Олександр Михед

"- Шафко, ти як?
-Тримаюсь,- відповідає Шафка.
Я теж,- подає хриплий голос Півник, забитий пилом."

Ця історія про те, як вiйнä руйнує життя, як вривається в наш мирний маленький світ і забирає близьких людей.

В одній квартирі, на сьомому поверсі, жили ті, хто знав, що таке вiйнä, і що вона несе, але вірили що такого більше не повториться, але готувалися до гіршого.

Котик, півник і шафка були друзями, вони все чули і відчували, вони не просто речі та тварина, вони дух цієї квартири, її невід'ємна частинка, частина сім'ї. Хоча з'явилися в різний час та стали близькими, без них не було б цього дому. Але у мирне життя Лізи, яка бачила вiйнy, та її онуки Соні, ввірвалася нова страшна вiйнä.

Ми бачимо як руйнується звичний світ дівчинки і її рідних, як вopoг вривається у їх життя, руйнує все навколо. І той страшний день, коли в їх квартиру прилетіло.

Звісно книга написана для дітей, тому і події відображаються доступно, легкою мовою, стримано, без зайвих важких подій і емоцій. Але вона досить глибока і чуттєва. В ній важливі цінності яких намагається позбути нас вopoг, але хіба це можливо?

Звісно дуже боляче усвідомлювати, що у дітей забирають батьків, домівки, дитинство, посмішки.. Вони надто швидко стали усі дорослими, отримали страшний досвід. Можливо саме такі книги допомогатимуть зрозуміти, оговтатися, пояснити що і як.

Я прочитала і не знаю, як скласти думки до купи. Але пару слів все ж скажу. Як відчуваю.

Читайте! Однозначно читайте цю книгу! Бо це дуже важливо.

Буде боляче, але це наша реальність. Вона страшна, моментами аж надто. Але від неї не втікти.
Це те про, що треба пам'ятати. В жодному разі не забувати. І за потреби нагадувати.
Всім і кожному. Українцям, іноземцям і майбутнім поколінням.

Тут ви знайдете і довоєнне життя. І різні інтерв'ю. І жахливі злочини росії. І життя після 24.02.

На жаль, після прочитання я зрозуміла, що багато чого забуваєш. Воно стирається в пам'яті. Так не має бути.
Тому нам і потрібна така література. Якнайбільше. Бо це правдиво. Чесно. І так близько до людей.

Книга, яку ти проживаєш всім своїм єством. Яка проникає в тебе до кісток. Яка надовго лишається в думках. 5/5 💔

💔Просто є така доля — бути маленьким чоловічком.
Просто є така робота — бути великим злом.

В мене таке буває приблизно раз в ніколи, але це 10/10.

Автору якимось чином вдалось поєднати сухі факти та зворушливі промови, які пробивають на сльози; іронічні жарти, від яких хочеться по-дурному гигикати, та сповнені болю історії людей, в яких ця війна щось забрала; спогади про найбільші моменти патріотизму і національного піднесення та страшні розділи про документування воєнних злочинів.

Я наче знову прожила той рік, який залишився в пам'яті лише окремими шматочками. І наче сходила на групову терапію - коли я читала, я бачила в цих словах себе. І це дуже зігрівало, давало відчути, що я не сходжу з розуму, а якщо і сходжу, то я в цьому не сама.
Але що не менш важливо, тут є дуже багато ґрунтовної інформації, тому розкажу про зміст трохи детальніше.

Всю книгу можна умовно поділити на декілька частин:

💙Перший рік повномасштабного вторгнення через призму особистого досвіду автора - ранок 24-го лютого, евакуація з Гостомеля, служба у лавах Збройних Сил, зміна звичного укладу життя, нові знайомства, переоцінка цінностей, навколовоєнні думки та переживання, погляд на Україну, що бореться, та українців, які намагаються пристосуватись до нових реалій.

💛Чотири інтерв'ю з чотирма різними людьми, чиє життя змінила війна.
✍🏼З Євгеном Терещенком - кіборгом, який у 2014-му році захищав Донецький аеропорт, і був змушений повернутись на фронт після повномасштабного вторгнення.
✍🏼З Ларою Яковенко - художницею, яка була змушена залишити все та переїхати за кордон разом із матір’ю.
✍🏼З Євгеном Спіріним - журналістом, що брав участь в ексгумації масових поховань у Бучі.
✍🏼І з Тетяною Михед - літературознавицею та мамою автора, яка разом із його батьком пережила окупацію Бучі.

💔Уламки хроніки - упорядковані адвокатесою Роксоляною Герою фрагменти воєнних злочинів, скоєних російськими військовими протягом цього року. Кожен з описаних випадків порушує «звичаї війни» та відповідає певним статтям Римського статуту.

🖤Реквієм для Тарантіно - Віктора Ониська, українського режисера монтажу, близького друга автора, військового, який загинув під Соледаром за день до 17-ї річниці із жінкою, яка була коханням всього його життя.

🧡Окремий розділ про те, як війна вплинула і продовжує впливати на українських дітей.

🪔Ілюстрації Міті Фєнєчкіна, створені на основі фотощоденника Олександра Михеда.

Я не часто кажу фразу «цю книгу потрібно прочитати кожному», але це саме той випадок.

Автор постійно згадував який день повномасштабного вторгнення в книзі, тому ось.
На 959-й день повномасштабного російського вторгнення в Україну я прочитала цю книгу, на 962-й день пишу відгук. Збройні сили України героїчно борються зі злом, український народ так само донатить (можливо трохи менше ніж в перший рік), я досі відчуваю, що роблю недостатньо для перемоги.
Ця книги просто необхідна для прочитання українцями, щоб завжди пам'ятати про жахіття та біль, який несе за собою країна терорист росія. Не думаю, що ми зможемо забути, але читаючи досвід автора, 4 інтерв'ю та зафіксовані злочини рф, які були відображені в книзі, я згадала багато маленьких деталей, що я робила коли дізналася про той чи інший обстріл чи смерть українця.
Я плакала, бо як читаючи про біль нашого народу не пустити сльозу. Особливо на реквіємі для Віктора Ониська та його повідомленнях. Але я також відчула знову піднесення до боротьби та надію, що ми впораємося.
Окремо хочу згадати про ілюстрації. Вони прекрасно списувалися в розповідь та чудово доповнювали.
Я дуже рада, що побачила рекомендацію на "Позивний для Йова. Хроніки вторгнення", замовила її та прочитала. Ця книга прекрасна.

"Тут і дотепер триває лютий."

"Ми всі стоїмо у темряві. І кричимо від болю"

Шикарна збірка оповідань, от просто взяти й читати (не тільки на Різдво, але передусім). Оповідання справді глибокі, чудово написані, не поробки з шишок і палиць. Саме завдяки цій книзі я відкрила для себе Михеда та Кузнєцову - і мала неймовірний рік із іншими їхніми творами. Смакувати можна потрошку, по шматочку, або влаштувати собі довгу прекрасну ніч. Однозначна рекомендація.

Сподобалася книга, легко читається. Читаєш і чітко все уявляєш собі - такий собі документальний фільм з окремими історіями. Багато для себе дізналася нового про схід. Зараз особливо щемко розуміти, що це окупована територія. Класна ідея була з арт об'єктами, шкода що все так склалося.

Колись на одному з телеканалів була програма типу "Нові імена", і от мені подача деяких розділів книги дуже схожі на неї. Спочатку розповідається про діяльність героя чи героїні , скільки прожили років, а потім вже хто це був))Розповідь з середини чи кінця. Це цікавий прийом в нонфікшн і це цікаво читати.
Дуже вартісна робота. Окремі моменти з біографій наших літераторів стали для мене відкриттям. Чогось здається, що якби подавали таку інформацію в підручники з української літератури, то дітям, особливо підліткам, було б значно цікавіше читати.
Мене "розбило" подвійне життя Коцюбинського. Це йде в розріз з моїми особистими цінностями. Тепер це з розряду: "як це розбачити?" Я мало оповідань письменника читати, бо якраз його славетна імпресіоністична майстерність трохи відлякує: його тексти подекуди відверто страшні і жорстокі. Все на контрастах, жахливих контрастах.
Загалом кожну , згадану в книзі, літературну постать я ніби побачила геть з іншого боку. Неймовірне відчуття відкривати для себе щоразу щось нове про відомі речі, події чи людей.
Читаючи цю книгу, я кілька разів плакала: було інколи дуже щемко. Це той випадок,коли книжка тобі "болить". І могло б здаватись дивним, бо це нонфікшн, типу як так може бути..)А діалог двох авторів - батька і сина - це щось особливе, це діалог поколінь, це глибокі розмови і родинний зв'язок.
Післямова💔

На жаль, в школах, де нам мають прищепити любов до власних класиків, часто чинять навпаки.
Тому на допомогу приходить самоосвіта, яка завжди йде пліч-о-пліч з якісними книгами.
“Живі” - яскравий приклад неймовірно цікавої та інформативної книги про наших авторів. О. Та П.Михед написали чудову роботу, читаючи яку відчуваєш захват. Кожна історія про письменника чи письменницю концентрована доза інформації. Автори книги побудували зрозумілу історію для об’єднання різних віх літератури.
Подібну книгу варто мати на своїх полицях, для періодичного читання, нагадування. Я впевнена, що після прочитання кожного розділу книги можна робити паузи, читати твори письменників про яких було написано, і далі повертатись до наступного розділу.

5/5 ⭐️

Автор постійно згадував який день повномасштабного вторгнення в книзі, тому ось.
На 959-й день повномасштабного російського вторгнення в Україну я прочитала цю книгу, на 962-й день пишу відгук. Збройні сили України героїчно борються зі злом, український народ так само донатить (можливо трохи менше ніж в перший рік), я досі відчуваю, що роблю недостатньо для перемоги.
Ця книги просто необхідна для прочитання українцями, щоб завжди пам'ятати про жахіття та біль, який несе за собою країна терорист росія. Не думаю, що ми зможемо забути, але читаючи досвід автора, 4 інтерв'ю та зафіксовані злочини рф, які були відображені в книзі, я згадала багато маленьких деталей, що я робила коли дізналася про той чи інший обстріл чи смерть українця.
Я плакала, бо як читаючи про біль нашого народу не пустити сльозу. Особливо на реквіємі для Віктора Ониська та його повідомленнях. Але я також відчула знову піднесення до боротьби та надію, що ми впораємося.
Окремо хочу згадати про ілюстрації. Вони прекрасно списувалися в розповідь та чудово доповнювали.
Я дуже рада, що побачила рекомендацію на "Позивний для Йова. Хроніки вторгнення", замовила її та прочитала. Ця книга прекрасна.

"Тут і дотепер триває лютий."

"Ми всі стоїмо у темряві. І кричимо від болю"

"Змієві вали" - це збірка фантастичних оповідань українських авторів, які можна грубо розділити на три блоки: твори ХІХ (їх класифікувала б скоріше як містику/готику), ХХ та ХХІ століть. Від останніх очікувала найбільше, а отримала найменше - більшість робіт були досить одноманітними, описували радянщину (від чого вже втомилась) або війну. Наприклад, "День Нептуна" автор буквально списав в тез російської пропаганди. Виділялись тільки "Ближче всіх до полюса" Кідрука та "Туди, де буде сад" Аренєва, які й сподобались найбільше.

«Я хочу це все забути. Я хочу це ніколи не забувати»

Хочу щоб ця книга була прочитана всіма і перекладена на інші мови. Важко читати і згадувати пережите, але гірше це забути про цю війну росії проти України.

📖Книга «Котик, півник, шафка» – віра у завтрашній день.

◽️Той, у якому рани будуть заліковані, засипані пелюстками вишневого цвіту впереміш із тернинами. А поруч із цією пам’яттю житиме й інша: про скоєне ворогами зло: ґвалтування, обстріли, недоспані ночі:

📎 «На іншій полиці Шафка зберігає сімейні фотоальбоми з чорно-білими світлинами. І бабуся Ліза все обіцяє собі якось впорядкувати альбоми, попідписувати фотографії, поскладати їх за роками. Бабуся гадає, може, колись онука Соня зацікавиться їхнім життям і минулим своєї родини. Бабуся, звісно, всього не розповість – бо чи ж треба дітям знати стільки болю – та, може, онука хоча б упізнає в рисах загиблих родичів себе»

◽️Тут також про цінність справжнього, першочергового. Цінність, яка кодується у пам’яті на все подальше життя:

📎 «І якщо сягнути верхньої полички Шафки (такої високої, що в бабусі щоразу перехоплює подих, коли вона з ризиком для життя стає на табуретку, а Шафка вся наче нахиляється до Лізи, тільки щоби їй допомогти), то можна дістатися до найбільшого бабусиного скарбу. Сіль. Сірники. Борошно. Сухарі. Мотузка. Олія. Пачки з гречкою, вже окуповані кількома поколіннями молі»

◽️І про бажання берегти спокій близьких попри все:

📎 «Ліза знає, що на них насувається. Вона боїться поворохнутися й розбудити любу онуку. Дитина Великої війни береже останні секунди мирного життя дитини, що війни не знала. Ліза знає – щойно Соня прокинеться, все життя її розірветься навпіл – на «до» і «після»

◽️Про думки, адже країна болить всеціло:

📎 «Ліза думає про рідне село. Сіверщина. Про міста, в які мандрувала з Петрусем. Луганщина і Донеччина. Про місцини, які завжди хотіла відвідати, та все якось не випадало. Слобожанщина. Про села, звідки родом були її батьки та батьки Петруся. Київщина. Їй болить ціла країна»

◽️Про серце, на денці якого так багато всього:

📎 «По всій країні гинуть люди. Можливо, вони бачать спогади про ще не прожите майбутнє, яке крадуть у них окупанти. А Соня закопується в рештки минулого своєї родини, щоби розчистити їхнє з бабусею теперішнє і спробувати вигризти майбутнє»