Книга включає публіцистику на тему російсько-українських відносин. Написана добре, читається легко, хто хоче скласти уявлення із теми — буде дуже помічне.
Але. Я не просто так написала "скласти уявлення", хоча точніше було б "систематизувати свої думки і відчуття". Я до того, що далеко не всім книга буде цікава. Для когось висловлені тут думки (цілком логічні і адекватні, повторюсь) - пройдений етап, і не виключено, що пройдений ще в 2014 чи і раніше. Книгу логічніше було б назвати "Чому Росія програє", бо в ній в основному деталізовано і обґрунтовано, що із Росією не так. Якщо чесно, мені і відомо, і плювати, що з нею не так, тому книга мені зайшла менше, ніж я розраховувала, купуючи.

Автор — український історик родом із Криму, і я прекрасно розумію, чому ця заочна дискусія із Росією йому актуальна. Штука в тому, що мені давно вже ні.
Отже, раджу обирати книгу, виходячи саме із цього — наскільки для вас важливо розібратись і системно для себе чи для дискусій і сформулювати, що із Росією не так і чому вона врешті програє. Мені недостатньо її програшу, мені треба, щоб Україна врешті виграла, а це, все ж таки, не тотожні речі, і не автоматичний результат

"Доктор Серафікус" - другий роман одного із найзагадковіших і найпотужніших українських авторів ХХ ст. Віктора Петрова-Домонтовича (всього у нього три романи і сила статей і розвідок, пов'язано це, найвірогідніше, із біографією: в момент, коли Домонтович мусив стати частиною "соцреалізму", він просто перестав писати художні тексти, зосередився на науці і залишився автором модерністським і інтелектуальним). Ця ремарка про романи Домонтовича важлива з двох причин: по-перше, я б рекомендувала братись за "Серафікуса" після "Дівчинки з ведмедиком", вона написана першою і читати краще саме так, оскільки "Серафікус" складніший, в ньому більше відсилок і до світової літератури, і до психоаналізу, і до автобіографічного, тому краще б за нього братися, вже маючи уявлення про автора і його стиль. Друге: постать автора, його неймовірна біографія, важать багато, тому це той випадок, коли перед текстом можна і варто читати або слухати про нього, наприклад, кілька випусків "Шалених авторок". У більшості випадків я люблю братись за книгу "із чистого листа": спочатку своє враження, а потім критика, але тут спойлерів упіймати складно — головні у "Серафікусі" саме підтексти, сюжет сильно не заспойлериш, а підказки, куди приглядатися, будуть, до речі.

Щодо самого тексту: якщо ви любите дивакуватих, інфантильних і досить противних (неоднозначних, ага) героїв - вам сюди. Мене Комаха (це прізвище головного героя, Серафікус - прізвисько, відсилка до серафічності, особливого ставлення до тілесного і непевної сексуальності), так от мене Комаха бісив, як і, втім, періодично інші герої. Їх там небагато, по суті - химерний любовний (але це не точно) трикутник Серафікус — Корвин — Вер і ще трохи п'ятирічної Ірці (мені паралелі з Лолітою, яка до всього ж і вийшла сильно пізніше, тут абсолютно натягнуті; мала потрібна, щоб відтіняти закидони головного героя — втім, дивіться самі). Всі метання навколо цих зв'язків, виснажливі, але блискуче описані; + дуже цікаві екскурси у минуле кожного з героїв.

Від Києва 1920-х і ранішого я була в захваті, це прекрасно: трохи інтелектуальної біографії міста, елементи побуту, вулиці і ресторани, все це просто зачаровує.
Тому загалом: книга непроста, читати і перечитувати - дуже варто

Ще від давним-давно читаного Перрі Мейсона я маю слабкість до юридичних детективів. "Чудове подружжя" швидше має елементи такого детектива, а також - трохи психологічного трилера, сімейної драми, все приправлене фрагментами історії із непевними нараторами і екскурсами у минуле кількох персонажів. Тобто, в тексті декілька переплетених ліній, для любителів заплутаної оповіді — дуже підійде. Погоджуся з тим, що детективному фіналу трохи не вистачає напруги, а от психологічна лінія протистояння і фінальна сцена в ній - дуже сподобались.

Загалом любителям детективів і трилерів упевнено можна рекомендувати

Взялась за цю книгу, бо авторка і ще один її роман "Ніщо з цього не правда" на слуху і досить хвалена, я ж при цьому не зовсім любителька трилерів, тож вирішила "на пробу" почати із цієї.
Ну що ж - це було хороше читання: як на мене - не зовсім трилер, швидше психологічна драма про родину, яка втратила доньку і сестру, про те, як вони це переживають і як це на них впливає. В центрі сюжету - мама дівчинки і її випадковий знайомий, і знайомство це примушує її шукати відповіді на питання, які залишались не закритими 10 років.
Не надто моторошно, захопливо, єдине що - є трохи враження "роялів у кущах", плюс трохи мало реалістичний гепі енд, але я за нього авторці вдячна.
Вердикт: варто читати, навіть якщо трилери - не зовсім ваше

Ця книга – початок нової серії ретро-детективів про Платона Чечеля, який встиг побути успішним поліцейським, зажити собі дуже впливових ворогів, стати вигнанцем і вже у цьому статусі розпочати нову справу – справу «чорної вдови».

Із різноманітної і різнопланової творчості Андрія Кокотюхи маю схильність саме до його ретро-детективів і мушу зізнатись, за пригодами Клима Кошового, героя попередньої франшизи, слідкувала із задоволенням, тож і на нову серію накинула оком.

Загалом зрозуміло і очевидно, що такі серії – це цілком собі розважальна література, але, треба віддати автору належне, зроблена добротно. Що означає для мене «добротно»? З одного боку, такі серії не надто претендують на унікальність, не можу позбавитись від відчуття, що у автора є схема, щось типу «конфлікт – герой береться за справу – хибний шлях – перевірка – виявлена помилка (можна кілька підходів) – вирішальна інформація і осяяння в останній момент, коли герой ледве-ледве встигає виправити ситуацію (можна із перестрілкою)». З іншого, ці детективні романи і без особливої унікальності цілком симпатичні: динаміка не пробуксовує, характери розвиваються, історичний антураж виписаний старанно. Цей останній пункт для мене важливий, і Андрій Кокотюха тут досі не підводив: без явних довідкових «врізок», але декорації завжди добре виписані, для Чечеля (принаймні в першому романі) це Київ, причому історично впізнаваний і переконливий, і нетрі, і пафосні готелі. Що ще подобається – автор відповідальненько дає список матеріалів, якими користувався при написанні.

З персонажами теж добре: типовий головний герой – молодий, але талановитий фахівець, не те щоб мрійник, але з принципами, відтак – в систему не надто вписується і змушений виступати проти неї. Майстерність і праця допомагають стати самодостатнім у своїй справі, у випадку Платона Чечеля – детективній. Із героїв другого плану – колоритний відставний сищик Іван Захарченко, помічником головного героя його не назвеш, але літературна роль саме така: втягнути у слідство, надати допомогу в критичних випадках. Нарешті, набір підозрюваних – досить яскравий і цікавий, єдине – мені здавалось, що їх малувато як для детективної плутанини. Але нічого, автор справився, наплутав нівроку так.
Отже, хто любить симпатичні ретро-серії для приємного читання, цілком рекомендую пробувати, тим більше, що є вже продовження, і не одне