«Позичений чоловік» – історія Хоми Прищепи, якого його жінка Мартоха (от ім’я це мені капець не сподобалось – дрібниці, та все ж) позичила сусідці в обмін за теличку. Анотація обіцяла «роман абсурду, пародію на соцреалізм», але я б на неймовірності сюжету аж так не заставлялася б – українське село така штука, що я багато в що готова повірити як у бувальщину, хоч і не в такій концентрації і не на такому рівні гіперболізації. Момент, коли жінка Хому споряджала і перевіряла, щоб був пристойно вбраний, нагадав мені жизнєнну історію про одну знайому, що заборонила чоловіку, який кидав її заради іншої жінки, взяти латані шкарпетки, щоб не ганьбив.
Загалом історія розгортається десь собі у позачассі, умовне українське село, хоча згадки про «з діда-прадіда колгоспного конюха» примушують брову піднімати: які прадіди? На момент написання цій корості (я про колгоспи) якихось 50 років, і жити залишилось менше 20.
Кому б роман порадила б? Не всім, скажу відразу.
В першу чергу любителям комічних «придибенцій» в народному стилі.
Також тим, хто любить, або хоче прокачати собі запас фразеологізмів. Якщо чесно, їх тут навіть забагато, автор буквально «фольклором говорить», якісь приповідки класні (тільки як їх сприймати в таких масштабах – хіба конспектувати), якісь вже неактуальні, особливо загадки – хто таким дітей додумався грузити? Нинішні точно не втнуть, малі слабаки. Ось, наприклад, абзац без купюр: «З ногами, а без рук, з боками, а без ребер, із спиною, а без голови. А чи спробуйте відгадати хоч би таку. Пішли чернички на вечорнички, та як полягали спать, то й досі сплять. Або поміркуйте над такими загадками. Дві ятрівки склали докупи голівки. Само голе, а за пазухою сорочки носить. Щоб не забивали собі памороки, скажу, що загадано в загадках: стілець та лавки». Кхм
Що мені особисто муляло – ця книга викликала у мене якусь антирадянську параною: я або дуже прониклива і бачу в романі підтексти, або надумлива, і бачу те, що немає. Наведу приклад: буквально на початку автор міркує про прізвища годящі і негодящі, і каже: «Либонь, ще ні один Чортийогобатька ніколи не дослужувався до міністра, так само, як ні один Півторакожуха не ходив у генералах… стоятиму на своєму, що …в майбутньому не може бути генералів із Півторакожухів». А я собі думаю: це в тобі, шановний авторе, колоніальне мислення говорить про «смішні фамілії». Це у вашому совку треба було «фамілією вийти», а у 2024 – будь ласка: ось тобі Неїжпапа – цілком собі віцеадмірал, командувач ВМС .
Або згадує про села і їх назви: «…жінка з села Хлібного завжди буде щедрішою, аніж жінка з села Голодного. Що дядько з Багатої Чернящини завжди буде багатший, ніж дядько з села Бідила… не хотілося б народитись у Шмиглях чи в Ряшках, не хотілося б парубкувати в Коровинцях…». А я така: угу, хто б говорив про рагульські назви, бачила я тоті кутузівські і гвардєйські, господи прости, у списках на переіменування.
Мабуть, це в мене таки якась надмірна підозріливість, але що було, то було
У будь-якому випадку, пробувати варто, особливо якщо подобається реально багацько фольклорного

Книга включає публіцистику на тему російсько-українських відносин. Написана добре, читається легко, хто хоче скласти уявлення із теми — буде дуже помічне.
Але. Я не просто так написала "скласти уявлення", хоча точніше було б "систематизувати свої думки і відчуття". Я до того, що далеко не всім книга буде цікава. Для когось висловлені тут думки (цілком логічні і адекватні, повторюсь) - пройдений етап, і не виключено, що пройдений ще в 2014 чи і раніше. Книгу логічніше було б назвати "Чому Росія програє", бо в ній в основному деталізовано і обґрунтовано, що із Росією не так. Якщо чесно, мені і відомо, і плювати, що з нею не так, тому книга мені зайшла менше, ніж я розраховувала, купуючи.

Автор — український історик родом із Криму, і я прекрасно розумію, чому ця заочна дискусія із Росією йому актуальна. Штука в тому, що мені давно вже ні.
Отже, раджу обирати книгу, виходячи саме із цього — наскільки для вас важливо розібратись і системно для себе чи для дискусій і сформулювати, що із Росією не так і чому вона врешті програє. Мені недостатньо її програшу, мені треба, щоб Україна врешті виграла, а це, все ж таки, не тотожні речі, і не автоматичний результат

"Доктор Серафікус" - другий роман одного із найзагадковіших і найпотужніших українських авторів ХХ ст. Віктора Петрова-Домонтовича (всього у нього три романи і сила статей і розвідок, пов'язано це, найвірогідніше, із біографією: в момент, коли Домонтович мусив стати частиною "соцреалізму", він просто перестав писати художні тексти, зосередився на науці і залишився автором модерністським і інтелектуальним). Ця ремарка про романи Домонтовича важлива з двох причин: по-перше, я б рекомендувала братись за "Серафікуса" після "Дівчинки з ведмедиком", вона написана першою і читати краще саме так, оскільки "Серафікус" складніший, в ньому більше відсилок і до світової літератури, і до психоаналізу, і до автобіографічного, тому краще б за нього братися, вже маючи уявлення про автора і його стиль. Друге: постать автора, його неймовірна біографія, важать багато, тому це той випадок, коли перед текстом можна і варто читати або слухати про нього, наприклад, кілька випусків "Шалених авторок". У більшості випадків я люблю братись за книгу "із чистого листа": спочатку своє враження, а потім критика, але тут спойлерів упіймати складно — головні у "Серафікусі" саме підтексти, сюжет сильно не заспойлериш, а підказки, куди приглядатися, будуть, до речі.

Щодо самого тексту: якщо ви любите дивакуватих, інфантильних і досить противних (неоднозначних, ага) героїв - вам сюди. Мене Комаха (це прізвище головного героя, Серафікус - прізвисько, відсилка до серафічності, особливого ставлення до тілесного і непевної сексуальності), так от мене Комаха бісив, як і, втім, періодично інші герої. Їх там небагато, по суті - химерний любовний (але це не точно) трикутник Серафікус — Корвин — Вер і ще трохи п'ятирічної Ірці (мені паралелі з Лолітою, яка до всього ж і вийшла сильно пізніше, тут абсолютно натягнуті; мала потрібна, щоб відтіняти закидони головного героя — втім, дивіться самі). Всі метання навколо цих зв'язків, виснажливі, але блискуче описані; + дуже цікаві екскурси у минуле кожного з героїв.

Від Києва 1920-х і ранішого я була в захваті, це прекрасно: трохи інтелектуальної біографії міста, елементи побуту, вулиці і ресторани, все це просто зачаровує.
Тому загалом: книга непроста, читати і перечитувати - дуже варто

Ще від давним-давно читаного Перрі Мейсона я маю слабкість до юридичних детективів. "Чудове подружжя" швидше має елементи такого детектива, а також - трохи психологічного трилера, сімейної драми, все приправлене фрагментами історії із непевними нараторами і екскурсами у минуле кількох персонажів. Тобто, в тексті декілька переплетених ліній, для любителів заплутаної оповіді — дуже підійде. Погоджуся з тим, що детективному фіналу трохи не вистачає напруги, а от психологічна лінія протистояння і фінальна сцена в ній - дуже сподобались.

Загалом любителям детективів і трилерів упевнено можна рекомендувати

Взялась за цю книгу, бо авторка і ще один її роман "Ніщо з цього не правда" на слуху і досить хвалена, я ж при цьому не зовсім любителька трилерів, тож вирішила "на пробу" почати із цієї.
Ну що ж - це було хороше читання: як на мене - не зовсім трилер, швидше психологічна драма про родину, яка втратила доньку і сестру, про те, як вони це переживають і як це на них впливає. В центрі сюжету - мама дівчинки і її випадковий знайомий, і знайомство це примушує її шукати відповіді на питання, які залишались не закритими 10 років.
Не надто моторошно, захопливо, єдине що - є трохи враження "роялів у кущах", плюс трохи мало реалістичний гепі енд, але я за нього авторці вдячна.
Вердикт: варто читати, навіть якщо трилери - не зовсім ваше