Коли я спробувала коротко резюмувати свої враження від книги, вийшов такий собі оксюморон: «досить занудно, але захопливо» :) Як так може бути? Та просто:

По-перше, це класичний поліцейський детектив про маніяків. Причому класичніше нікуди: психолог-профайлер (таких сто років тому називали «алієністами») розшукує вбивцю, що керується якимись своїми хворобливими мотивами; плюс команда максимально використовує
досягнення кримінології. Автор при цьому дуже дотошно описує процес слідства – від прозекторської до «мозкових штурмів» команди. Це забезпечує занудство у хорошому розумінні цього слова.

По-друге, і вже тут йтиметься про захопливе, це історичний детектив – події розгортаються наприкінці ХІХ ст. І ось тут автор ідеально тримає баланс між ретро деталями і реконструкцією (дуже переконливою) особистої історії убивці за його поведінкою – тією, що відчитує слідство. Однозначно, ключовим елементом захопливої розповіді стала історія поліцейської справи (включно з помилковими уявленнями, наприклад, що на сітківці мертвого ока зберігається образ того, що загиблий бачив останнім), а також картина становлення судової психіатрії загалом – дуже детально і переконливо виписані (йдеться про час, коли Фройд щойно опублікував свою першу книгу). Додайте сюди психологізм у виписуванні характерів персонажів – було б дивно, якби його не було.

І от прямо окремий герой – тогочасний Нью-Йорк: прекрасно описані локації, круті побутові деталі із життя вершків нью-йоркського суспільства (театральне життя, ресторани, розкішна сцена із виводком Рузвельтів – шкодую, що таких у книзі мало) і огидні та сумні реалії його дна (а от цих чимало і інколи здається, що автор нагнітає). Втім, судячи з того, що сам Калеб Карр, історик за освітою, наголошує, що перелопатив чимало літератури для створення переконливих історичних декорацій, та і критики історичне підґрунтя сприйняли прихильно, доводиться автору вірити. До речі, в книзі згадується чимало тогочасних історичних діячів. Вікі називає 15 персонажів, що не просто мали реальні прототипи, а присутні у романі власною історичною персоною – політики, ділки, гангстери, святоші (діячі популярних на межі століть товариств із охорони моральності).

Так що загалом книга сподобалась, реально затягує, і це попри те, що із сюжетом я була знайома, тому що дивилась серіал, знятий за цією книгою. Ну і, коли вже доводиться згадувати про екранізовану книгу, типова ремарка: так, серіал теж сподобався і так, мені цілком ок одну і ту ж історію і читати, і дивитись. І це той випадок, коли обидва варіанти історії сподобались: телевізійний створював враження більш яскравих, експресивних героїв і напружених подій, але не такого виразного слідства; книга зображує героїв стриманіше, ніякого тобі надриву, зате деталізує розслідування. Це, як на мене, той випадок, коли чітко бачиш як працюють різні медіа з однією історією, і працюють щоразу добре.

На перший погляд книга - про співпрацю радянців із американцями під час Другої світової – цілком конкретний проект "Шаленець" (Frantic): авіабази на Полтавщині, відкриті у квітні 1944 р. для американських пілотів і механіків. Ця американо-радянська «колаба» забезпечила човникові бомбардування, що дозволяли американцям злітати з Британії чи Італії, бомбити німецькі об'єкти на території окупованої Європи і замість повертатися, тобто бути прив’язаним на шворку у "півбака", приземлятись на базах українського Лівобережжя. Красивий, здавалося б проект, і момент у книзі, де описано як на Полтаву і Миргород заходили американські "летючі фортеці" реально вражаючий (фоточки красунчиків Boeing B-17 Flying Fortress є у Вікі), але книга зовсім не про те.

Це не історія співпраці як така, це її точна протилежність – історія принципової несумісності американського (читай ширше – західного) світогляду / способу мислення / сприйняття дійсності із радянською формою життя.
Що цікаво, Сергій Плохій пише, по суті, документальну розвідку – книга практично повністю базується на документах. Автор працює з архівними джерелами: американськими – це особисті листи, спогади, документи щодо операції «Шаленець» відомі раніше; та радянськими – архіви КГБ і документи очевидно специфічного характеру – хто б сумнівався, що параноїдальні радянці візьмуть «союзничків» під ледве чи не герметичний «ковпак». До речі, мене оце «радянці» аж ніяк не дратувало – треба ж якусь нейтральну назву для мешканців «страни совєтов». Що дратувало увесь час, так це визначення радянських громадян як «росіян». Це якраз зрозуміло – автор досить дисципліновано слідує за записами своїх американських героїв, не надто правлячи їх формулювання і враження з точки зору сучасного історика. Тому маємо «росіян» на Полтавщині (не без них, звісно, та все ж) або дуже специфічне визначення українського модерну Полтавського музею як «необароко» – прийнятно як враження американського офіцера і наче здрастє у історичній розвідці (підручникова ж пам’ятка, робота Василя Кричевського).

Втім, у більшості випадків талант Плохія «впіймати» емоцію у архівних документах просто захоплює. Він дуже круто передає настрій із цих документів: американці, особливо попервах, так наївно прагнуть подобатись, оця готовність грати за правилами гри господарів – наприклад, їхні жахливі застілля з тостами. «Як жива» у тексті вийшла непробиваєма дубова впевненість молодих, вихованих вже комсомолом радянських солдат і офіцерів у правильності і кращості їх соціалістичної системи. От прямо "іііі-хі-хі-хі" коли радянці переконали американців, що їх кирзяки кращі за черевики – американці замовили своїм тиловикам скількись там шкіряних чобіт. Або коли радянські система намагалась взути американців із курсом долара до рубля – амери вперше за війну відчули себе бомженятами, бо не могли собі дозволити ресторан у Полтаві. І що взяти з капіталістів – американці організували комівояжерську торгівлю в степах України – попередньо саморобні каталоги поширювали. Ну красунчики ж!

Запам'ятались побутові непорозуміння: наскільки різне бачення "бардаку" – коли радянці шоковані незаселеними під лінієчку солдатськими ліжками, а американці – немитими руками на маршруті "тубзик-столовка".
Проте недовга співпраця не просто виявила такі курйози, а показала конфлікт глибоко відмінних світоглядів та цінностей. Як на мене, дві найбільш показові історії – це задушене заради амбіцій Сталіна Варшавське повстання 1944 р., а також і боротьба за повернення додому американських військовополонених.

Політичні ігрища Сталіна і їх роль у поразці Варшавського повстання з усіма його жертвами аж ніяк не секрет, але тут – точка зору американців, їх нерв, коли вони знають, що можуть допомогти, але не отримують радянських дозволів підняти літаки у повітря, навіть для передачі вантажів із допомогою (такі дозволи лише для скидання допомоги надійшли аж через п’ять тижнів від початку повстання).

Інша історія – про ставлення до своїх бійців. На фінальному етапі війни Полтавська база повинна була стати американським представництвом для витягання військовополонених із радянської зони окупації у Європі. Показово, що радянців всіх своїх полонених вважали зрадниками, екстраполюючи це ж ставлення на американців. Звідси – осатаніння офіційного Вашингтона, аж до обурених телеграм Рузвельта особисто Сталіну через затримки у переправці додому і жахливими умовами для визволених полонених. І у відповідь – роздратоване невдоволення радянців, для яких, підозрюю, це не було навіть дрібною підлотою дорогим союзникам, вони просто не розуміли "а що такоє?".

Так що якщо комусь цікаві саме військові подробиці операції «Шаленець», у книзі їх не надто багато, набагато більше політики, просто прекрасне і дотошне пояснення світоглядної несумісності «совка» і «вільного світу».

Перше, що мене підкорило – товстенький і приємний томик із стильною обкладинкою, яка от прямо каже: це буде дівчачий нуарненький (гримаси постмодернізму, сорян) ретро детектив у стилі американських 40-х. До речі, про ретро: спочатку я навіть подумала, що це якась із невідомих у нас справді старих серій – перекладацький бум не виключав такої можливості. Але досить швидко стає зрозумілим, що це явна стилізація під середину ХХ ст. І прямо от відчутна фемінізація тільки одна із ознак імітації, хоч і хорошої.

І ще раз до речі: тепер про фемінізацію – книга явно відсилає до Ніро Вулфа і Арчі Гудвіна (я так точно не могла позбутись паралелей), але в жіночому варіанті. Оповідачка Вілл Паркер – молода жінка, колишня циркачка, працює помічницею Лілліан Пентекост – детективки, жінки блискучого інтелекту, здоров’я якої обмежує можливості нишпорити Нью-Йорком. Цю частину роботи бере на себе Паркер, паралельно дбаючи про напарницю. Про класичні романи Рекса Стаута нагадує не лише тандем «інтелектуал в кріслі + помічник-нишпорка», а також виведений Спотсвудом образ поліцейського конкурента/колеги, занадто прямолінійного і схильного мислити за схемами, щоб обійти героїнь.

Загалом маємо, як на мене, "вивернуті" шаблони старого доброго крутого детектива: очевидне домінування у романі (чисто чисельно і не тільки) жінок, а також спробу додати рис такого собі жіночого нуару із старими гріхами і фатальними жінками. Не те щоб я була проти таких літературних експериментів – проблема в тому, що я ці шаблони бачила під час читання, а мала б бути захопленою сюжетом. Та і постійне порівняння із Рексом Стаутом було не на користь Спотсвуду: тут немає іронії і позірної легковажності мого улюбленого Арчі – натомість героїня періодично підкидає натяки на якісь особисті таємниці / проблеми. Ну, і як на мене не обійшлось без кількох роялів у кущах.

Власне слідство – досить непогана загадка із вбивством під час спіритичного сеансу, довгими тінями старих гріхів, таємною злочинною організацією. Тому добра робота, непоганий детектив, а наступна книга цієї серії мені сподобалася навіть більше, так що любителям жанру - однозначно раджу.

Це початок крутезної детективної серії (поки українською 4 романи) і я була у такому захваті, що відразу "проковтнула" два перших (другуа книга виявилась іще крутішою, але читати краще все ж по порядку).

Отже, це ретро детективи (люблю їх ніжно), і, слід визнати, дійсно добрі детективи. Якщо перша вступна в серію книга загалом зосереджена на героях і декораціях, а детективна інтрига хоч і непогана, але до блискучої трохи не дотягує, бо простувата, то вже у «Необхідному злі» закручено першокласну змову зі вбивствами.

По-друге, надзвичайно важлива саме для ретро історій складова – декорації – просто розкішні. Головний герой, англійський офіцер поліції приїздить працювати до Калькутти у 1919 – із усвідомленням, що додому із Першої світової йому нікуди повертатись, тому хай буде Калькутта, яка різниця. Кілька перших сторінок я ще мала сумніви, наскільки сильно мені потрібен погляд чиновника Британської імперії на Індію. Якийсь сенс робити головним героєм англійця (причому оповідь ведеться від першої особи), якщо це антиколоніальний роман (а він саме такий)?
Але саме з точки зору осмислення постколоніальності вийшло просто перфектно. Це, власне, логічно: погляд на колоніальну Індію і погляд на імперію з середини – погляд британця на себе (якщо він чесний) – може бути більш відстороненим, ніж погляд індуса. Виявляється, внутрішній монолог дуже помічний: у своїх думках герою не треба вдавати і прикидатися. Ні, він не викриває імперію – він її коліщатко, і усвідомлює це. Але і ідеалізувати її не має причин. Тому і дозволяє собі чесні внутрішні зізнання про досить несимпатичну природу системи, частиною якої він є (жодного пафосу і чимало сарказму). Так само відмічає, як колонія, вірніше, невід’ємні для цього статусу побутовий расизм, відчуття вищості, змінюють англійців. Людям, що автоматично і навіть не завжди усвідомлено отримують владу і привілеї лише за правом походження так легко увірувати в природність такого стану речей.

Плюс чимало штрихів до портрету колоніалізму випливає у розмовах з іншими англійцями чи в репліках індусів. Ось герой відсторонено діагностує агресивно-панічну реакцію британців на спротив: "як після всього, що вони зробили для цієї землі, індійці мають безсоромність вимагати збирати речі та повертатись до Англії?". І таке щире обурення когось із співрозмовників: «бенгальці – найгірші.... Ніякої тобі відданості». Дійствітєльно. Як так можна? Ще один маркер імперії: брехати самим собі, що ми тут захисники, а не паразити.

Герой іронічний, безжально препарує і суспільні, і свої почуття, але він не жовчний. В результаті маємо практично ідеальний баланс між розважальним сюжетом і актуальним порядком денним у найкращому виконанні (ні, тут не про злощасну так звану «повісточку», коли справді важливі чи болючі теми напихаються у текст в режимі «на і відчепись»).

До речі, автор (що очевидно – прізвище начебто натякає) має індійські корені – його родина ще до його народження переїхала до Англії. Можливо, саме тому книга абсолютно не залишає того відчуття експлуатейшену, якого мені вже кілька разів траплялось у авторів, що піднімають дражливі теми. Вийшло дуже акуратно – із тонкою чутливістю до теми і ненав’язливою, але постійною присутністю індійських деталей. До всього ж текст абсолютно позбавлений пафосу – хоч викривального, хоч якого завгодно іншого. А, іще присмачений фірмовою британською іронією (ота, що із абсолютно непроникним обличчям і буденним тоном – обожнюю таке).

Так що спасибі Фабулі за дійсно якісне чтиво і любителям жанру – дуже рекомендую: добротний історичний детектив, та ще і серійний.

Англія, детективи-аматори – три пані різного віку, соціального статусу і рівня ексцентричності, і до всього ж автор – творець серіалу «Смерть у раю». Це точно мій детектив.
Книга цілком виправдала очікування: загадка – достойна, героїні – цікаві, поліція – задовбана, але симпатична, діалоги – розкішні, авторські репліки «за кадром» ¬– стримано-іронічні. Коротше, дуже добре¬.

Кому підходять: любителям іронічних англійських провінційних детективів. Якщо вам сподобався «Клуб убивств по четвергах» від Річарда Османа, ця книга теж піде за милу душу. Якщо ви любите Агату Крісті саме за настрій милих англійських містечок – це саме воно. Втім, зважайте, що детективи Агати Крісті в абсолютній більшості своїй герметичні – від початку задано обмежене коло людей, з яких траплятимуться і жертви, і вбивці, а от у Роберта Тарагуда цієї герметичності немає (детектив все одно класнючий).
Так що я собі явно надибала нову серію детективів для релаксу і любителям саме такого чтива однозначно раджу.

Попри те, що мені свого часу на очі трапились такі собі стримані відгуки на цю книгу, я вирішила, що треба читати все одно. І на це є декілька причин. По-перше, бувало вже, що я собі казала «як добре, що ти не послухала людей і таки почитала» (і це знову той випадок). По-друге, це польська фантастика, а я маю до неї сентимент (а хто не має, це ж польська фантастика, ну). Окрім цього, анотація обіцяла альтернативну історію, стимпанк (точніше, етерпанк, але то нюанси) і паралельні світи, а я таке люблю (альтернативну історію так точно-точно).

Ну що ж, альтернативна історія у Піскорського – то таки любоу (тільки мало, я б його алюзії на історичні події ще б кілька томів почитала б). Мені саме ця складова книги вся сподобалась: і польське повстання та підпілля (мало!), і Міцкевич, і валенродизм, і Наполеонівська лінія, і Байронова – все живе, яскраве, інакше, ніж у підручниках, але альтернативні біографії цілком узгоджуються із реальними характерами і подіями. От просто перфектно виписано! Ремарка: національні рухи ХІХ ст. (реальні) не просто серед улюблених історичних тем, а ще і «мій» у професійному плані напрямок, тому ця частина в книзі просто ідеально склалась: і мені цікаво, і прописано дуже сильно.

Чого мені було занадто, так це заявленої у анотації «карколомної мандрівки»: паралельні світи, цивілізації комахоподібних істот, хижаки, катаклізми – я до такого прохолодніше ставлюсь, тож хоч і зроблено якісно, але у мене було відчуття надлишковості. Так само я не фанат поєднання технологій із дідівськими богами із слов’янської міфології (мало місце у романі кілька разів). Може, звісно, бути, але не моє. Що цікаво, кожна така здавалося б надлишкова сюжетна ниточка (кожнісінька) була ув’язана із іншими і працювала на розвиток історії. Жодна не провисла, і не загубилась – кажу ж: перфектно виписано. Тому навіть те, що недолюблюю – сподобалось.
Отже, резюмую: для любителів альтернативної історії і карколомних пригод у етерпанкових декораціях – дуже рекомендовано.

Книги із серії Марісси Маєр «Хроніки Місяця» підкупили мене прекрасною поліграфією – такий неймовірний колір обкладинок, срібне тиснення, кольоровий обріз - вони просто розкішні. Плюс - фентезійний янг едалт - те, що треба для відпочинку.

Власне, це очевидні варіації класичних історій: перша книга - Попелюшки (назва «Сіндер» навіть не натякає, а прямо вказує) та Червоної Шапки (тут ім’я героїні – Скарлет – наче і не дає вказівок, але викрадена бабуся і один із героїв, якого звати Вовк – ну, теж не найскладніший умовивід). Далі будуть історії Рапунцель ("Кресс") і Білосніжки ("Вінтер").

Історії хоч і класичні, але розгортаються у нових декораціях: авторка створює фантастичний сеттинг далекого майбутнього, коли людство розселилось за межами Землі і тепер має проблеми із місячанами – колоністами, що під впливом чогось там на Місяці (яка різниця, власне? ) розвинули паскудний характер і здатність до навіювання, а також побудували суспільство за принципом тоталітарної секти та підступні і зловісні плани експансії. Крім цього, на Землі майбутнього лютує смертоносна пандемія, буяє шовінізм щодо технічно модифікованих людей – кіборгів (такою є і головна героїня першої книги, яка має протезовані кінцівки після страшної аварії у дитинстві).
«Сіндер», як на мене, має чіткішу сюжетну лінію і очевиднішу прив’язку до казкового першоджерела: тут тобі і мачуха, і принц, і бал, і навіть туфелька… проте декорації мають відчутний натяк на такий собі янг-едалтний кіберпанк.
В «Скарлет», щоправда, відчуття, що ти в бузковому «Джонні-Мнемоніку» сильно розмивається: фермерська Франція, та й Париж теж, досить сильно відрізняються від Нью-Пекіна. Зате тут розкриваються декілька таємниць із попередньої книги (не те, щоб ми про них не здогадувались, та все ж саме «Скарлет» закриває кілька сюжетних арок «Сіндер»).

Загалом симпатична серія, тінейджерам має сподобатись: і пригод, і особистих морально-етичних дилем, і стосунків, причому не шаблонних, і геополітичних підступів тут достатньо. Плюс – романтичні лінії, які ж принцесячі історії без них. Щоправда, віра Скарлет у те, що непевний від початку Вовк виявиться врешті хорошим – так собі посил, не зовсім та модель, яку варто пропагувати, але це в мені внутрішній цинізм переміг внутрішню дитину, буває.

Мені книга дуже сподобалась, проте відразу слід попередити про її складність. Я, з одного боку, люблю фантастику і насолоджуюсь такими насиченими текстами. З іншого - професійний історик і впізнавати масу авторських алюзій мені, мабуть, легше, ніж людині непідготовленість. тому книгу рекомендую, але раджу водночас зважати на свій читацький досвід.

Отже, книгу я «ковтнула» буквально за кілька днів. Насправді читалась вона в два етапи. Спочатку повільно вникала в сюжет (там кілька ліній дуже різних персонажів і історій), а також у особливості світу (він перфектно складний – от прямо як я люблю: впізнаваний, коли з-під фантастичних рис проступають реальні, причому в декілька шарів). А от після першого розділу прямо рвонула дочитати-дізнатись-звести всі ниточки.
Є! І це дуже-дуже круто. Це при тому, що у мене були високі очікування – свого часу дуже сподобався «Лазарус» і планка для нової книги Світлани Тараторіної була височенько. Ну що ж – вона її «взяла» із отакенним запасом.

Цікаво – «Лазарус» і «Дім солі» дуже різні за сюжетом історії, але «почерк» автора впізнається легко.
Місце в романах Світлани Тараторіної – не просто локація, де розгортається історія, місце явно стає одним із героїв. Це проявлялось ще коли йшлось про Київ Лазаруса – він був і цікавим, і яскравим, було добре видно авторську роботу із різними джерелами. Але Кіммерик-Крим – ох, тут все набагато глибше. Начебто та ж добротна робота із деталями, за якою – величезний кусман зусиль, я таке помічаю і поважаю, але назвати цей неймовірний емоційний зв'язок із землею «роботою із деталями» рука не піднімається. Цей от прямо нерв, який пов’язує письменницю і місце – він просто зримий і відчутний. І він чіпляє дуже-дуже.

Наповненість тексту історичними і літературними алюзіями – ще одна тараторінська риса. Якщо в «Лазарусі» я попискувала від радості і прямо на полях ставила олівцем галочки, впізнаючи відсилки, то тут – які галочки, про що ви. Тут алюзії і натяки стали складніші, глибші, деякі просікаєш ближче до кінця тексту, після авторської підказки – з Двобогом я стратила, наприклад :)

Історичність – ще одна улюблена риса тараторінських текстів. У «Домі солі» історичні лінії переплетені і переплутані, їх «ведуть» різні герої, деякі ми бачимо як спогади – якісь чіткі, а якість маревні. Сарматський і грецький, кипчацький і ногайський, ординський і кримськотатарський пласти органічно накладаються і проростають у химерний візерунок. А от імперський Нахімов – таке: чого стріляв, для чого шариться – не ясно. І енкаведешні лінії паскудні (ясно, що так і задумано, куди ж без них). Катастрофа, яка змінила світ книги, переплавила Кіммерик давній, позначений старими курганами, духами із і їхніми страшними і кривавими історіями, із Кримом ХХ ст. і його не менш драматичними сторінками: Перші визвольні (і кримські, і наші), Друга світова, депортації – ці події відчутно поплавлені постапокаліпсисом, але з-під нього цілком впізнаються – як у «засолених»-мутантах риси звичних людей, так і історія Дешту, яким півострів став після катастрофи, проступає під змінами.

Не хочу спойлерити із сюжетом, скажу лише, що кожен із героїв пройде свою подорож – хтось до себе і свого покликання; хтось – до власної пам’яті і до відповідей, особистих і глобальних; хтось – до спокою і примирення; хтось – до нового ривка і надії.
Ідеально. І з хепі-ендом (це ж історія про Крим, звісно, що буде хепі-енд, як інакше).
Окреме мі-мі-мі і подяка за дрібні деталі: за Мазайла, наприклад. І за золоту китичку.
І словнички! В кінці книги є кілька словничків, у тому числі по персоналіях, можна починати з них, раптом потрібні довідки по тексту.

У мене тепер є ще один улюблений детективний автор :)

«Її смертельна гра», як ви розумієте, дуже сподобалась. Всупереч анотації і назві, які наче натякають на трилер, це от прямо класичний юридичний (або судовий) детектив, що нагадує про кращі гарднерівські зразки, лише у сучасних реаліях.

Отже, маємо сімейну юридичну фірму і молоду талановиту адвокатку із вже добряче зіпсованими стосунками із вкрай неприємним прокурором. Героїня, Кіра Дуґґан, – головна зірка історії, але поряд є декілька цікавих персонажів: мені сподобались у першу чергу батько, колоритний ірландець, який поступається місцем головного юриста, плюс симпатичний і яскравий приватний детектив, до якого звертаються для пошуку доказів, якими прокуратура, ясно що, ділитись не збирається. Є, як ви вже зрозуміли, паскуда-прокурор, а також розумний і приховано від паскуди лояльний до Кіри поліцейський (увесь перелік очевидно нагадує команду Перрі Мейсона, знаю, і це класноооооо).

Згідно канону жанру сюжет рухає відразу декілька колізій: власне злочин, який вже потрапив у залу суду, але прокуратура зібрала докази для очевидного «зручного» підозрюваного і особливо не парилась усім, що не вкладається у їхню схему. Ось із цим і працюватимуть адвокати.

Інша обов’язкова складова – те, що робить цей детектив юридичним: деталі судового розгляду та системи правосуддя, трохи моральних дилем, пов’язаних із адвокатською практикою. Додайте сюди краплю сімейної драми від родини Дуґґанів і отримаєте вердикт – "дуже добре".

Тому любителям жанру – гаряче рекомендую, а від видавництва вже чекаю продовження або хоча б чогось від цього автора