🔥Той випадок, коли Стівен Кінг радить дійсно крутецьку крутоту! Дуже важко пояснити, не вдаючись до лютих спойлерів, чому ця книга варта уваги, часу, прочитання й купівлі, але я спробую.
📝Отже, у нас є Тед, який живе в останньому будинку — далі починаються хащі лісу — на тупиковій вулиці. Будинок той не має вікон — вони забиті фанерою, газон ніхто не стриг, та й самого Теда сусіди чомусь воліють оминати.
🐾Разом із героєм у зловісному будинку живе його донька-підліток Лорен із нестерпним характером (ніколи не виходить на вулицю) і обожнювана Тедом кицька Олівія (кицьок насправді не одна, але про це ми дізнаємося пізніше).
❣️А ще неподалік цієї вулиці 11 років тому пропала шестирічна дівчинка Лулу (Лора), і її досі ніхто не знайшов (насправді зникало більше дітей, але вони були з неблагополучних родин або взагалі сироти, а от Лулу мала родину — маму, тата й старшу сестру Ді, тому й здійнявся рейвах).
🕵🏻♀️Ді, яка не вірить, що її сестричка померла, подорослішавши, повертається на цю вулицю, винаймає сусідній із Тедом будинок і починає власне, не завжди в рамках закону, розслідування. Вона впевнена, що саме Тед викрав Лу й усі ці роки тримає її в будинку.
І це все, що я можу розказати так, аби не зіпсувати вам задоволення спойлерами. А задоволення від читання дійсно на висоті.
📚Починаючи хоча б з того, що оповідь тут іде поперемінно від Теда, від Лорен, від Олівії (так! частину історії розповідає кицька!) та від Ді. І це щоразу інший ритм, інший стиль і сила-силенна таємниць у кожного оповідача, які розкриваються поступово.
Спочатку тобі все зрозуміло, і ти такий: «Та чому ж його не арештує поліція нарешті!» Потім тобі моторошно, потім пи…ць як лячно, потім неймовірно боляче, а потім уся правда нарешті викривається у своєму хтонічному жаху, і ти вкотре жалкуєш, що кинув палити років 20 тому. Ідеш наливаєш собі кави тремтячими руками й дочитуєш останні десять сторінок, ковтаючи чи то каву, чи то сльози.
⭐️Я не знаю, що воно за премії, які авторка отримала за свій роман, але якщо присуджуються за саспенс, психологізм, реалістичний жах і жахливу реальність, то вони абсолютно заслужені.
До речі, у кінці є три сторінки бібліографії, і тільки після прочитання я зрозуміла, нащо вони там. Бо спочатку така: «Список літератури для горору? Цікавенько». А потім уже: «А, то ось як у вас, пані Ворд, це вийшло настільки моторошно-живим».
Це дійсно дуже напружена й лячна книга (і сильно-сильно тригерна в плані насилля над дітьми!), і я дійсно її вам раджу (і йду допивати каву, хоча розумніше, мабуть, було б обрати чай із м’ятою, бо тахікардія від прочитання просто скажена).
