Колись, коли дні були довгими, а ночі глибокими я вперше читала гексалогію – мені дуже подобалися Лето ІІ і Ганіма. Зараз я дуже сильно бачу, що Герберт геть не розумів чисто фізіологічних особливостей дітей.
Я не кажу про те, що ще нема достатньо нейронних зв'язків в мозкові – в часи Герберта це скоріш за все не було настільки відомо, я кажу про те, що 10-11 річні описані наче їм ну хоча б 14 й роблять штуки, які фізично дитині було б доволі важко робити, і на цих дітей реагують теж більше як на підлітків. Але то таке. Думаю, мені буде простіше сприймати філософські пассажі від Лето-хробака, ніж від Лето-дитини.

Деяка проблема книги для мене в тому, що як Месія відчувається продовженням\завершенням Дюни — Діти НЕ відчуваються зв'язаними з цими історіями загалом. З одного боку тут Алія, Ірулан, Джессіка, Стілгар, Гурні й Дункан (хоча Дункан з нами назавжди), та навіть Хара (взагалі дуже рада за Стілгара з Харою), з іншого нові персонажі, причому достатньо непогано прописані та подані. Від них і їх динаміки не було такого відчуття NPC, як від більшості нових персонажей в Месії... І проблема, що історія "як старі персонажі крутили політичні інтриги" не те що добре поєднується з лейтмотивом "Дюна міняється, світ міняється, ми всі відчуваємо тугу за минулим, страх перед майбутнім і розуміння, що якщо нічого не зробити — людству гаплик".
В принципі, можна сказати, що це суто протиріччя через неповне розуміння мотивів між вчинками тої ж Джессіки в першій книзі, її незалученістю в другій (проте я все ще вважаю, що просто треба було прибрати її з картини в "Месії Дюни", бо інакше б сюжет про крах Пола не склався) і тим, що в третій вона підтримує ідеї Сестринства й взагалі доволі активно діє. В принципі, можна сказати, що кількох поколінь досить для повної зміни соціального ландшафту й того, як сильно змінилися люди й підходи у фрименів. В принципі, можна приписати неповноті інформації минулих книг і особистим міркуванням Лето ІІ те, що він в якийсь момент каже, що фримени завжди було слабкими, тими, кого скеровували й вели, а не тими, хто, по першій книзі, були дикими і самостійними борцями.
І так далі: багато дрібних речей, які створюють відчуття різниці між книгами й якоїсь непослідовності. Мені було б на рівні сприйняття простіше повірити в події, якби вони відбувалися не в часи дітей Пола, а в часи його онуків. Але тоді лишалися б нерозказаними до кінця історії Алії й Пола. Я дійсно бачу, що Герберт намагався навчитися писати художню літературу краще (бо Дюна як книга виглядає як той мем з конячкою, де перша частина — задні ноги — класно намальовані, а чим ближче до кінця — там більш схематичною стає історія, а Месія Дюни має ідею, кілька хороших моментів і сцен, але рівень читабельності й цікавості різко падає, а про динамічність я і казати не буду). Діти Дюни здебільшого динамічні, політичні інтриги непогано прописані, але я б сказала, що середина книги жахливо провисає, а притаманний гексалогії містицизм та філософія плутають навіть тоді, коли мають щось пояснювати. Плюс разом з манерою письма Герберта (яку погіршив, будемо чесними, чи то переклад, чи то редактура, чи то вони разом) — маємо книгу, яку взагалі важко читати. Причому, важко через відчуття: "The WHAT вони тільки що сказали? Можна донести до мене сенс розмови, будь ласка? І що це за опис? Як воно має працювати?"
Не знаю, як я це читала підліткою, скоріш за все — просто не намагалася усвідомити філософські нагромадження, а приймала їх без питань. Ну чи, можливо, занадто розслабилася на книжках, що йдуть плавно і читаються легко.

Думаю, що мене врятувала відсутність завищених очікувань від книги. Я очікувала жвавого динамічного YA з меха, магією і китайським колоритом — я його отримала.
Проте ось як раз меха мені напевно і не вистачило, особливо, коли сюжет пішов розвиватися і читачу казали "ми брали участь ще в декількох битвах". Притому, що, коли йшов опис екшену напряму, то це було дійсно цікаво і захоплююче.

Водночас мені не дуже сподобалося те, що будь-які натяки на НЕ негативність інших персонажів, окрім Ву Дзетянь і її хлопців, потім зводилися нанівець сюжетом. Як в глобальному, так і в локлаьному сенсі. В результаті цілий розділ, який мав цікавий посил про те, що мати по-своєму любила ГГ, просто була жертвою системи... абсолютно перекреслився кінцівкою. І загалом ця сама кінцівка має сприйматися, як поворот, що змінює сприйняття сеттингу, як гачок на подальші книги, захоплювати і викликати бажання спитати А ЩО Ж ДАЛІ... але натомість викликає лише відчуття сумбуру.

Це все ще непогане і динамічне YA, в якому ГГ не модельна дівчина (хоча і дуже талановита), а її любовні інтереси мають серйозні недоліки. Проте загалом — на любителя і не позбавлене своїх проблем.

Дуже люблю цю історію. Звісно троп про те що справжнє кохання все вирішує — це класика, проте тут виглядає в тему. Ну і мені просто заходить стиль малюнку.

Я неймовірно радію можливості зібрати класику фантастики на українській мові. І для мене Повернення з Зірок один з тих романів, що відгукнувся емоційно й певно я в Лема люблю його найбільше. Я відчуваю в ній менше філософської химерності ніж в Солярісі й в ній нема злої іронічності історій про Йона Тихого. Цей роман флегматичний, але водночас дуже... практичний? Близький реальності, попри те що він фантастичний. Можна не погоджуватися із головними героями, яким не до душі "світ без агресії", можна підтримувати чи ні те, в що розвивається описане в книзі суспільство, але це більше історія про те, як життя змінюється і в якийсь момент людина може опинитися в оточенні абсолютно нових і незнайомих їй соціальних норм. І, напевно, що в кожній системі є свої позитивні й негативні сторони.

Знаєте оті тексти, які ти пишеш окремими шматками, сподіваючись, що щось придумаєш в проміжки? І потім починаєш заповнювати проміжки, а потім в тебе дедлайн і ти швидко вписуєш по методиці: "Так, коротше..." те, чого не пояснив і встигаєш до дедлайну. Ось якесь таке відчуття в мене від "Дому Солі".

Перші сторінок 50-100 мене захопили, бо багато неясного, але більш менш рівний ритм і хочеться хоч зрозуміти, а який тут хоч жанр? Фентезі? Фантастика? Альт-історія? Чого більше?

А потім починаються спецефекти. Спецефекти рівня: "Цей персонаж блукав, поки був відсутній, я розповім його словами на пів речення, що він робив". Чи: "Персонаж заходить в кімнату, визирає у вікно і я описую без переходу, що він жив там кілька тижнів".
Чи: "А в кінці я просто скажу, хто кому що, а стосовно теперішнього стану речей в геополітиці за межами півострова та й загальні сумніви героїв скину на химерність їх спогадів". І це не дивне, але в чомусь образливе навіть відчуття, що текст зібрали чернетками про сетинг та видали. Тож в мене з'явилося якесь нехороше відчуття, що якісь частини історії авторці були банально не цікаві.

Але окремо хочу помітити важливу штуку: те, що ми (особисто я, окей) не так добре знаємо культурологічні локальні штуки — легенди, що знайшли своє втілення, ритуальні та обрядові штуки, навіть назви, сприймаються дуже іншосвітньо. Ти знаєш, що таке Золота колиска в сенсі легенд, ти чув слово Атеш та знаєш його значення, але це менше відгукується, бо не було настільки в кожній казці, яку співвідносиш з собою та своїм народом. Плюс елемент альтернативної історії дійсно не має випадкових імен. І це цікава книжка саме з цього відчуття та історичних моментів. Як явище, що показує, наскільки культура кримських татар зазвичай закидається в дальній куток, хоча більш ніж може працювати та асоціюватися як частина української культури як то козаки чи трембіти, чи замки в Карпатах. Але факт в тому, що ми про неї на рівні якомусь побутовому знаємо менше, ніж про популярні в медіа штуки, навіть далекі від нас історично і географічно.