Олександр Михед

Сподобалася книга, легко читається. Читаєш і чітко все уявляєш собі - такий собі документальний фільм з окремими історіями. Багато для себе дізналася нового про схід. Зараз особливо щемко розуміти, що це окупована територія. Класна ідея була з арт об'єктами, шкода що все так склалося.

Колись на одному з телеканалів була програма типу "Нові імена", і от мені подача деяких розділів книги дуже схожі на неї. Спочатку розповідається про діяльність героя чи героїні , скільки прожили років, а потім вже хто це був))Розповідь з середини чи кінця. Це цікавий прийом в нонфікшн і це цікаво читати.
Дуже вартісна робота. Окремі моменти з біографій наших літераторів стали для мене відкриттям. Чогось здається, що якби подавали таку інформацію в підручники з української літератури, то дітям, особливо підліткам, було б значно цікавіше читати.
Мене "розбило" подвійне життя Коцюбинського. Це йде в розріз з моїми особистими цінностями. Тепер це з розряду: "як це розбачити?" Я мало оповідань письменника читати, бо якраз його славетна імпресіоністична майстерність трохи відлякує: його тексти подекуди відверто страшні і жорстокі. Все на контрастах, жахливих контрастах.
Загалом кожну , згадану в книзі, літературну постать я ніби побачила геть з іншого боку. Неймовірне відчуття відкривати для себе щоразу щось нове про відомі речі, події чи людей.
Читаючи цю книгу, я кілька разів плакала: було інколи дуже щемко. Це той випадок,коли книжка тобі "болить". І могло б здаватись дивним, бо це нонфікшн, типу як так може бути..)А діалог двох авторів - батька і сина - це щось особливе, це діалог поколінь, це глибокі розмови і родинний зв'язок.
Післямова💔

На жаль, в школах, де нам мають прищепити любов до власних класиків, часто чинять навпаки.
Тому на допомогу приходить самоосвіта, яка завжди йде пліч-о-пліч з якісними книгами.
“Живі” - яскравий приклад неймовірно цікавої та інформативної книги про наших авторів. О. Та П.Михед написали чудову роботу, читаючи яку відчуваєш захват. Кожна історія про письменника чи письменницю концентрована доза інформації. Автори книги побудували зрозумілу історію для об’єднання різних віх літератури.
Подібну книгу варто мати на своїх полицях, для періодичного читання, нагадування. Я впевнена, що після прочитання кожного розділу книги можна робити паузи, читати твори письменників про яких було написано, і далі повертатись до наступного розділу.

5/5 ⭐️

Автор постійно згадував який день повномасштабного вторгнення в книзі, тому ось.
На 959-й день повномасштабного російського вторгнення в Україну я прочитала цю книгу, на 962-й день пишу відгук. Збройні сили України героїчно борються зі злом, український народ так само донатить (можливо трохи менше ніж в перший рік), я досі відчуваю, що роблю недостатньо для перемоги.
Ця книги просто необхідна для прочитання українцями, щоб завжди пам'ятати про жахіття та біль, який несе за собою країна терорист росія. Не думаю, що ми зможемо забути, але читаючи досвід автора, 4 інтерв'ю та зафіксовані злочини рф, які були відображені в книзі, я згадала багато маленьких деталей, що я робила коли дізналася про той чи інший обстріл чи смерть українця.
Я плакала, бо як читаючи про біль нашого народу не пустити сльозу. Особливо на реквіємі для Віктора Ониська та його повідомленнях. Але я також відчула знову піднесення до боротьби та надію, що ми впораємося.
Окремо хочу згадати про ілюстрації. Вони прекрасно списувалися в розповідь та чудово доповнювали.
Я дуже рада, що побачила рекомендацію на "Позивний для Йова. Хроніки вторгнення", замовила її та прочитала. Ця книга прекрасна.

"Тут і дотепер триває лютий."

"Ми всі стоїмо у темряві. І кричимо від болю"

"Змієві вали" - це збірка фантастичних оповідань українських авторів, які можна грубо розділити на три блоки: твори ХІХ (їх класифікувала б скоріше як містику/готику), ХХ та ХХІ століть. Від останніх очікувала найбільше, а отримала найменше - більшість робіт були досить одноманітними, описували радянщину (від чого вже втомилась) або війну. Наприклад, "День Нептуна" автор буквально списав в тез російської пропаганди. Виділялись тільки "Ближче всіх до полюса" Кідрука та "Туди, де буде сад" Аренєва, які й сподобались найбільше.

«Я хочу це все забути. Я хочу це ніколи не забувати»

Хочу щоб ця книга була прочитана всіма і перекладена на інші мови. Важко читати і згадувати пережите, але гірше це забути про цю війну росії проти України.

📖Книга «Котик, півник, шафка» – віра у завтрашній день.

◽️Той, у якому рани будуть заліковані, засипані пелюстками вишневого цвіту впереміш із тернинами. А поруч із цією пам’яттю житиме й інша: про скоєне ворогами зло: ґвалтування, обстріли, недоспані ночі:

📎 «На іншій полиці Шафка зберігає сімейні фотоальбоми з чорно-білими світлинами. І бабуся Ліза все обіцяє собі якось впорядкувати альбоми, попідписувати фотографії, поскладати їх за роками. Бабуся гадає, може, колись онука Соня зацікавиться їхнім життям і минулим своєї родини. Бабуся, звісно, всього не розповість – бо чи ж треба дітям знати стільки болю – та, може, онука хоча б упізнає в рисах загиблих родичів себе»

◽️Тут також про цінність справжнього, першочергового. Цінність, яка кодується у пам’яті на все подальше життя:

📎 «І якщо сягнути верхньої полички Шафки (такої високої, що в бабусі щоразу перехоплює подих, коли вона з ризиком для життя стає на табуретку, а Шафка вся наче нахиляється до Лізи, тільки щоби їй допомогти), то можна дістатися до найбільшого бабусиного скарбу. Сіль. Сірники. Борошно. Сухарі. Мотузка. Олія. Пачки з гречкою, вже окуповані кількома поколіннями молі»

◽️І про бажання берегти спокій близьких попри все:

📎 «Ліза знає, що на них насувається. Вона боїться поворохнутися й розбудити любу онуку. Дитина Великої війни береже останні секунди мирного життя дитини, що війни не знала. Ліза знає – щойно Соня прокинеться, все життя її розірветься навпіл – на «до» і «після»

◽️Про думки, адже країна болить всеціло:

📎 «Ліза думає про рідне село. Сіверщина. Про міста, в які мандрувала з Петрусем. Луганщина і Донеччина. Про місцини, які завжди хотіла відвідати, та все якось не випадало. Слобожанщина. Про села, звідки родом були її батьки та батьки Петруся. Київщина. Їй болить ціла країна»

◽️Про серце, на денці якого так багато всього:

📎 «По всій країні гинуть люди. Можливо, вони бачать спогади про ще не прожите майбутнє, яке крадуть у них окупанти. А Соня закопується в рештки минулого своєї родини, щоби розчистити їхнє з бабусею теперішнє і спробувати вигризти майбутнє»

«Українська історія - це історія постійного знесення налаштувань.
Ми рідко щось отримуємо в спадщину.
Рідко коли підтримується звʼязок між поколіннями, поколіннями митців. Митців страчених, розстріляних, репресованих.
Щоразу ми все починаємо спочатку.»

Це одна з тих книжок про війну, яку потрібно мати і читати. Книжка-щоденник, сповідь, спогад, книжка-натхнення на боротьбу до перемоги. Олександр Михед - письменник, культуролог, який щиро ділиться своїм досвідом переживання російсько-української війни.

Спогади Олександра сягають періоду і до 24 лютого. Він майстерно змальовує власний райський куточок у Гостомелі, люблячу дружину з собакою, а ще омріяний батьківський дім, де ті планували заслужено насолоджуватись кожною миттю разом, нарешті віднайшовши час на себе. Але в один відомий день усе не просто змінилось, а розлетілось. Снарядами, сльозами, болем, страхом, невідомістю.

Може здатись, що це чергова книжка на болючу тему. Та для мене вона виявилась стержнем, до якого треба повернутись, якщо раптом призвичаїшся, стихнеш, зітруться деталі. Це як нагадування, натхнення піднятись і йти робити свою справу задля перемоги добра.

Поміж особистих спогадів про порятунок, неможливість вивезти батьків, службу в ЗСУ, біль втрат, Олександр вміщує розділи з короткою хронікою найзнаковіших подій і найсерйозніших міжнародних злочинів проти Українського народу. Також тут і ряд інтервʼю з важливими для автора людьми.

Книжка написана майстерно, щиро, доступно. Влучною є згадка про біблійну історію Йова, який втратив усе, але не втратив віру. Так і люди, які постали у цій книзі, - попри все йдуть вперед, заново відкривши у собі віру в найсміливішу в світі Незалежну Державу.

Вражаюча збірка з 10 захопливих, гостросюжетних і досить химерних оповідань, у яких навіжена фантазія випробовує і роз‘їдає реальний світ.
Оригінальні і різноманітні сюжети, теми і жанри: від фантастики до надмірно атмосферного фольклору; від містики до голого реалізму.

Книга, що випробовує психику читача на міцність.
Шикарний живий і динамічний стиль автора.
Химерно, лякаюче і збочено.
Переконливо і реалістично.
Взагалі, після читання я маю цілий вир почуттів - здивування, страх, огида, розгубленість, розпач і безсилля.
Та понад усі - цікавість: куди все це заверне? Куди веде ця подорож? Наскільки бурхлива авторова фантазія?

А ще це той випадок, коли важко виділити улюблені сюжети.
Я можу сприймати цю збірку лише як суцільний твір, хоч історії в ній здебільшого одна з одною не пов‘язані.
Та вона впорядкована саме так, що нема нічого зайвого, все на своєму місці і саме вкупі оповідки створюють ту надзвичайну атмосферу і настрій.

Від мене найвища оцінка з плюсом 🔥🔥🔥

Читати рекомендую не кожному: суворо 18+, власникам міцних нервів і фанатам збочених літературних експериментів.

Трохи нагадує «Чорне дзеркало», тож фанатам має зайти.

Хочете дізнатись про долі шахтарів на сході України, про життя людей там? Олександр Михед проведе нас стежками вже окупованих і не окупованих міст та сіл таких, як Лисичанськ, Костянтинівка, Покровськ, Сєвєродонецьк, Бахмут, Добропілля.

Ми познайомимося з інтерв’ю автора з Іваном Мініним (займався питаннями шахтарів), Ігорем Козловським, якого у 2016 році захопили в полон бойовики днр за проукраїнські погляди і звільнили аж через 11 місяців. Також зустрінемося ми тут і з Сергієм Жаданом та письменником Володимиром Рафєєнком.

З книги ми вкотре впевнимося, що там були сепари всю незалежність, однак і були люди, які хотіли жити в Україні. Трішки дізнаємось про події початку війни (я говорю саме про 2014 рік), але основним акцентом будуть позиції різних людей та життя шахтарів.

Не легко було читати те, як деякі нас ненавидять, як у них промиті мізки кацапнею і боляче було читати про міста і села, які зараз вже окуповані😢

"Яким би не був час, яким не було б усе довкола, ми можемо бути щасливі".

"Моє тихе Різдво" - це збірка короткої прози сучасних українських письменників.

Хоч як я обходжу збірки стороною, та ця книжечка припала мені до душі. Вона вміщає 18 оповідань, які не залишать вас байдужими. Обов'язково натрапите на ту оповідку, яка торкнеться серця.

Ця збірка якраз на часі, тому що вона про нас з вами, про українців, які живуть у дуже непростий історичний період.

✴️Про тих, які зараз змушені втікати від війни за кордон і про тих, які здригаються від звуків сирени тут;

✴️ про волонтерів, які постачають найнеобхідніше бійцям та переселенцям, і військових, які блукають, але ніколи не загубляться, бо їх тримає тепла надійна рука;

✴️про жінок, які мучаться від переживань і не можуть їсти та спати, допоки не почують рідний голос по телефону;

✴️ про колядування у селі і велику родину, яка збирається на Різдво за одним столом;

✴️про особливий смак тертих картопляних голубців та виліплювання грибних вушок;

✴️про обручку з фольги, яка дорожча за всі коштовності світу, подарунки долі та вміння цінувати те, що маємо;

✴️і про окупований Крим, в якому ми обов'язково ще побачимось.

Мій Топ-5 оповідань, які найбільше вразили:
1. "Марто, Марто" Артур Дронь;
2. "Міцна горішка" Надійка Гербіш;
3. "Ідеальний різдвяний сюжет" Мар'яна Савка;
4. "Може не бути інших днів, окрім цих" Катерина Бабкіна;
5. "Казка про життя" Людмила Таран.

Ця зворушлива книга змушує ностальгувати, тривожить, зачіпає за живе, рве серце, болить, водночас наповнює душу теплом, любов'ю до рідної землі, безмежною вірою та надією на краще.

✴️"Диво цього свята полягає в тому, що Христос рождається постійно. Бог, який існує поза часом, стирає тепер час і для людей. У кожному з нас він тепер рождається. Велика радість - стати Йому Вифлеємом".

✴️"...завжди залишається шанс на розраду, на надію, - навіть у найчорнішу мить".

Книга про стійкість і незламність, про любов і надію. Вона подарує водночас теплі і гіркі почуття, роз'ятрить ще свіжі рани але зворушить своєю силою духу і любов'ю до життя.

Котик, півник і шафка - реальні герої цієї казкової історії. Їм неймовірним чином вдалось вціліти в зруйнованому будинку в Бородянці, саме тому вони стали символами незламності і надії.

Ця маленька книжечка вміщує стільки життя і любові, болю і розпачу, що кожен, хто її прочитає - не зможе стримати сліз. І хоч історія - вигадана і казкова, події в ній, нажаль, наше страшне сьогодення.