можна робити, не можна сховатися, бо ще далеко не кінець. Боротьба триває і життя мусить тривати.
⠀
🖋️Після приходу росіян увесь звичний світ заміновано. Він детонує болем і втратою.
🖋️Урок цієї війни: завжди готуйся до найгіршого, але росіяни вчинять іще страшніше.
🖋️За Україну не треба вмирати, за неї треба жити і вбивати.
🖋️Мова війни - це коли, працюючи над книжкою, виправляєш теперішній час на минулий. Бо гинуть ті, про кого розповідаєш.
🖋️Від цього горя неможливо перевести подих. Ніби з десяток місяців тому було зроблено вдих, а видихнути так і не вдалося.
🖋️Росіяни вбивали українців на вулицях, що й дотепер називалися іменами російських класичних поетів — Лєрмонтова і Пушкінській.

Я знала, що буду над нею плакати. Але хіба це причина не читати?

Ви знаєте, про що вона. Але чи знаєте, як? На мій погляд, щось як поєднання щоденника і репортажу: факти і емоції через ці факти.

Це історія про чоловіка і його сім'ю. Про будинок і бібліотеку. Про евакуацію - і хвилювання за батьків, що залишилися у Бучі, не встигнувши виїхати. Про службу і друзів. Старих і нових. Живих і тих, що поклали свої життя за нашу свободу...

Як знайти своє місце у цій новій реальності повномасштабного вторгнення? Чим ти можеш бути корисний як літератор і письменник? Чим література зарадить?

Ця історія про країну. Про воєнні злочини росіян. Можливо, хтось пам'ятає їх усі - я не пам'ятаю. Соромно мені за це. Може, це захисна функція пам'яті, щоб зберегти трохи здорового глузду. Катування, теракти, ракетні удари, знищення міст і братські могили - як ми це переживемо?
Як ми це переживаємо зараз?

Для когось ця книжка може стати тригером, для когось - книгою пам'яті. Але я вважаю її абсолютно необхідною до прочитання. Якщо ви не зможете читати її зараз - купіть, щоб передати у спадок. І звичайно хочеться перекладу і видання на іноземну авдиторію.

Цікава розмова вийшла в мене з цією книгою... Щоправда, я мовчала, тож то був скоріше її монолог. Такий, що трохи відкрив для мене фіранку українського сходу, якого я майже не знала.

Вирваними фразами місцевих жителів, розповідями Сергія Жадана, Володимира Рафєєнка та інших культурних діячів, роздумами та дослідженнями автора відкривається для читача цей край.

Я не очікувала дізнатися, що на сході жили/працювали/відкривали заводи бельгійці. Так само, як і про англійців. Міфічний Шубін з шахт теж вперше прочовгав печерами мого незнання. Звісно, вразили історії про лікарів... Один рятував військових, а інший знущався у Другу світову. А ще таке глибоке дослідження про фотохудожника Залізняка.

Я відкрила для себе багато нового про Донеччину та Луганщину завдяки цій книзі.

"Я хочу це все забути. Я хочу цього ніколи не забувати"

Страшно бачити, що на сторінках цієї книги оживає не минуле чи вигадка, а сучасна історія, яка, як би не було страшно, стала нашою щоденною реальністю.

Автор повертає читача у перші дні вторгнення-паніку, жах, просякнутий страхом і болем, що то якась помилка, цього не може бути. Так, я була з тих людей, які не вірили, що почнеться повномасштабне вторгнення і справжня війна, яка прийде в кожне місто і село, майже в кожну родину, адже у всіх нас є друзі, знайомі чи родичі, які постраждали чи віддали найдорожче -свої життя за Україну.

24 лютого я дочитала цю книжку, але пішов відлік третього року війни, коли росіяни воюють не лише на полі бою, а й з мирним населенням. Тисячі вбитих воїнів, дітей і дорослих, полонені, зниклі безвісти. Цифри, яких ми і не знаємо точно, але жахають. Адже за кожною стоїть чиєсь життя, біль та втрати для цілих родин.

Страшні кадри зі звільнених Бучі, Бородянки, Ізюма, де катували мирне населення, не зітруться з нашої пам'яті вже ніколи, а окуповані міста і села, які порівняли з землею... Просто нема слів від болю, бо кожен українець проживав і продовжує щодня. Наші діти знають, що таке ракети, повітряні тривоги ,укриття і хто ворог. І можна вважати досить гарним дитинством , коли тільки це.

Автор описує ,як переживала вторгнення його родина, адже він із Гостомеля, а батьки -з Бучі. У творі 4 розповіді від кіборга Євгена, художниці Лариси , журналіста Євгена та літературознавиці Тетяни - мами автора, які розповідають свою страшну історію перших днів великої війни. Страшний реквієм другу - режисеру Віктору Ониську .

Проживати все це знову дуже складно, але необхідно. Бо більше ніколи не можна забути і, тим більше, пробачити ворогу - кожному росіянину, який був на наших землях і всім тим, які зі свого дивана підтримують вбивства українців.

Одна з улюблених книг з-під пера Михеда.
Дуже вдало Олександр обирає та олюднює персонажів історії, які переживають перші та найболісніші дні повномасштабного вторгнення росії.
Ілюстрації - окрема любов.

Книга, хоч і про важке, незносно болісне, та все ж огортає теплом, дарує катарсис у тому обсязі, який наразі можливий.

Знаю, що багато кому важко читати книги про війну, але навіть попри біль і смуток ми зобов'язані зберегти пам'ять про ці події. Якщо не маєте сил зараз читати цю книгу, то все одно купіть на потім, чи передати нащадкам. Щоб ніхто ніколи не забув. Щоб ніхто ніколи не пробачив.

Це дуже особиста історія. Впевнена, автор також часто думав, що комусь же гірше, але він відверто ділиться власними переживаннями і досвідом перших днів війни. Про розбомблений будинок у Гостомелі, пошкоджену бібліотеку. Про евакуацію і хвилювання за батьків, які лишались в окупації. Про друзів і знайомих. Це не гра в "хто пережив гірше", бо таким не міряються. І не хронометраж російського вторгнення. Це просто щира фіксація. І я розімую, що Михеду йдеться не просто про втрачені книжки, а про втрачене життя, втрачені цінності і віру в людей. Коли всі ідеї, в які ти щиро вірив, руйнуються і ти мусиш заново будувати себе.

Я очікувала, що мені буде дуже важко читати цю книжку. Важко, але вкрай важливо знати, що ти проживаєш це не сам. Наші досвіди різні, але ми всі живемо у війні. І зовсім несподівано я отримала в цій книзі ще й дуже багато любові. До втрачених друзів, до батьків, до знайомих, що прихистили і до чужих людей, які стали "своїми"

"Позивний для Йова" переживе час. Це та книга, яка ніколи не стане, або ж не має стати, нечитаною чи забутою. Адже це хроніки перших місяців жорстокої і чорнотної повномасштабки, яку розпочала ьосія.

Не раджу читати, якщо не готові. Але раджу обов'язково її придбати і лишити у домашній бібліотеці. Для себе. Для майбутніх поколінь.

Олександр Михед зробив важливу річ - задокументував свій досвід, своєї родини, друзів, знайомих. І ми всі в тому човні, бачимо, що ми не самі. Пригадуємо власний досвід.

Чи варто казати, наскільки важливі тут записи про військові злочини росіян? Читати боляче і страшно, як і вперше, але, схоже, це все треба прокручувати знову і знову. Аби ніколи не забувати. Аби знову не потрапити на гачок. Аби ненависть до росії ніколи не вмерла.

Десь біля 290-300 сторінки я думала, що не продовжу, просто в мене знову стався ступор. Я пам'ятаю історію про бус і знала, чим вона закінчиться. Проте так хотілося, щоб все, як в книжках, щоб за якимось щасливим випадком все сталося інакше. Але це не проста книжка і не фікшн сторі.

Раджу. Більше того, такі книжки треба перечитувати, щоб ніколи не забувати.