Дарк ромком про двох ̶Д̶е̶к̶с̶т̶е̶р̶і̶в̶ найманих вбивць, які полюють на поганців і змагаються між собою хто ж краще це робить.
Вони як санітари маніацького лісу — вишукують найгірших й вбивають, без цього вони не можуть.
Містер і місіс Сміт в Мовчанні ягнят із присмаком книг Алі Гейзелвуд (дурацька поведінка героїв прям звідти).
Початок був доволі бадьоренький, а далі занурилися в їхні почуття і недомовки, й стало нудніше, хоча й почасти мило та зворушливо.
Легке затягуюче читання, гаряче, веселе й дещо кріпове.
Надивовижу прикольна історія, не дивлячись на купу TW (жоден з яких не ображає тваринок, що головне, і навіть навпаки).

Драматичне фентезі про фольклорні казки, наслідки насильства і любов як безпечне місце.
Це було захопливо, цікавий світ з двома ворогуючими народами, дрібкою магічного реалізму, і купою письменства.
Болючі асоціації з українською реальністю місцями були фізично відчутними, що, мабуть, не дивно, бо в авторки українське коріння.
Книга атмосферна до сиріт по шкірі, вся ця сирість, вогкість, затхлість і занепад, що символізують внутрішній стан жертв насилля і феміциду.
Сподобалися протиставлення токсичної маскулінності й справжньої мужності, що підкреслювалося навіть візуальними проявами в героях-чоловіках. Метафора затоплення, води як постійного переживання травми, а рожеві таблетки як самогазлайтінг й ескапізм із жорстокої реальності в стерпну брехню. І головна героїня, колишня дитина, яку не любила мати, яка не мала відчуття дому й безумовної підтримки, та її щемливий шлях боротьби і зцілення.
Не дивлячись на тему, це комфортне й приємне читання, затишне й зворушливе. Тепер з нетерпінням чекаю на продовження, і на інші книги авторки.

Продовження/завершення серії про відчайдушно сміливу ̶д̶о̶м̶о̶г̶о̶с̶п̶о̶д̶а̶р̶к̶у̶ служницю із неспокійною вдачею.
Цього разу в них із садівником з першої частини вже родина, з дітьми, і вони переїжджають у новий будинок в благополучний район. Але вона й тут знаходить собі ̶н̶е̶г̶а̶р̶а̶з̶д̶и̶ пригоди з небезпекою, підгляданнями і таємницями бісячих сусідів.
Ну таке, абсолютно необовʼязкове, легке й безглузде читання. Але постійні повторювання по триста разів одного й того ж і тупцювання сюжету на місці набридли ще з попередніх книг. Діалоги — пекельна крінжа, майже рекорд із око закочування від чергових притягнутих за вуха ситуацій і нереальних розмов. І боже, як же мене дратував їхній синуля, це жах.
Я не збиралася читати це взагалі, але таки взяла, й навіть другу з половиною історію між нею і попередньою книгою прочитала. Ох. Цілком можна було б цього не робити.

Друга книга Кінгфішер, яку я почала читати одразу як закрила першу (дякую Жоржу, що видали одразу дві, бо це delicious). І вона мені сподобалася навіть більш за першу, хоча це було складно.
Головні герої, мила серцю трійця, яка вже полюбилася з першої частини. Грибочки тут теж присутні, куди ж без цього.
І як же я обожнюю гумор авторки, з багатьох моментів я сміялася вголос. А її відношення до тварин це окремий вид милоти.
Ця книга ще більш затишна й атмосферна, будиночок в лісі, простота життя і тиша природи, друзі поряд. Але, звісно ж, тут зачаїлося й щось лихе — жахіття, яке не дає спокійно спати.
Фольклор, міфологія, забобони, згадки війни, готичні мотиви, іронія, сміливість, відданість, почуття провини — пряний коктейль сюжету заворожує і не відпускає, поки не перевернеш останню сторінку.
Це неймовірно гарна проза, з нетерпінням буду чекати наступну частину.

Горор про родинні звʼязки, дружбу, честь і допитливість.
А ще це доволі цікава лекція з мікології в обрамленні розширеного ретелінгу історії дому Ашерів.
Атмосферна, готична, похмура книга. Відчувається вогкість, занепад і темрява дивного місця. При цьому ж, вона місцями дуже іронічна (сильно сподобалися всі дефініції про американців), з чудовим гумором і максимально добра в описі тваринок (окрема милота, вочевидь авторка їх дуже любить).
Рекомендую і біжу читати другу частину серії.