🤔 Не скажу, що роман поганий — читається цікаво, є про що подумати, стиль Винниченка тримає. Але головний герой — то окрема історія. Сцикло, як є. Інтелігент, який боїться самого себе. Багато говорить про мораль, внутрішню чесність, боротьбу із фальшем — але сам у житті поводиться так, що аж кривить.

🙁 Головна проблема — його гіпертрофоване «я». Любив філософствувати, аналізувати себе під мікроскопом, але при цьому тягнув штани, де бачив жіночі очі. А як доходило до наслідків — зникав, перекладав вину, ховався за пафосні роздуми. Пхав свого піструна всюди, де міг, але елементарної відповідальності не ніс. І все це подавалося під соусом «духовної щирості».

😅Насправді, роман цікавий як портрет покоління і моральна драма. Але якби я зустріла такого Кирпатого Мефістофеля в житті — обійшла б десятою дорогою. Складно співчувати людині, яка з легкістю калічить чужі долі, виправдовуючи це своєю «незалежною душею». І хочеться сказати: ні, це не чесність, це — боягузтво і егоїзм.
Книга залишає по собі осад, але й примушує думати. А отже — свою функцію літератури виконує. Та герой — як на мене — той ще моральний банкрут.

📑 Книга, яка не має сюжету, але тримає до останньої сторінки!

💎 Це одна з тих книг, до яких хочеться повертатися. Я залишила на ній купу стікерів, і точно знаю — перечитуватиму ще не раз.

📈 У першій частині Рей Даліо розповідає про свій шлях — як він будував компанію, досягав успіху, падав, і знову піднімався. Власникам бізнесу, інвесторам, фінансистам та всім, хто має справу з економікою, акціями, облігаціями чи будь-якими інвестиційними процесами, ця частина буде особливо близька. Це досвід зсередини — чесний, без прикрас, із висновками, які варто запам’ятати.

🗃️А далі — Принципи. Те, що для мене стало справжнім відкриттям. Попри те, що мова йде про управління, командну роботу, ухвалення рішень, ці принципи універсальні. Їх можна застосовувати в повсякденному житті, у відносинах, у саморозвитку. Книга надихає на системне мислення, на пошук відповідей не в емоціях, а в логіці.
Хоча це не художня література і тут немає сюжету, «Принципи» читаються із захопленням. Вони не відпускають. Це, без перебільшення, must-read для тих, хто хоче жити й працювати усвідомлено.

Це той випадок, коли очікуєш динамічного трилера, а отримуєш... повільну прогулянку болотом у важких чоботах. «Мисливець на відьом» Макса Сеека — книга з непоганою ідеєю, атмосферною подачею, але настільки затягнута, що навіть равлик кілька разів мене перегнав, поки я читала.
Почну з плюсів, бо вони є: задум інтригує. Вбивства, натяки на окультизм, переслідування «відьом» — усе це могло б скласти захопливий детектив, якби не... усе інше.

Сюжет — рваний. Подекуди відчуття, ніби читаєш уривки з різних історій, зшиті разом, але без чіткої лінії. Інколи ловиш себе на думці: а до чого це взагалі? А як це пов’язано? Важко сприймати. Імена персонажів — ще один виклик: важкі, плутаються, не запам’ятовуються. Я кілька разів перечитувала, хто є хто.

Але головне — темп. Дуже повільно. Усе рухається, але наче на місці. Майже 300 сторінок — це підготовка до дії, яка нарешті з’являється... на останніх 60. І от тільки-но стає по-справжньому цікаво — кінець. Тобто дотерпіти можна, але зусилля вимагає чимале.

Чи шкодую, що прочитала? Ні. Але перечитувати точно не буду. І якщо наступна книга автора така ж некваплива, я пас. Хоча задум — справді мав потенціал.

Я довго вагалась, чи братися за цю книгу. Дізнавшись, що Рут Веа надихалася Агатою Крісті, злякалась — класичні детективи ніколи не були моєю сильною стороною: багато героїв, довгі діалоги і сухе розслідування. Але, на щастя, «Одне за одним» виявився зовсім не таким — він тримав мене у напрузі до останніх сторінок.

Події розгортаються в засніжених французьких Альпах, де команда стартапу приїздить на корпоратив до розкішного, але віддаленого шале. Після сходження лавини група людей залишається відрізаною від світу. Спершу все здається випадковим… але потім вони починають зникати — одне за одним.

Сюжет розвивається повільно, проте саме це дозволяє краще зануритись у кожного персонажа. Веа майстерно змальовує відносини, старі образи, приховані конфлікти — і поступово підводить до моменту, коли кожен стає підозрюваним. Особливо мене заінтригувала Ліз — з усіх героїв вона була найзагадковішою. Її мовчазна присутність притягувала: щось у її поведінці здавалося і підозрілим, і вразливим водночас.

У книзі відчувається вплив Крісті — обмежене коло підозрюваних, закрите приміщення, покрокове виведення кожного з них на чисту воду. Але водночас текст звучить сучасно, живо, і, щиро кажучи, мені було цікавіше, ніж у пані Агати. Динаміка героїв, стиль письма, внутрішнє напруження — усе це спрацювало на відмінно.

Наприкінці атмосфера згущується до межі. Коли лишаються лише кілька персонажів, починаєш шукати логіку в кожному слові, кожному погляді. Я підозрювала двох — і одного вгадала. Це подарувало особливе задоволення, бо означало, що авторка не переускладнила, але й не розжувала все за тебе.

«Одне за одним» — це чудовий варіант для тих, хто хоче розумний детектив, де важливі не лише тіла, а й психологія. Ідеально підійде для зимового вечора, коли хочеться не просто історії, а атмосфери, в якій можна загубитися.

Мені не зайшло. Хоча зізнаюся — книга глибока, і в ній справді є над чим замислитись. Історичних подій вистачає, долі героїв непрості, іноді навіть трагічні. Але от читати її було більше нудно, ніж цікаво.

Розлоги описи буквально всього — навіть штанів на кілька сторінок — виснажували. Темп читання сповільнюється до крапель, а захоплення швидко зникає. І хоча розумію, що це — риса класики, для мене вона стала радше перешкодою, ніж перевагою.

Особливо дратували постійні згадки про «прекрасність» комунізму. Я категорично проти цієї ідеології, і важко було терпіти нав’язливу присутність її у світогляді персонажів. А от релігійна лінія зацікавила — дивно спостерігати, як вона підлаштовується під політичну систему, стаючи не окремою силою, а майже службою при владі.

З персонажами — хаос. Їх багато, плутаються і не завжди відкриваються читачеві. Єдина, хто запам’яталась чітко — Катерина. Можливо, через те, що була мені особисто огидною. Її сцени викликали відразу, але, треба визнати, це теж свідчення сили письма.

Книга надто розрекламована. Я б назвала її переоціненою. Якщо вже обирати класику, то мені ближче, скажімо, Кронін. У нього є динаміка і людяність без цього радянського фону, який так обтяжує.

Проте, мушу визнати: доля Нелі тримає інтерес. Її розвиток, вибори, внутрішні переживання — це те, заради чого, можливо, й доведеться дочитати всі частини. Саме вона — промінчик серед сірого тексту, і мені справді хочеться дізнатись, як усе для неї завершиться.