Світлана Тараторіна

Відразу прошу не кидати тапками…

Я рада, що виграла цю книгу, бо вона відразу посіла своє місце у моїх бажанках, а її краса просто заворожує🥰😻

В збірці 20 містичних, фантастичних оповідань про силу жінки…але зараз ми не про дух, а саме певні потойбічні, магічні сили, які відкриваються під час того коли нам, жінкам болить найбільше.

Кожне оповідання розкриває жінку як сильну в плані духовності особу, яка в критичних ситуаціях набуває містичні властивості, котрі можуть врятувати.

З прочитаних оповідань, на жаль, мені сподобались лише «Потяг», «Левке», «Насіння в моїй кишені», «Смертеікло» - ці оповідання мені відгукнулись найбільше і сподобались🥰

Всі інші були не погані, але інколи мені навіть не хотілось продовжувати читати. Занадто багато я, мабуть, очікувала від цієї гарнющої книги.

Жахливе чтиво, де постійно натрапляєш на "таварищи" і тд
Також варто зазначити, що в сталіце Імперії живуть та працюють розумні, талановиті, багаті інтелігенти... зате в Києві одні ідіоти.
А детективна складова імітується. Для прикладу, герой згадував, що читав у дитинстві і так вийшов на підозрюваних.
Щиро не раджу.

Як і в кожній збірці: пара дійсно класних, пара лютєйшего крінжа і основна маса таких, що нічого б не втратив, якби не читав.

❗️ Тамара Горіха Зерня "Потяг": прекрасне, прекрасне! Іронічне, магічне рівно на стільки, скільки магії в кожного з нас в побуті, дуже тепле, хоча й вайбує "Кладовищем домашніх тварин" Кінга 👀

❗️ Ірина Грабовська "Вогненні серця": сеттінг Леобургу, буквально описує Революцію гідності, але в тих умовах. Місцями натягнуто-пафосне і з ОТАКЕННИМ роялем в кущах (ну, але це можна пробачити, все-таки розмір оповідання обмежує в довгоіграючих інтригах). Тим не менш, захотілося нарешті прочитати сам "Леобург" 😅

❗️ Наталія Довгопол "Левке": красива легенда про Зміїний острів з усіма плюсами та мінусами казковості. Але гарне.

❗️ Олена Захарченко "Воїн і річка": геть не сподобалося! Мало того, що вчергове спекуляції на темі надприроднього — мовляв, це русалки намовили Ірпінь розлитися навесні 2022-го, що загальмувало наступ русні, так ще й стиль викладу нерівний. Такоє, коротше.

❗️ Дара Корній "Морельковий чай": не сподобалося ще більше 🤦‍♀️. Соплежуйна маніпулятивна неузгоджена історія із диріщами в сюжеті розміром з кавун на 6-7 кг.

❗️ Олена Кузьміна "Тримай землю!": чергова беліберда із черговими "жартиками" рівня "Уральськіх пєльмєнєй" (тієї ж етимології), які вже сьогодні незрозумілі половині читачів, я вже мовчу про прочитання через рік чи два. І так, буквалізація метафори не завжди спрацьовує на користь оповідання, інколи виходить х-ня. Про що і маємо підтвердження.

❗️ Наталія Матолінець "Дальні покої": друге найсильніше оповідання в збірці (чи то пак навіть перше, бо — вибач, Тамаро, — але це мені зайшло навіть більше за "Потяг"!). Дуже виважене, дуже тілесне, максимально горорне й готичне. Я сама не очікувала, що це напишу, але є як є — це діамант збірки.

❗️ Анастасія Нікуліна "Трійка. Четвірка. Нуль": спроба в ідею відплати, але слабко, дуже слабко. І хто-небудь, заберіть в наших авторок кнопку пафосу, ну німажліва™ же.

❗️ Ореста Осійчук "Насіння в моїй кишені": все чудово, якби не чергові пламенно-постулатні лозунгові діалоги. Не всі, звісно, епізоди з дитячою мовою прекрасні, але решта...

❗️ Дарія Піскозуб "Смертеікло": черговий пафос на пафосі. І та сама проблема, що й в Кузнєцова в збірці "Нічний сеанс" — формат оповідання не дає місця для одночасно і рухів сюжету, і нормального інтро в світобудову.

❗️ Юліта Ран "Позивний «Мавка»": знову, як і в Захарченко, спекуляція на надприродньому. Мене від цього верне, скажу відверто.

❗️ Світлана Тараторіна "Житія Марії та Ольги. Апокриф нового світу": отут я ржала, що бобер в ожині. Але не від сюжету, а від ідеї, що якась Хвороба (з великої літери, звісно) та якісь Вороги (так само з великої літери) під час Війни (помічаєте закономірність, та?) призвели до появи Народу (гм-гм), що здатні, що равлики, міняти стать силою думки. Туди-сюди, скільки завгодно разів. Повністю, із зміною кістяку. Але тільки після 12 років. Коротше, трагізмом світу не прониклася, такоє.

#Дафа_радить буквально пару оповідань
#Дафа_не_радить також пару оповідань

«Мотанка» – це збірка короткої прози від чарівних українських авторок. Це крик душі тисяч, мільйонів жінок, вилитий на папері. Книга-оберіг, яка захищає, вберігає, зцілює.

«Потяг» Тамара Горіха Зерня.
Від бабусі до старшої онуки передається у спадок дім, яблуневий сад і сила, від якої не відмовляються.
Вона звикла все прораховувати, планувати, в її житті немає місця непоясненному. Війна все змінила. В мить найбільшого розпачу, вона повернулася додому, до свого коріння, до сили поколінь жінок її роду.
Така реальна історія, що дрібка магії в ній навіть не відчувалася магією. Історія про віру і надію, які сильніші за злу силу, і здатні на надзвичайне. Прочитавши я не могла не задуматися, як би вчинила на місці героїні. Що краще, віддатися на поталу долі чи взяти нить у власні руки і самому творити її складне плетиво?

«Вогненні серця» Ірина Грабовська.
Анет любить своє місто. Леобург – центр науки, просвітництва і бунтарства. Був таким, поки його не очолив Оздемір. Вільні душею та сміливі серцем леобуржці повстали. Сім'я Анет тікала у безпечний Краків, але дівчина вибрала боротьбу.
Спільна мета об’єднує, і вже неважливо, чи ти донька аристократів, чи син творчих. Історія у стимпанк всесвіті "Леобургу" про вибір, боротьбу, сім'ю та кохання, насінини якого проростають навіть у найтемніші часи.

«Левке» Наталія Довгопол.
Острів Зміїний, він же острів Ахілла, Білий, Левкос. Кораблетроща мала стати його кінцем, а маленький острів став порятунком.
Макарія зустрів Левке коли вважав, що життя його скінчилося. Юна, прекрасна, чуйна. Вона полонила серце розбійника, але давні звички виявилися сильнішими.
Через призму грецької міфології пані Наталія відкрила іншу історію таємничого острову. Атмосферна оповідь, співоча мова, моторошна кінцівка. В мене склалося враження, що я читаю один з давно втраченим міфів, який авторка віднайшла, вдихнула в нього життя і виклала на сторінках. Найтемніший з творів авторки, які читала і тепер ну дуже хочу прочитати ще темних казок від пані Наталії.

«Воїн і річка» Олена Захарченко.
В більшості річок України жіночі імена. Просто співпадіння чи частинка таємних втрачених знань?
Марина з тероборони з бойовим псевдо Русалка. Не через довге волосся, зовсім ні. Вона говорить з річками, наказує і спонукає їх стати на захист рідних земель, розмивати дороги, топити окупантів.
Коротка бурхлива історія про русалку, яка використовує всі можливі сили заради боротьби з ворогом.

«Морельковий чай» Дара Корній.
Вона побачила його на площі Ринок. Він танцював вальс. А далі була кров, морозиво біля фонтану з Нептуном, морельковий чай бабусі-балерини.
Вона покохала з першого погляду: міцно, свавільно, безумовно, назавжди. Вона відпустила, але не змогла забути. Йшли роки, почуття не змінилися. Вона в Україні, він у США. Війна все змінила.
Ця історія розбила моє серце, проникла у мої думки. У ній сплелися чуттєвість, тепло, пристрасть, смуток, злість, зневіра, надія. І трішки древньої сили, яка тече в крові жінок.

«Тримай землю!» Олена Кульзміна.
Пустинні вулиці завжди людного Києва. Відкритий маф здається справжнім дивом, в якому ще зовсім юна дівчина продовжує працювати і дарувати людям ту маленьку дрібничку, яку може, бо живе поряд.
Оля не може жити, як раніше. Не може працювати, не хоче тікати разом з сестрою. Вона хоче жити. На рідній землі. І готова всіма силами її тримати.
Історія про вибір жінки у часи війни. Шукати порятунку на чужині чи залишатися на рідній землі - вибір кожної. І правильного рішення немає.

«Дальні покої» Наталія Матолінець.
Маґда залишилася сама. За роки навали московитів і німців вона втратила всіх, кого любила. Вона ощадливо заварювала залишки кави, берегла останні панчохи, а у вільну хвилинку напоювала настоянкою чергового нікчему.
Це сильна історія з темною атмосферою. Я захоплювалася стійкістю Маґди. Вільна, смілива, нестримна, справедлива у своїй жорстокості. Залишившись самотою, вона не впала у відчай, Маґда показала клятим окупантам, що стане з ворогами, як зайдуть на відьмацькі землі.

«Трійка. Четвірка. Нуль.» Анастасія Нікуліна.
Вона приходить вночі. Перший, другий стук – попередження. Третій – вирок. Та, хто несла світло, стала посланцем темряви.
Він прийшов на чужу землю воювати, грабувати, руйнувати. І він на ній залишиться. Назавжди.
Найтемніша та наймоторошніша історія з усіх. Яке ж я отримала від неї задоволення! Жорстоке, страхітливе і безумовно справедливе покарання для загарбників.

«Насіння в моїй кишені» Ореста Осійчук.
Марі дев’яносто чотири. В її життєвий шлях помережений втратами, болем, стражданнями. Вона давно втратила надію, роки похитнути її стійкість, Мара готова померти. Що їй та війна, коли з дня на день вона очікує на смерть, якої вже давно не боїться.
Доля думає інакше. Спочатку дикий пес, справжній примарний велетень, а потім три заблудлі душі. Мати і дві близнятки: одна дзвінка і невтомна, інша мовчазна і непорушна. Їм нікуди йти, а Мара не здатна їх відпустити.
Історія про невтомну боротьбу та стійкість. Про незламних жінок, які живуть на нашій землі не одне покоління. Я плакала над кожною сторінкою. Клятий ворог століттями забирає в нас спокій, кохання, життя. Але завдяки таким жінкам як Мара, ми вистоїмо.

«Смертеікло» Дарія Піскозуб.
Покоління за поколінням Вдовині прерії страждали від набігів самойців. Але це особлива земля. Загиблі її не полишають.
Поцілована Смертеіклом, вона здатна їх бачити. В мить, коли ворог наступає, а шансів на порятунок немає, мертві прийдуть на поміч.
Як і кожна історія зі збірки, вона пронизана болем. Вона з новою силою пробудила лють та ненависть в моєму серці. Безсилля не на часі, і навіть мертві на нашому боці.

«Позивний "Мавка"» Юліта Ран.
Доля обдарувала Марту двічі. Маленькою дівчинкою вона бачила сни. Дивні, чарівливі, казкові. Марта виросла, сни змінилися. Сповнені крові, жорстокості, смерті.
Марта довго боролася з власним даром (прокляттям). Вона лише безмовно спостерігала, нездатна нічого змінити. Війна це зробила за неї.
Сильна пронизлива історія про вибір, пам'ять, миті, які відділяють життя від смерті. Про кохання з першого погляду, коли три дні здаються цілою вічністю. Історія, пронизана любов'ю, печалю, сміливістю і силою, яка не залишає байдужою і торкається самої душі.

«Житія Марії та Ольги. Апокриф нового світу» Світлана Тараторіна.
Ользі дев’яносто. Вона прожила довге життя, виростила доньку і онуку, кохала, втрачала і снила. Про сяйливого юнака, який не міг існувати у їх світі. Ольга не задавала питань, але саме їй судилося знайти відповіді.
Найдивніша історія з максимально неочікуваною розв’язкою. Про життя жінок у постапокаліптичному світі, про сім'ю, материнство, кохання, виживання. Повчальна історія, яка спонукає до роздумів про можливе майбутнє.

Перед тим як читати, підготуйтеся морально – буде важко. Заваріть теплого чаю чи кави, запасіться хустинками і читайте. Читайте, бо ці історії того варті.

Гарнюща книга з атмосферними ілюстраціями, приємно тримати в руках. Цікаві оповідання, багато з них про війну. Сподобались майже всі історії, особливо Позивний Мавка - ця прямо в серденько😍. Історії про жінок, яки мають ту чи іншу силу. Трішки фентезі, трішки містики, трішки сліз, і трішки посмішки,- саме той набір, який був мені необхідний саме зараз. Думаю кожен знайде в цій збірці оповідання на свій смак.

Роман «Дім солі» залишив у мене вкрай негативне враження, і мені на жаль доводиться констатувати, що це одна з тих книг, де ідеї, які могли б стати основою для цікавої історії, повністю загубилися через невдале виконання.

По-перше, стиль написання автора викликає велике здивування. Текст насичений плутаними фразами, що часто ускладнює сприйняття думок і емоцій персонажів. Мені було складно зануритися в історію через хаотичність наративу, що заважає читачеві зосередитися на основних темах і ситуаціях.

Вторинним, але не менш важливим аспектом, є недостатня розробка героїв. Персонажі виглядають плоскими і стереотипними, з відсутніми глибокими переживаннями та мотиваціями. Їхні емоційні реакції часто виглядають незрозумілими і неадекватними, що робить їх сприйняття складним для читача. В результаті, я не відчув жодної емоційної прив’язки до них, і їхні долі не викликали інтересу.

Ще одним вагомим недоліком є відсутність логічності в розвитку сюжету. Події іноді виглядають випадковими і непослідовними, що залишає читача в розгубленості. Ідеї, які, здавалося б, могли б стати основою для інтригуючого повороту сюжету, реалізовані недостатньо глибоко і часто залишаються недомовленими.

У підсумку, «Дім солі» виявився для мене розчаруванням, і я б не рекомендував цю книгу тим, хто шукає якісну літературу з продуманими персонажами і логічним сюжетом. На жаль, автор не зміг реалізувати свої ідеї, що робить роман далеко від тих стандартів, які хотілося б бачити в хорошій літературі.

Дім Солі – книга що взірвала мій мозок у всіх сенсах. Антиутопія, паралельного альтернативного світу півострова Крим.
За атмосферою історія для мене подібна на світ «Дюни», але з міксом «Сталкера» де є зона відчуження (Крим), який зазнав ураження, знаходиться під куполом, а всередині всі мешканці зазнали страшенних мутацій.

Книга починається з дуже динамічної сцени. Але що мені не сподобалося, що книга перенасичена різною інформацією, через що її важко читати. Вона сповнена не тільки кримо-татарською культурою, але і скіфською і навіть грецькою. Плюс різні часові лінії (аж три) і вся ця термінологія висаджує мозок по повній. В мене було враження що я читаю енциклопедію) Через це просідав сюжет, він розвивався дуже повільно. Світ достатньо похмурий і кровожерливий.

Ця ситуація змінюється в середині книги, коли всі точки зводяться до однієї, зменшується кількість додаткових описів (культури, вірувань, ритуалів світу книгу), а зосереджується увага на героях і подіях. Сюжет набуває динаміки, мозок вже розібрався в термінології і починає відстежувати суть)
От тут я вже зорієнтувалася і почала розуміти що взагалі відбувається)))

І завершення книги також сподобалось, воно таке як має бути. А головне в цій історії це алюзія закладена автором в усій книзі, і коли ти її усвідомлюєш книга починає подобатись ще більше. Хто ворог, хто друг і надія на те, що Крим – повернеться додому!!!
Раджу книгу поціновувачам антиутопій та наукової фантастики. Мікс атмосфери Дюни та Сталкера зробив книгу по своєму унікальною і не схожою, а алюзія на реальний світ робить її ще емоційно болючою та важливою для кожного з нас.

"Змієві вали" - це збірка фантастичних оповідань українських авторів, які можна грубо розділити на три блоки: твори ХІХ (їх класифікувала б скоріше як містику/готику), ХХ та ХХІ століть. Від останніх очікувала найбільше, а отримала найменше - більшість робіт були досить одноманітними, описували радянщину (від чого вже втомилась) або війну. Наприклад, "День Нептуна" автор буквально списав в тез російської пропаганди. Виділялись тільки "Ближче всіх до полюса" Кідрука та "Туди, де буде сад" Аренєва, які й сподобались найбільше.

Мені книга дуже сподобалась, проте відразу слід попередити про її складність. Я, з одного боку, люблю фантастику і насолоджуюсь такими насиченими текстами. З іншого - професійний історик і впізнавати масу авторських алюзій мені, мабуть, легше, ніж людині непідготовленість. тому книгу рекомендую, але раджу водночас зважати на свій читацький досвід.

Отже, книгу я «ковтнула» буквально за кілька днів. Насправді читалась вона в два етапи. Спочатку повільно вникала в сюжет (там кілька ліній дуже різних персонажів і історій), а також у особливості світу (він перфектно складний – от прямо як я люблю: впізнаваний, коли з-під фантастичних рис проступають реальні, причому в декілька шарів). А от після першого розділу прямо рвонула дочитати-дізнатись-звести всі ниточки.
Є! І це дуже-дуже круто. Це при тому, що у мене були високі очікування – свого часу дуже сподобався «Лазарус» і планка для нової книги Світлани Тараторіної була височенько. Ну що ж – вона її «взяла» із отакенним запасом.

Цікаво – «Лазарус» і «Дім солі» дуже різні за сюжетом історії, але «почерк» автора впізнається легко.
Місце в романах Світлани Тараторіної – не просто локація, де розгортається історія, місце явно стає одним із героїв. Це проявлялось ще коли йшлось про Київ Лазаруса – він був і цікавим, і яскравим, було добре видно авторську роботу із різними джерелами. Але Кіммерик-Крим – ох, тут все набагато глибше. Начебто та ж добротна робота із деталями, за якою – величезний кусман зусиль, я таке помічаю і поважаю, але назвати цей неймовірний емоційний зв'язок із землею «роботою із деталями» рука не піднімається. Цей от прямо нерв, який пов’язує письменницю і місце – він просто зримий і відчутний. І він чіпляє дуже-дуже.

Наповненість тексту історичними і літературними алюзіями – ще одна тараторінська риса. Якщо в «Лазарусі» я попискувала від радості і прямо на полях ставила олівцем галочки, впізнаючи відсилки, то тут – які галочки, про що ви. Тут алюзії і натяки стали складніші, глибші, деякі просікаєш ближче до кінця тексту, після авторської підказки – з Двобогом я стратила, наприклад :)

Історичність – ще одна улюблена риса тараторінських текстів. У «Домі солі» історичні лінії переплетені і переплутані, їх «ведуть» різні герої, деякі ми бачимо як спогади – якісь чіткі, а якість маревні. Сарматський і грецький, кипчацький і ногайський, ординський і кримськотатарський пласти органічно накладаються і проростають у химерний візерунок. А от імперський Нахімов – таке: чого стріляв, для чого шариться – не ясно. І енкаведешні лінії паскудні (ясно, що так і задумано, куди ж без них). Катастрофа, яка змінила світ книги, переплавила Кіммерик давній, позначений старими курганами, духами із і їхніми страшними і кривавими історіями, із Кримом ХХ ст. і його не менш драматичними сторінками: Перші визвольні (і кримські, і наші), Друга світова, депортації – ці події відчутно поплавлені постапокаліпсисом, але з-під нього цілком впізнаються – як у «засолених»-мутантах риси звичних людей, так і історія Дешту, яким півострів став після катастрофи, проступає під змінами.

Не хочу спойлерити із сюжетом, скажу лише, що кожен із героїв пройде свою подорож – хтось до себе і свого покликання; хтось – до власної пам’яті і до відповідей, особистих і глобальних; хтось – до спокою і примирення; хтось – до нового ривка і надії.
Ідеально. І з хепі-ендом (це ж історія про Крим, звісно, що буде хепі-енд, як інакше).
Окреме мі-мі-мі і подяка за дрібні деталі: за Мазайла, наприклад. І за золоту китичку.
І словнички! В кінці книги є кілька словничків, у тому числі по персоналіях, можна починати з них, раптом потрібні довідки по тексту.

Як щодо того щоб окунутися в постапокаліптичний Крим? Я спробувала і на жаль, книга мені не відгукнулася. Хоча книга досить популярна, однак не моя. Для мене якось вона важко написана і я весь час втрачала звʼязок з нею.
Читаючи історію, я провела певні паралелі. Тематика досить цікава, але постійно ловила себе на думці, що вона важко йде, тому я ледве її домучала.
Вперше за весь час читання книг, мені найбільше сподобалась післямова. В цьому розділі для мене все було зрозуміло і легко читати😢.

Я не скажу, що це погана історія, бо тут багато про минуле і теперішнє нашого Криму, одна чомусь книга не потрапила до мого ♥️.

Інколи книги читаєш відразу, як вони до тебе потрапили, інколи - з якоїсь, невідомої навіть для тебе, причини зволікаєш. І з цією збіркою було так само. Дивилася і не читала, бо завжди знаходилися книжулі, які хотілося прочитати швидше. Але ось прочитала.

Отже, п'ять оповідань наших чудових авторок на різні фантастичні та фентезійні тематики. Від міфології до космосу. Кожне по-своєму цікаве. Що їх поєднує? Мабуть, наша земля, Україна, яку б назву вона не носила і у які союзи не входила. У минулому та майбутньому.

"Раб нічим не володіє, йому нема що захищати. Вільна людина буде битися за своє до останнього. І чи не вперше Котіс відчув себе по-справжньому вільним. То, може, і не варто вибирати між обов'язком та любов'ю?"

Це з оповідання Світлани Тараторіної. Але найбільше пасувало до мого осіннього настрою "Найближче до пекла" Ірини Грабовської. А що, упирчики восени саме те) Хоча ви знайдете тут і подорожі у часі, і політичні інтриги у майбутньому, і силу привидів.

Не можу сказати, що від усіх оповідань однаково сильне враження, але поціновувачам фентезі припаде до душі. Особливо цікаво для ознайомлення зі стилем авторок. Тому рекомендуватиму.

"Ця земля не любить, щоб її завойовували".
"Біль за втраченим - ось що варте забуття, але ким він буде без цього болю?"
"Дитячий сміх - це завжди символ миру, навіть коли він лунає на руїнах світу".

Химерний жанр - вдалішого визначення для цієї історії не знайти. Першу половину книги я ніби куштувала нову страву в екзотичному ресторані. Обережно, ложку за ложкою, намагаючись знайти смак знайомих інгредієнтів. Але не відчувала його і від цього було тривожно і неспокійно. Чи воно взагалі їстівне, чи поєднуване? Як розгадати, як зрозуміти, як відчути те, що відчували відвідувачі, які наставили по 5 зірочок на Гугл Картах?

Проте далі смаки розкрилися, поєдналися і хоч я так і не вгадала, з чого той салат, але мене це більше і не цікавило. Я просто насолоджувалася.

Кажуть, що це книга про Крим. Але коли я почала її читати - я взагалі не впізнала знайомий мені Крим. Та чи багато я знала, окрім захопливого запаху спеки, моря, сухої трави та сосен? Я вважала казкою все те, що зовні, навіть не намагаючись заглянути під спід. А там, під розпеченою землею, ховався найбільший скарб - історія і культура, імена та артефакти, сіль і кров.. любов.

"За Перекопом є земля" - книга, що показує реалії, настрої мешканців півострова, висвітлює події до і під час окупації. Допомагає зрозуміти Крим. Тоді як
"Дім солі" - фантастична історія про вигаданий Кімерик з невигаданими іменами, допоможе відчути півострів.