Світлана Тараторіна

Знаєте оті тексти, які ти пишеш окремими шматками, сподіваючись, що щось придумаєш в проміжки? І потім починаєш заповнювати проміжки, а потім в тебе дедлайн і ти швидко вписуєш по методиці: "Так, коротше..." те, чого не пояснив і встигаєш до дедлайну. Ось якесь таке відчуття в мене від "Дому Солі".

Перші сторінок 50-100 мене захопили, бо багато неясного, але більш менш рівний ритм і хочеться хоч зрозуміти, а який тут хоч жанр? Фентезі? Фантастика? Альт-історія? Чого більше?

А потім починаються спецефекти. Спецефекти рівня: "Цей персонаж блукав, поки був відсутній, я розповім його словами на пів речення, що він робив". Чи: "Персонаж заходить в кімнату, визирає у вікно і я описую без переходу, що він жив там кілька тижнів".
Чи: "А в кінці я просто скажу, хто кому що, а стосовно теперішнього стану речей в геополітиці за межами півострова та й загальні сумніви героїв скину на химерність їх спогадів". І це не дивне, але в чомусь образливе навіть відчуття, що текст зібрали чернетками про сетинг та видали. Тож в мене з'явилося якесь нехороше відчуття, що якісь частини історії авторці були банально не цікаві.

Але окремо хочу помітити важливу штуку: те, що ми (особисто я, окей) не так добре знаємо культурологічні локальні штуки — легенди, що знайшли своє втілення, ритуальні та обрядові штуки, навіть назви, сприймаються дуже іншосвітньо. Ти знаєш, що таке Золота колиска в сенсі легенд, ти чув слово Атеш та знаєш його значення, але це менше відгукується, бо не було настільки в кожній казці, яку співвідносиш з собою та своїм народом. Плюс елемент альтернативної історії дійсно не має випадкових імен. І це цікава книжка саме з цього відчуття та історичних моментів. Як явище, що показує, наскільки культура кримських татар зазвичай закидається в дальній куток, хоча більш ніж може працювати та асоціюватися як частина української культури як то козаки чи трембіти, чи замки в Карпатах. Але факт в тому, що ми про неї на рівні якомусь побутовому знаємо менше, ніж про популярні в медіа штуки, навіть далекі від нас історично і географічно.

Почну з того, що я цю збірку читала аж занадто довго. І мова не "дозованість" - мені просто не все і не завжди "йшло"( Трохи відштовхували одруківки. До всього, я от дочитала останнє оповідання, і вже не можу згадати деталей попередніх, хоч є кілька теж прочитаних сьогодні. Дивно якось. Не залишилось того незвичного посмаку, коли ще певний час історія "тримає"...
Щоб сказати, що щось було вкрай поганим, то ні. Мені от дуже сподобались обидва оповідання Ярини Каторож🔥Це моє перше знайомство з авторкою, незважаючи на те, що я маю нечитаний цикл "Палімпсест" та "Алхімію свободи" - тішить, що детальне знайомство зі світами письменниці ще у мене попереду.
Для себе зрозуміла, що я практично не розбираюсь в піджанрах сучасного фентезі 🙊От до прикладу оповідання Світлани Тараторіної "Бункер" мені теж сподобалось, але було відчуття, що це не зовсім моє))) Дивно трохи)

Загалом збірку б радила б брати, якщо що ви жодну з авторок ще не читали. Для мене теж були геть нові імена, наприклад Ірина Пасько.
П.с. про Матолінець і Довгопол навмисне не пишу, бо моє давнє люблене🥰

Цікава збірка, в якій представлені 12 оповідань українських авторок, основною темою яких, так чи інакше, є війна. Тут і любовні історії, відьомство, містика, але все через призму війни. Ну а як інакше? Які часи, такі і голоси.
Деякі оповідання не зачепили зовсім, деякі сподобались, деякі запам'ятались. Ну на те це й збірка оповідань)
Читається, не дивлячись ні на що, досить легко. Все наче зрозуміло, все знайомо.
Для мене оповідання (так, я вже сто разів казала) - найулюбленіша форма, а ще чудовий привід познайомитись з автором. Тож деяких взяла до уваги і тепер буду читати їх об'ємніші твори.
Окреме задоволення — оформлення книги та ілюстрації.

на жаль, з цією книгою у мене не склалося..я заледве подужала 200 сторінок..читалось дуже важко і повільно, персонажі і світ надто складний і заплутаний..імена героїв зовсім не запам'ятовувались..можливо я проґавила якийсь глибокий підтекст у всьому цьому, але скоріше за все книга не для широкого кола читачів

Збірка "Бабай. Нічний сеанс" - це похмурі, жорстокі та смертоносні історії від українських авторів, що були прочитані в рамках мого особистого осінньо-зимового горор-марафону.

Тут читач знайде і схиблених маніяків-убивць, і різанину бензопилкою, і натяки на лавкрафтіанство, і жахи радянської дійсності, і фольк-горор, а також багацько іншої нечисті на будь-який смак. Без сумніву, всюди все безнадійно та вкрай погано закінчується для героїв.

Виділю п'ять оповідок, які мені сподобалися найбільше (в порядку розташування в книзі).
✅Оксана Ковальчук "Медоїди"
✅Олексій Жупанський "Пацюк"
✅Володимир Кузнєцов "Місто"
✅Євгенія Кужавська "Інтер'єрні ляльки Естер"
✅Євген Товстоног "Табір"

Я рекомендую ці історії для релаксації чи стимуляції — як вам більше подобається.

Зміст цілком відповідає назві і більшість оповідань дійсно трохи дивні. Задумка неймовірно цікава – вписати народний фольклор в сетинг різних українських міст 21 століття. Але. По-перше, мені не вистачило розкриття сюжету в половині творів і вони були прям зовсім коротенькі (авжеж, тут збірка саме оповідань, але мені здалося, що вони якісь уривчасті і там ще є де розгулятися). По-друге, саме вибір розташування сюжетних гілок якийсь притягнутий, особливо в тих оповіданнях, де самі міста згадуються лише мимохідь, або використовуються виключно як тло для подій.
Загалом маю середнє враження, щось було цікаво читати, а щось – зовсім нудно, тож тут кожному на свій смак, бо можливо коротка проза, то просто не моє.

📚Хроніки незвіданих земель
✍️ Збірка оповідань п'яти українських авторок : Світлана Тараторіна, Наталія Довгопол, Ірина Грабовська, Наталія Матолінець, Дарія Піскозуб

Кожне оповідання збірки має свій часовий проміжок, та місце дій.

Від: І сторіччя до нашої ери, аж до далекого майбутнього. Історії оживають у таких чудових місцях України як: Крим, Донецька область, Київ, Львів, Хмельницька область та навіть Марс

❤️ Найбільше мені сподобалися два оповідання:
✨"Найближчі до пекла" - тут події відбуваються у шахтарському містечку донецької області, зникають шахтарі а потім їх знаходять мертвими. Робітники розгублені та налякані, а причиною всьому, як згодом з'ясовується кровопивця. Хто ж він, з'ясувати буде нелегко. Тай я сама не здогадалася. Але, найбільше залишає слід у цій історії непросте життя шахтарів, ти розумієш наскільки небезпечною та важкою є ця професія
✨ "Спілка порятунку кахлів і людей " - читати про війну хоч і в минулому не легко. Це все трансформується в теперішнє, ти переживаєш кожну мить цієї історії. Тому вона мене дуже захопила, і розчулила. Головне героїня має особливий дар, завдяки йому вона може потрапляти в минуле через дзеркало, так вона вирішила рятувати людей від загарбників які вбивають і руйнують її рідний Львів, усіх кого зможе.

"Мені видається, що коли зараз не вчепитися в те дрібне, що можна зберегти, то потім у нас вирвуть і його. Батько казали мені: найперше, що загарбники роблять, - відтинають пам'ять. Бо як у людей нема пам'яті, вони легше коряться і ніц усередині не бунтує "

Останнє оповідання, "Земля обітована" мені не сподобалося зовсім, і хоч я заставила себе дочитати до кінця, склалося враження що це радше наукова фантастика у якій намішано забагато всього.

Загалом книга чудова, кожна маленька історія дає можливість прожити різні емоції, та моментами просто краде твоє серденько ❤️ Мені дуже сподобалося читати такі оповідання про Україну, хочеться більше таких книг 📚🫶

Дуже сподобалась ідея об'єднати під однією обкладинкою різноманітні твори сучасної української фантастики, сподобалась тематична різноманітність та жіночий погляд на світ.
У збірці представлені різні жанри фантастики: від постапокаліптики до фентезі. І безумовно мені "зайшли" не всі оповідання, але такий формат дозволяє кожному знайти щось цікаве для себе, а крім того ближче познайомитись з сучасною жіночою українською прозою.
Збірка демонструє, що українські письменниці мають величезний потенціал і створюють цікаві та актуальні твори вплітаючи в них важливі соціальні теми, такі як гендерна нерівність, війна, екологічні проблеми.
Проте, як на мене, не всі історії мають однаковий рівень пропрацювання - деякі здаються занадто короткими або не до кінця розкривають свої ідеї.
Але незважаючи на певні недоліки, книга заслуговує на увагу.

5 п'ять різних історій, від 5 різних авторок.
Кожне з оповідань приваблює своїми подіями. Вони усі цікаві і від кожного важко відірватись.
Оповідання "Спілка порятунку кахлів і людей" мені сподобалось найбільше, хоч на початку я і не думала, що воно мені так сильно сподобається, через те що події припадають на час Другої Світової. Проте це виявилась дуже цікава історія і вона ще довго мене не відпускала.
А от такого яке сподобалось би найменше не було, бо вони всі дуже круті і кожне зачіпило чимось своїм.
Це не перша моя збірка і часом буває так, що збірка виглядає не надто цілісно, а особливо якщо оповідання написані в різних жанрах. Взяти наприклад книгу "Корчма на перехресті світів" де всі оповідання(різножанрові) хоч і об'єднані корчмою але геть не пасували одне одному і тому читалось дивно. А ця, хоч теж складається з різножанрових оповідань, які зі спільного мали тільки те що події відбувались на території України, мала вигляд однієї історії.
Не розумію, чому про цю збірку зараз так мало чути, вона дуже цікава і вартує того аби про неї частіше говорили. Якщо ви ще не читали її, то раджу це обов'язково це виправляти.
#марафонкнигомам

Напевно, це найкраща книга з фантастики українського автора, яку я читала.Спочатку видається все не зрозумілим, але згодом, коли поринаєш у цю історію з головою, стає настільки захопливо, що вже не хочеться, щоб ця книга закінчувалась.

Це було жахливо! У найкращому сенсі слова.
«Нічний сеанс» - перша прочитана мною збірки короткої горор-прози:
Серед авторів оповідань, що увійшли до неї Павло Дерев’янко, Дімка Ужасний, Макс Кідрук, Олексій Жупанський та інші відомі представники української горор-спільноти, а представлені твори – охоплюють весь спектр жанру: від космічних жахів до історичних.
Більшість оповідань нереально жахаючі. Від них сироти йшли шкірою, а волосся на потилиці ставало дибки.
Найбільше в пам’ять врізалося оповідання Павла Дерев’янка «Допоки морок не поглинув його». Це було моторошно і зовсім не схоже на твори автора, які я читала до того.
Переконана, що для поціновувачів жанру, «Нічний сеанс» буде чудовим поповненням колекції. Але для мене – це невдалий експеримент. Утвердилася на думці, що жахи я не люблю у жодному їх прояві.

Дуже цікаво поглянути на історію улюбленого міста під таким фентезійним кутом. Тепер, прогулюючись Трухановим островом, ні-ні та й приглядаєшся, де ж тут сховалося поселення водяників, а де - лабораторія доктора Гальванеску))