Дім солі

Роман «Дім солі» залишив у мене вкрай негативне враження, і мені на жаль доводиться констатувати, що це одна з тих книг, де ідеї, які могли б стати основою для цікавої історії, повністю загубилися через невдале виконання.

По-перше, стиль написання автора викликає велике здивування. Текст насичений плутаними фразами, що часто ускладнює сприйняття думок і емоцій персонажів. Мені було складно зануритися в історію через хаотичність наративу, що заважає читачеві зосередитися на основних темах і ситуаціях.

Вторинним, але не менш важливим аспектом, є недостатня розробка героїв. Персонажі виглядають плоскими і стереотипними, з відсутніми глибокими переживаннями та мотиваціями. Їхні емоційні реакції часто виглядають незрозумілими і неадекватними, що робить їх сприйняття складним для читача. В результаті, я не відчув жодної емоційної прив’язки до них, і їхні долі не викликали інтересу.

Ще одним вагомим недоліком є відсутність логічності в розвитку сюжету. Події іноді виглядають випадковими і непослідовними, що залишає читача в розгубленості. Ідеї, які, здавалося б, могли б стати основою для інтригуючого повороту сюжету, реалізовані недостатньо глибоко і часто залишаються недомовленими.

У підсумку, «Дім солі» виявився для мене розчаруванням, і я б не рекомендував цю книгу тим, хто шукає якісну літературу з продуманими персонажами і логічним сюжетом. На жаль, автор не зміг реалізувати свої ідеї, що робить роман далеко від тих стандартів, які хотілося б бачити в хорошій літературі.

Мені книга дуже сподобалась, проте відразу слід попередити про її складність. Я, з одного боку, люблю фантастику і насолоджуюсь такими насиченими текстами. З іншого - професійний історик і впізнавати масу авторських алюзій мені, мабуть, легше, ніж людині непідготовленість. тому книгу рекомендую, але раджу водночас зважати на свій читацький досвід.

Отже, книгу я «ковтнула» буквально за кілька днів. Насправді читалась вона в два етапи. Спочатку повільно вникала в сюжет (там кілька ліній дуже різних персонажів і історій), а також у особливості світу (він перфектно складний – от прямо як я люблю: впізнаваний, коли з-під фантастичних рис проступають реальні, причому в декілька шарів). А от після першого розділу прямо рвонула дочитати-дізнатись-звести всі ниточки.
Є! І це дуже-дуже круто. Це при тому, що у мене були високі очікування – свого часу дуже сподобався «Лазарус» і планка для нової книги Світлани Тараторіної була височенько. Ну що ж – вона її «взяла» із отакенним запасом.

Цікаво – «Лазарус» і «Дім солі» дуже різні за сюжетом історії, але «почерк» автора впізнається легко.
Місце в романах Світлани Тараторіної – не просто локація, де розгортається історія, місце явно стає одним із героїв. Це проявлялось ще коли йшлось про Київ Лазаруса – він був і цікавим, і яскравим, було добре видно авторську роботу із різними джерелами. Але Кіммерик-Крим – ох, тут все набагато глибше. Начебто та ж добротна робота із деталями, за якою – величезний кусман зусиль, я таке помічаю і поважаю, але назвати цей неймовірний емоційний зв'язок із землею «роботою із деталями» рука не піднімається. Цей от прямо нерв, який пов’язує письменницю і місце – він просто зримий і відчутний. І він чіпляє дуже-дуже.

Наповненість тексту історичними і літературними алюзіями – ще одна тараторінська риса. Якщо в «Лазарусі» я попискувала від радості і прямо на полях ставила олівцем галочки, впізнаючи відсилки, то тут – які галочки, про що ви. Тут алюзії і натяки стали складніші, глибші, деякі просікаєш ближче до кінця тексту, після авторської підказки – з Двобогом я стратила, наприклад :)

Історичність – ще одна улюблена риса тараторінських текстів. У «Домі солі» історичні лінії переплетені і переплутані, їх «ведуть» різні герої, деякі ми бачимо як спогади – якісь чіткі, а якість маревні. Сарматський і грецький, кипчацький і ногайський, ординський і кримськотатарський пласти органічно накладаються і проростають у химерний візерунок. А от імперський Нахімов – таке: чого стріляв, для чого шариться – не ясно. І енкаведешні лінії паскудні (ясно, що так і задумано, куди ж без них). Катастрофа, яка змінила світ книги, переплавила Кіммерик давній, позначений старими курганами, духами із і їхніми страшними і кривавими історіями, із Кримом ХХ ст. і його не менш драматичними сторінками: Перші визвольні (і кримські, і наші), Друга світова, депортації – ці події відчутно поплавлені постапокаліпсисом, але з-під нього цілком впізнаються – як у «засолених»-мутантах риси звичних людей, так і історія Дешту, яким півострів став після катастрофи, проступає під змінами.

Не хочу спойлерити із сюжетом, скажу лише, що кожен із героїв пройде свою подорож – хтось до себе і свого покликання; хтось – до власної пам’яті і до відповідей, особистих і глобальних; хтось – до спокою і примирення; хтось – до нового ривка і надії.
Ідеально. І з хепі-ендом (це ж історія про Крим, звісно, що буде хепі-енд, як інакше).
Окреме мі-мі-мі і подяка за дрібні деталі: за Мазайла, наприклад. І за золоту китичку.
І словнички! В кінці книги є кілька словничків, у тому числі по персоналіях, можна починати з них, раптом потрібні довідки по тексту.

"Ця земля не любить, щоб її завойовували".
"Біль за втраченим - ось що варте забуття, але ким він буде без цього болю?"
"Дитячий сміх - це завжди символ миру, навіть коли він лунає на руїнах світу".

Химерний жанр - вдалішого визначення для цієї історії не знайти. Першу половину книги я ніби куштувала нову страву в екзотичному ресторані. Обережно, ложку за ложкою, намагаючись знайти смак знайомих інгредієнтів. Але не відчувала його і від цього було тривожно і неспокійно. Чи воно взагалі їстівне, чи поєднуване? Як розгадати, як зрозуміти, як відчути те, що відчували відвідувачі, які наставили по 5 зірочок на Гугл Картах?

Проте далі смаки розкрилися, поєдналися і хоч я так і не вгадала, з чого той салат, але мене це більше і не цікавило. Я просто насолоджувалася.

Кажуть, що це книга про Крим. Але коли я почала її читати - я взагалі не впізнала знайомий мені Крим. Та чи багато я знала, окрім захопливого запаху спеки, моря, сухої трави та сосен? Я вважала казкою все те, що зовні, навіть не намагаючись заглянути під спід. А там, під розпеченою землею, ховався найбільший скарб - історія і культура, імена та артефакти, сіль і кров.. любов.

"За Перекопом є земля" - книга, що показує реалії, настрої мешканців півострова, висвітлює події до і під час окупації. Допомагає зрозуміти Крим. Тоді як
"Дім солі" - фантастична історія про вигаданий Кімерик з невигаданими іменами, допоможе відчути півострів.