Це не просто книжка. Це – ключ до розуміння того, чому хороших «узьких» не буває. Чому не варто чекати від них ні співчуття, ні людяності. Чому те зло, яке вони несуть у світ – не випадкове, не ситуативне, а глибоко вкорінене ще з пелюшок.

Авторка – не сторонній дослідник, не історик з теплих кабінетів. Вона – їхня землячка. Вона бачила все на власні очі. І саме тому я вірю їй. Бо тільки та, що народилася там, могла настільки точно й відверто передати суть цього темного, жорстокого світу.

Сторінка за сторінкою, перед тобою постає життя так званого «Івана» – колективного образу «руського мужика». Це життя в постійному приниженні, в тваринних умовах, у культурі, де побутова жорстокість – норма, а цінності – відсутні як клас. І що страшніше: це не вигадка, це документалістика.

Це книга-гнів. І книга-розуміння. Прочитавши її, ти нарешті усвідомлюєш: не всі виростають людьми. І якщо все їхнє життя – це побутове пекло, то світові вони несуть те саме. А отже, їх не має існувати у цьому світі, бо вони з народження вже є абсолютним злом.

«Додому» — це багатошарова сімейна сага, що розгортається у двох часових вимірах: у далекому минулому та в теперішньому. Кейт Мортон майстерно поєднує особисте з історичним, розкриваючи таємниці, які десятиліттями зберігали мовчання.

У центрі сюжету — давній злочин, що трапився в одному затишному австралійському будинку. Злочин, який змінив життя кількох поколінь. Головна героїня намагається дізнатися правду, повернувшись у місце свого дитинства, і саме розслідування у сучасній часовій лінії слугує поштовхом до поступового розкриття родинної драми.

Мене більше захопила лінія минулого. Саме там, у ретельно виписаних деталях, атмосфері старого дому та болісних емоційних переживаннях персонажів, відчувається справжня сила оповіді. Минуле в цій історії живе й дихає, викликає співпереживання та інтерес до кожного натяку, кожної згадки.

Сучасна частина — дещо сповільнена, і хоча вона потрібна для цілісного сприйняття роману, емоційного залучення в ній менше. Загалом сюжет розгортається досить повільно, вимагає терпіння, зате винагороджує тих, хто вміє читати між рядків.

Це книга для тих, хто любить неспішні розповіді з драматичним підтекстом, родинними таємницями й глибокими почуттями. «Додому» — це не просто історія про повернення до місця, де все почалося. Це подорож у глибини людських взаємин і болю, що передається крізь покоління.

Історія-мариво, від якої йде обертом голова…

Ця книга — наче глибокий, затягуючий сон, де все рожеве, м’яке, пухнасте… і водночас страшенно дивне. «Зайчик» Мони Авад — це не просто роман, це якесь наркотичне занурення в химерний світ, де реальність тане, а марення стає повсякденністю. Я читала — і відчувала, ніби сама в тій задушливій вітальні, де пахне ваніллю, фальшем і небезпекою, де сміх лунає трохи надто голосно, а зайчики буквально вибухають зі стін.

Головна героїня Саманта — письменниця і студентка престижного університету, яка потрапляє у дивне коло творчих дівчат, що називають себе «Зайчиками». Зовні — солодкава жіноча дружба, усмішки й гліттер, а насправді — щось глибоко химерне, майже окультне.

Рожеві зустрічі швидко переростають у ритуали, експерименти з уявою, тілом і, здається, зі здоровим глуздом. І ось уже складно сказати, що насправді відбувається, а що — лише хворобливий вимисел Саманти.

Я читала — і відчувала, ніби сама в тій задушливій вітальні, де пахне ваніллю, фальшем і небезпекою, де сміх лунає трохи надто голосно, а зайчики буквально вибухають зі стін. Це не готика — я готики не відчула. Це щось інше. Це дисбаланс. Це хитка межа між реальним і хворобливим уявним. І хоч усе загорнуто в рожеву обгортку, всередині — суцільний неспокій.

Мене не полонив цей світ — він мене втомив, закрутив, залишив з дивним відчуттям, ніби все прочитане — лише уламки сну, який хочеться забути. Я вперше так гостро відчула розмиту межу між реальністю та маренням.
Це історія-мариво. І точно — не моя.

Історія-мариво, від якої йде обертом голова…

Ця книга — наче глибокий, затягуючий сон, де все рожеве, м’яке, пухнасте… і водночас страшенно дивне. «Зайчик» Мони Авад — це не просто роман, це якесь наркотичне занурення в химерний світ, де реальність тане, а марення стає повсякденністю. Я читала — і відчувала, ніби сама в тій задушливій вітальні, де пахне ваніллю, фальшем і небезпекою, де сміх лунає трохи надто голосно, а зайчики буквально вибухають зі стін.

Головна героїня Саманта — письменниця і студентка престижного університету, яка потрапляє у дивне коло творчих дівчат, що називають себе «Зайчиками». Зовні — солодкава жіноча дружба, усмішки й гліттер, а насправді — щось глибоко химерне, майже окультне.

Рожеві зустрічі швидко переростають у ритуали, експерименти з уявою, тілом і, здається, зі здоровим глуздом. І ось уже складно сказати, що насправді відбувається, а що — лише хворобливий вимисел Саманти.

Я читала — і відчувала, ніби сама в тій задушливій вітальні, де пахне ваніллю, фальшем і небезпекою, де сміх лунає трохи надто голосно, а зайчики буквально вибухають зі стін. Це не готика — я готики не відчула. Це щось інше. Це дисбаланс. Це хитка межа між реальним і хворобливим уявним. І хоч усе загорнуто в рожеву обгортку, всередині — суцільний неспокій.

Мене не полонив цей світ — він мене втомив, закрутив, залишив з дивним відчуттям, ніби все прочитане — лише уламки сну, який хочеться забути. Я вперше так гостро відчула розмиту межу між реальністю та маренням.
Це історія-мариво. І точно — не моя.

Ця історія справді поглинула мене…
Попри численні негативні відгуки, «Полювання на Аделіну» мені дуже сподобалась. Так, це не проста книга. Вона болісна, жорстка, страшна — і водночас неймовірно захоплива. Те, що відбувається з героїнею, важко читати, але від сторінок просто неможливо відірватися. Я ніби постійно балансувала між жахом і цікавістю: що буде далі? як вона впорається? чи зможе вижити?🤯

Аделіна — молода дівчина, яка стає жертвою викрадення. Але ця історія — не просто про ув’язнення, вона значно глибша. Вона про психологічну напругу, про боротьбу за себе, про виживання там, де здається — немає шансів. І в центрі всього — Зейд.
Зейд. Він одночасно жорстокий і загадковий. Він жахає, але й викликає цікавість. Його мотиви не лежать на поверхні, і саме це змушує читача постійно ставити питання: хто він насправді? Чому він такий? Чи є в ньому щось людське, чи лише темрява? Його присутність створює атмосферу постійної небезпеки, напруги й емоційної нестабільності. Їхня взаємодія з Аделіною — складна, суперечлива, психологічно насичена. Це не просто «сталкер і жертва» — це дві сильні особистості, які стикаються у найтемнішій точці людської природи. І за цим неймовірно цікаво спостерігати.

Без застережень, можливо, перші сторінки шокували б надто сильно. Але коли розумієш, що тебе чекає важкий сюжет, ти по-іншому налаштовуєшся на читання. І тоді ця книга відкривається зовсім по-іншому: як глибоке психологічне занурення в пекло, з якого хтось усе ж шукає вихід.

Це не історія для всіх. Вона темна, важка, часом провокативна. Але вона точно знайде своїх читачів. І я — одна з них.