Нові відгуки

Знаєте, ось є книги, які ти миттєво забуваєш як тільки ти закриваєш останню сторінку. Так ось, Лазарус зовсім не такий, і я доволі довго думала ЧОМУ мені не сподобалась книга, але сама книга мене не відпускає, і я часто про неї згадую. І я зрозуміла, тому і написала відгук. Основна, як на мене, проблема, це не в сюжеті і не у світі. Світ неймовірно цікавий, особливо сюжет із міфологією Змія і старовинних легенд. Проблема в основних героях. Я навіть зараз не можу згадати ім'я головного героя, та і навіщо? Він абсолютно плаский і зливається в одне лице із своїм помічником. Ситуацію навіть не рятує те, що він стає нечистю. Просто неможливо було продиратись крізь сторінки та читалась книга надсилу. Але я зрозуміла чому книга мене не відпускає. Цей сюжет та світ - виглядав би неймовірно у форматі гри. Щось типу Відьмака, чи Ассасін Кріда. Я так і бачу як ми бігаємо скрізь нечисть вуличками Києва, шукаємо зачіпки та секрети на знайомих заковулках, виконуємо квести, шукаємо підказки та якісь сторінки з історії Змія, і боремося то з людьми, то з нечистю, то з кощами в кінці. А так, книга то зовсім не сподобалась, хоча дякую Світлані Тараторіній за розвиток українського фентезі.

Мені книжка сподобалась — добротна фантастика, можна сказати, класика цього піджанру, що не просто «вписана» в український контекст, а з нього викохана. Для себе я також відзначила красиву літературну мову та гумор. На мій смак основна сюжетна лінія дещо нуднувата, але сюжетні струмочки, що до неї ведуть — топ. Кому важливо — книга не страшна.

Роман мені сподобався. З перших сторінок одразу поринаєш в атмосферу старого Києва. У процесі читання неодноразово хотілося прогулятись вуличками Подолу, знайти усі ті будинки та магазини, позазирати у вікна вже неіснуючих вітрин і скуштувати оте відоме київське сухе варення. Описи міських пейзажів створені реалістично, картинка одразу вимальовується перед очима і так чи інакше відкривається багато цікавого про історію нашої столиці. Майже полярне зображення росіян людьми, а українців, євреїв та інші народи нечистю не справило на мене гнітюче та неприємне враження. Навіть навпаки. Люди у «мирних» спробах співіснування з людиноподібними хотіли лише їх контролювати і знищувати їхню ідентичність. Загублені мови, якими ніхто вже не спілкується, а прочитати тексти здатен лише професор із музею, лавра розташована у серці Межі серед нечисті кишить людьми, що відверто воротять носа і відкрито кидають зневажливі і образливі слова своїм «неугодним» сусідам. Звичайно, з одного боку такий поділ на чорне і біле повністю відтворює імперіалістичну картину сприйняття нашої історії через нав’язаний комплекс меншовартості, однак чи варто це засуджувати? Ми не можемо викреслити цей факт, то хіба називаючи це ми підтримуємо прояв крайної імперіалістичності? До того ж це чудовий спосіб відобразити, що людська зовнішня подоба ще не означає людяність думок, намірів та душі. Можна виглядати як людина і знищувате усе інше, незрозуміле, бо так простіше. Так само як можна виписувати фрази «С нами Бог» і вбивати дітей освяченими ракетами. У творі також є сірі персонажі, що наперекір своєму корінню та виду хотіли бути іншими. Чи зробило це бажання їх щасливими? Чи отримали вони те, що хотіли? Важко сказати. Неможливо викреслити своє минуле, свою історію. Потрапляючи у світ протилежності, усі навколо так чи інакше будуть колоти об’єкт їдкими фразами, закидати, що хтось примазався, перевзувся чи зрадив. Навіть незважаючи на успіх та досягнення. У книзі майже нічого немає про традиції чи особливості життя видів нечисті окрім загальних фактів на кшталт «водяники живуть біля води». Це ніби ще один доказ того, що люди лише стирали кордони, викреслювали, олюднювали, наскільки це можливо, нечисть. Історичні коментарі та пояснення лише черговий раз підкреслюють те, що комплекс наш меншовартості – лише навішений ярлик, бо скільки усього чи не найкращого в імперії виробляли саме людиноподібні саме в Межі й імперія не гидувала сухим варенням чи цукром. Нечисть серед нечисті не викликала запитань і осуджень. Нечисть серед людей вимагала відгородити бридких типів від великих та високоосвічених homo sapiens. Детективна лінія слабкувата, особливо на початку. Першу справу Тюрин розкрив буквально на рівному місці, але я готова пробачити це напруженому та динамічному сюжету, контроверсійному викладу сюжету та атмосфері Києва. Світлана Тараторіна проробила величезну дослідницьку роботу. З нетерпінням чекаю на другу частину роману.

Не можу сказати, що це погана збірка — у ній є цікаві ідеї та певна літературна атмосфера. Найбільше мене зачепили два оповідання: «Голос у моїй голові» Наталії Довгопол та «Соловей і його любов» Ярини Каторж — справжні емоційні міні-історії, які залишають слід. Проте загальне враження дещо розмите. Мені бракувало динаміки, глибшої інтриги чи хоч якогось елементу, який би утримував мою увагу. На жаль, з середини збірки в мене почався так званий «нечитун» — не хотілося повертатися до тексту. Як не дивно, найбільше сподобалось не змістове наповнення, а оформлення: дуже гарна палітурка, стильний форзац і зріз сторінок — усе це створює відчуття, ніби тримаєш у руках щось особливе. Цікаво, що авторки спробували створити альтернативні реальності, у яких українські міста оживають у химерний і навіть містичний спосіб. Ідея виглядає доволі амбітною — створити український міф у сучасному художньому виконанні. Хоч не завжди реалізація відповідала задуму, проте такий підхід хочеться підтримати, бо це крок до формування нової урбаністичної магії в українській літературі. Збірка має свого читача, але, на жаль, я ним не стала.

Крутецьке зібрання хоррорових та фантастичних творів. Деякі більш моторошні, деякі більш чудернацькі, деякі психологічно-фантастичні. Звісно, є оповідання менш западаючі у пам'ять, але як збірка — це топ 10\10

Антологія української фантастики 19 - 21 століть "Змієві вали". Видавництво Vivat, Харків, 2024 рік. Щиро радію, що мені до рук потрапила ця чудова збірка короткої фантастичної прози від українських авторів. Сподіваюсь у майбутньому подібні антології стануть більш кращими та досконалими, сучасні автори зможуть розкрити свій талант на повну і вражати новими ідеями та передбаченнями. Мені сподобався розділ із сучасними авторами, особливо хочу виділити класичне фантастичне оповідання від Макса Кідрука. "Ближче всіх до полюса" чудово ілюструє жагу задля досягнення мети і холодний розрахунок для виживання в екстремальних умовах. Також хочу виділити гумористичне оповідання Володимира Єшкілєва "Череп Довбуша і зелені діти". Це було моє перше знайомство з автором, сподіваюсь почитати щось ще з його творчого доробку. Оповідання Олександра Михеда, Павла Дерев'янка та Володимира Аренєва змушують поміркувати про цінність життя та про те що означає буди людиною. З мінусів тільки те, що оповідання Олекси Стороженко опубліковано не повністю. Мене це навіть обурило. Загалом збірка сподобалась, моя оцінка 8 з 10.

Прекрасна збірка, цікаві передмови перед розділами, чудова підбірка оповідань, кожне з яких, як грань на коштовному камені. Але останнє (для мене) точно в серденько, вибачте за кліше. Той варіант, коли досить швидко здогадуєшся, про що мова, і що буде далі, але не можеш відірватися від читання, тому що історія тримає тебе за вуха і душу. І навіть розуміючи, як сильно будеш плакати в кінці, не можеш відкласти в бік, не можеш пройти повз.

Збірка 12 фантастичних оповідань наших українських авторок. Збірка про війну, силу роду, жіночу силу, кохання, втрату, віру, надію, вибір та магію з елементами фентезі. Тамара Горіха Зерня "Потяг." "Я все ще бачила сни про потяг, але жодного разу він не зніс мене..... Я знаю, що колись це зіткнення відбудеться. Я навіть хочу подивитися, чи зможе він зрушити мене з місця." Ірина Грабовська "Вогненні серця." "Усі хочуть жити. Просто є люди, у серці яких - вогонь." Наталія Довгопол "Левке." "Мало ж бути хоч щось незмінне, неопалиме в цьому світі. Бо інакше за що нам, людям, триматися, коли вночі, у темряві порожньої кімнати, серце калатає, а душа провалюється в прірву." Олена Захарченко "Воїн і річка." "Але річка бігла за своїми вічними природними законами, і війна наша в її тисячолітньому житті була тільки дрібним епізодом." Дара Корній "Морельковий чай." "Війну легко розпочати... Війну з собою, війну проти себе, війну проти всіх... А закінчити?" "Вони лишень чоловіки. Вони не воїни. Жінка ти чи чоловік - для війни й на війні це байдуже. На війні ви в рівних умовах: ти або воїн, або йди додому." Олена Кузьміна "Тримай землю!" "Вибору жодна з них не мала. Вони не вибирали цієї клятої війни, не вибирали скажених сусідів, які в один день зруйнували все, що люди будували роками." Наталія Матолінець "Дальні покої." "Усе, хай би що діялося, колись мало ся скінчити. Навіть війна." Анастасія Нікуліна "Трійка. Четвірка. Нуль." "Перетворила власне світло на темряву. Знищила всіх, хто напав на її дім. Ба більше, знищила пам'ять про них." Ореста Осійчук "Насіння в моїй кишені." "Війна відібрала в мене дім...Не війна...Твій дім знищили конкретні люди. У них є ім'я, прізвище, скоріше за все, є сім'я, діти, батьки, куми, друзі, з якими вони збираються на свята, п'ють горілку, жартують." Дарія Піскозуб "Смертеікло." "То не страх, а оберіг! Кого дух смерті пильнує, той спатиме міцного!" "Любов - до землі, до родини, до життя. Лють - до смерті та болю..." Юліта Ран "Позивний “Мавка”." "Твоя земля. Ти коріння від її коріння. Нікуди не їдь звідси. Чуєш?" Світлана Тараторіна "Житія Марії та Ольги. Апокриф нового світу." "Страх каже: зупинися, не роби нічого. Натомість Любов вимагає дій." Мені сподобалися не все, але "Позивний Мавка" та "Морельковий чай" я плакала вони в саме серце, ще мене тронули "Насіння в моїй кишені", "Смертеікло!" та "Потяг". Прочитавши збірку віриш в краще, маєш надію на нашу перемогу, на силу нашого роду, яка обов'язково нас захистить та допоможе. Наш народ не побороти!