Друга книга Кінгфішер, яку я почала читати одразу як закрила першу (дякую Жоржу, що видали одразу дві, бо це delicious). І вона мені сподобалася навіть більш за першу, хоча це було складно.
Головні герої, мила серцю трійця, яка вже полюбилася з першої частини. Грибочки тут теж присутні, куди ж без цього.
І як же я обожнюю гумор авторки, з багатьох моментів я сміялася вголос. А її відношення до тварин це окремий вид милоти.
Ця книга ще більш затишна й атмосферна, будиночок в лісі, простота життя і тиша природи, друзі поряд. Але, звісно ж, тут зачаїлося й щось лихе — жахіття, яке не дає спокійно спати.
Фольклор, міфологія, забобони, згадки війни, готичні мотиви, іронія, сміливість, відданість, почуття провини — пряний коктейль сюжету заворожує і не відпускає, поки не перевернеш останню сторінку.
Це неймовірно гарна проза, з нетерпінням буду чекати наступну частину.

Горор про родинні звʼязки, дружбу, честь і допитливість.
А ще це доволі цікава лекція з мікології в обрамленні розширеного ретелінгу історії дому Ашерів.
Атмосферна, готична, похмура книга. Відчувається вогкість, занепад і темрява дивного місця. При цьому ж, вона місцями дуже іронічна (сильно сподобалися всі дефініції про американців), з чудовим гумором і максимально добра в описі тваринок (окрема милота, вочевидь авторка їх дуже любить).
Рекомендую і біжу читати другу частину серії.

Драматичне фентезі про фольклорні казки, наслідки насильства і любов як безпечне місце.
Це було захопливо, цікавий світ з двома ворогуючими народами, дрібкою магічного реалізму, і купою письменства.
Болючі асоціації з українською реальністю місцями були фізично відчутними, що, мабуть, не дивно, бо в авторки українське коріння.
Книга атмосферна до сиріт по шкірі, вся ця сирість, вогкість, затхлість і занепад, що символізують внутрішній стан жертв насилля і феміциду.
Сподобалися протиставлення токсичної маскулінності й справжньої мужності, що підкреслювалося навіть візуальними проявами в героях-чоловіках. Метафора затоплення, води як постійного переживання травми, а рожеві таблетки як самогазлайтінг й ескапізм із жорстокої реальності в стерпну брехню. І головна героїня, колишня дитина, яку не любила мати, яка не мала відчуття дому й безумовної підтримки, та її щемливий шлях боротьби і зцілення.
Не дивлячись на тему, це комфортне й приємне читання, затишне й зворушливе. Тепер з нетерпінням чекаю на продовження, і на інші книги авторки.

Науково-фантастичний пригодницький трилер, який триматиме вас у напрузі до останньої сторінки.
Як завжди у Павлюка, у цікавезній обгортці історії зашиті глибокі й знайомі кожному теми. Про страх, найстрашніший страх людини. Про смерть, самотність і відданість.
І так все чудово прописано, і сюжет, і персонажі, затягує і не відпускає взагалі.
Дратуючого достобіса головного героя прекрасно відтіняє яскрава й смілива героїня, абсолютно кінематографічна й жива.
Я спочатку прочитала книгу, а потім відгуки на її звороті. І так, Майкл Щур мав рацію - саме Муху я згадувала, читаючи. Боді-горор в науковій фантастиці, трохи Кроненбергівщини, дещиця Солярісу, дрібка Last of us, зовсім крапля навіть Субстанції. Але при цьому ні на що не схоже й самобутнє.
Книга виявила зовсім не тим, чим я очікувала, максимально, так скажемо, іншим. Мені чомусь здавалося, що це буде зворушлива історія батька й доньки в космосі (ну, приблизно як в чудовому Prospect з Педро Паскалем). Але під обкладинкою на мене чекав шалений й нестримний коктейль з фантастики, екшну й гумору, на який я й не сподівалася колись натрапити. Як мінімум вишукана страва й алмаз на моїх поличках, ось чим є ця книга.
Відірватися абсолютно неможливо, це найзахопливіше, що я читала за весь рік. І найкраща космічна фантастика, що я знаю (окрім Сліпобачення). Але я й не сумнівалася в улюбленому авторі.
«Космос збіса пустий»

Це просто якесь чудо, а не книга. Цеглинка в 1000 сторінок читається на одному подиху, відірватися неможливо. Інтрига зберігається до самого кінця, разом із героями підозрюєш всіх (хоча я майже здогадалася хто вбивця, але це взагалі не важливо))
За стосунками героїв спостерігати навіть цікавіше, ніж за, безумовно, крутою детективною історією.
Джоан пише неймовірно, це як англійські серіали — затишні, зворушливі, цікавезні. Як щастя, як сидіти перед каміном під пледом з горнятком какао, поки на вулиці злива. Не описати ці теплі щемливі відчуття. Це любов)