Хоч і з другого разу 🫠 але "Дев'ятий дім" забрав мене у свій світ з головою, ногами й руками. Це суміш фентезі і детективу, який має атмосферу дарк академії і потужний феміністичний меседж!

Головна персонажка, Алекс Стерн, ну дуже мені сподобалася! Це той випадок, коли людина наділена надзвичайно потужними здібностями, але вона страждає від цього. Алекс із дитинства бачить і навіть може торкатися привидів. Через це її, підлітку із сумнівним минулим, беруть до одного з найпрестижніших університетів — Йелю.

Можна і не казати про очевидне: у неї багато труднощів у навчанні. Не менше із адаптацією у цьому закладі, який живе за особливими правилами. На території Йельського університету є кілька величних окультних товариств, кожне із яких має власну спеціалізацію. Тут ви знайдете гадання на біржі, ритуали із проливанням рік крові, закодовані послання у старих фоліантах, а ще величезне розслідування таємничого убивства молодої студентки Тари, яке і вішають на Алекс, бо вона бачить Сірих.

Вразила історія минулого Алекс, бо вона багата на жорстокість і несправедливість. Врешті-решт стає зрозумілим страх Алекс у деякі моменти, а також її недовіра до оточуючих.

Зате тут намічається любовна лінія, яка ніяк не заважає сюжетові, а лиш доповнює його, бо додає героїні мотивації і краще її розкриває як людину. А ще тут неочікувана кінцівка, яка змушує нервово очікувати на переклад продовження, "Hell Bent", бо починається самий екшн з подорожами до тогосвіття 🌚

Цікаво все-таки, як у цій книзі попри те, що ти розумієш як розвиватимуться події, тебе все одно наприкінці ошелешують.

"Служниця" — це історія колишньої ув'язненої Вільгельміни Келловей (або просто Міллі), яка ледь не віддає богу душу в намаганнях знайти собі пристойну роботу. Їй відмовляють у найбільш задрипаній закусочній, але погоджуються взяти в якості служниці в білосніжному дорогому будинку сім'ї Вінчестерів. Вже дива, еге ж?

Але вони на цьому не закінчуються: спершу привітна і мила хазяйка Ніна Вінчестер буквально знущається над Міллі. Вона усіма можливими способами її підставляє, ображає і шантажує. А варто сказати, що міс Келловей досі за будь-яку найменшу дрібничку може загриміти до в'язниці, тож це величезний психологічний тиск.
Ремарка: мені іноді було навіть смішно, наскільки абсурдні ситуації створює Ніна Вінчестер. Це як роботодавець, який сам не знає чого хоче, і все, що ти робиш, не те😃

Не так смішно було вже наприкінці першої частини книги. До речі, всього їх тут три. Починаються перемикання між оповідачами, що зацікавлює ще більше, бо розкриваються додаткові, важливі, деталі цієї історії. Текст доволі очевидний, але він однаково має чим вас здивувати, як я і казала, бо він логічно продуманий. Хоча мають бути інші частини, ця сприймається як окрема і завершена історія, де все на своїх місцях.

Особливо хочу зауважити, наскільки круто тут показано аб'юз і ґазлайтинг жертви. Від цього по спині дрижаки, бо коли людина сама не впевнена у тому, чи катували її, стає моторошно. Поки писала відгук, таки надумалася читати наступну частину. І вам рекомендую! ❤️

Я майже не читаю детективи... "Мовчазну пацієнтку" порадили мої колеги-котики, і ось що з цього вийшло 😃

Прочитала цю книгу за день! Як би там не було, а затягує вона з перших сторінок. Маємо молоду художницю, Алісію Беренсон, яка вколошкала свого любого чоловіка Ґебріела, а тепер мовчить. І маємо психотерапевта Тео Фабера, який намагається розговорити пані і витягти з неї деталі вбивства. Одразу скажу: відгук "PEOPLE", в якому сказано, що героїня не вимовила жодного слова, трохи прибріхує))0

Тео Фабер мене бісив, бо це начебто Шерлок Голмс — наркоман і геній, але без останнього. Просто залежна людина, яка чомусь працює психотерапевтом, порушує всі можливі кордони і нічого за це не отримує. А ще при будь-якій нагоді ставить діагнози усім, кого бачить.

Алісія Беренсон же розкривається значно цікавіше. Автор багато уваги приділяє її щоденникам і листам. Ось це була найкраща, на мою думку, частина книги!

Мушу сказати, що от щодо фіналу не брехали. Він дійсно може бути неочікуваним, якщо ви не читаєте подібного, і не знаєте всі такі сюжетні твісти, як свої п'ять пальчиків. Мене він трохи і роздратував. У Сем'янківа вийшло прописати краще))0

У підсумку: це хороша історія, щоб провести вечір і отримати дозу "вау, ого". Не зовсім детектив, хоча і цей елемент присутній, радше це гостросоціальна книжка про стосунки між людьми.

🍦 Отже, це роман... незвичайний. Хто б подумав описати життя мандрівної групи циркачів, приправити його міфологією, слов'янським фольклором і елементами детективу? Наталія Довгопол.

Були миті, коли, здавалось, я проходжу квести десь у Новіграді, граючи у "Відьмака" третього 😊 Надзвичайно атмосферні описи українських міст початку ХХ-го століття, якими хочеться довго і довго блукати: по шинках, готелях, споглядаючи старовинну архітектуру ❤️

Сюжет закручується навколо спалювання цирку молодої пані Ґріте, яка має за супутника величезного і прекрасного вовка Ойґена. Одразу ж після цього їм стрічається маленька дівчинка, Причинна. Так її всі звуть, бо несе біди. Вона прагне долучитися до трупи й подорожувати з ними, обіцяючи, що її здібності стануть у пригоді. Більшість учасників надзвичайно невдоволені цією компаньйонкою, зокрема дехто впевнений, що саме через неї згорів цирк, але фрау Ґріте погоджується прихопити її з собою. Біда в тім, що Причинна зовсім не пам'ятає інформації про себе , тож ось тут і починається довга історія налагодження стосунків із членами трупи, пошуків себе, зведення старих рахунків, дружби і, що найголовніше, кохання ❤️

У тексті багацько образів містичних істот, які її чудово доповнюють і прикрашають. Тут тобі і відьми, і повітрулі, й чугайстри, й русалки, і якісь в біса крикси... Цікаво спостерігати, як авторка змальовує їх характери, й яку роль це відіграє у сюжеті. Не можу оминути й того, як добре прописані персонажі не такі химерні — люди. Мотивація кожного і кожної мені була зрозумілою, вони живі.

Загалом це дуже хороший текст, який має сильні і сміливі образи персонажів: за них переживаєш, їм співчуваєш і за них радієш ☺️ Чудова любовна лінія! Сприймала книгу як захопливу казку: зі своїми темними і світлими сторонами. Особливо раджу читати восени 💞

Книжка, прочитана за день. Тут багато до чого повертаєшся і перечитуєш.

В мене купа закладок: і про очевидні речі, і про якісь смішнявки. Наприклад про те, як японцю намагалися згодувати молочну рисову кашу 😀

Ця книжка складається з трьох частин: біографії Лесі, думок Лесі і спогадів близьких про Лесю (її я назву "Скло"). Найбільше мені зайшла друга, бо у ній є частинка про Євромайдан, який я, ну, пропустила будучи школяркою 🙃

Леся Харченко брала активну участь у мітингах за підтримку Стамбульської конвенції, а ще розповіла про шелтери для жінок і дітей, де всі живуть поруч, і у кожної на спільній кухні в холодильнику свій борщ 🤪 Що вони там займаються улюбленою справою без заборон і погроз з боку чоловіка. Тут і смішно, і страшно.

Плюси:
🟡 візуально книга вау
🟡 ідейно теж!, бо з неї можна почерпнути інформацію про ледь не ключову постать у діяльності Amnesty International 2015-2020 рр., яка топила за права ЛГБТ і жінок на різних маршах, агітувала до визволення військовополонених і просто була доволі світлою людиною
🟡 є розділ із класифікацією різновидів активізму, завдяки якому я зрозуміла, що репостнути збір — це теж активізм

З мінусів:
🔴 очевидна аналогія на Лесю Українку — пролітають поодинокі речення, де їх зіставляють, як двох хворих бідось, які багато чого зробили за життя, мені таке не подобається;
🔴 повторення — іноді дослівно, через що стає нуднувато
🔴 надмірне охудожнення? дуже дивно читати розділ "Скло" з живими історіями, в якому є речення на кшталт: "Пам'ять — ще та майстриня фальсифікацій" 🍷через це відчувається штучність, якої тут бути точно не повинно.

Незважаючи на це, "Єдинороги Лесі" залишила після себе непогане враження. Як людину я Лесю Харченко відчула, а чи не це головне у хорошій біографії? Вона не була ідеальною, старалася лишатися собою і, головне — діяти.

Збірка оповідань, в якій ви знайдете відображення себе рано-вранці 24-го лютого, коли гримають віконні шибки і не знаєш, куди подітися. Треба тікати. Але людину тримає вдома так багато... одяг, меблі, техніка, улюбленці. Добре, посадиш ти кішку до кошика, та й поїхав/ла. Але якщо це кури, рибки? Тут складніше.

У кожному з оповідань авторки тварини відіграють різну роль. Через ставлення до них розкривається наївність, людяність, глупота і щирість людини. Тим паче те, як ці почуття загострюються в небезпечній ситуації, коли починають летіти ракети.

Найбільше, певно, вразило оповідання "Рибки в коридорі". Воно б'є сильно і влучно. Книга жорстока. В ній показано весь біль і беззахисність наших улюбленців (а іноді і просто безпритульних тваринок). Але це жорстокість сьогодення. Чудова робота 😢

Дуже класна і затишна історія на вечір. Тут все настільки передбачувано й легко... Так легко, що місцями тобі авторка відкриває прості істини, від яких стає тоскно на душі, і думаєш: "Чому я про це не замислювалася раніше?" Вкінці хочеться плакати, хоча і нема чого... Але хочеться.

Книга не дарма була обрана кількома книжковими клубами для читання. Вона справді прекрасна і глибока. Нова рецепція образу Цирцеї, а також любих її "братиків" і "сестричок", богів і людей, які її оточували. Це не так німфа, як просто звичайна жінка, якій хочеться співчувати і вчинками якої іноді пишатися. Дуже проникливо. Чекаю на Ахіллеса :_)

Багато крутяться навколо "За перекопом є земля" А. Левкової (і я до нього дійду, це не закид авторці), але неправильно, що так мало уваги приділено книжці "Дім солі".

Так, важко. Книга складається з трьох частин, і перша — катабазис — це пробирання крізь хащі незрозумілих термінів, вивчення своєрідного "діалекту" жителів Кіммерику. Хоч і є словник, до нього втомлюєшся заглядати. Доводиться просто і глупо, як потрапляючи до нової країни, на слух сприймати і вивчати нові слова, запам'ятовувати контексти їх вживання. Але, переборовши цей "мовний бар'єр", проштовхуєшся до сюжету, переосмислення міфу про золоте руно крізь призму пост-апокаліптики і накладання цієї ідеї на історію нашого сьогодення. Хто покинув маленького хлопчика, забув бога? Над цією книгою можна глибоко замислитися. До неї навіть хочеться колись повернутися, незважаючи на складність.