📝 «Людина чи відживлений — байдуже, в очах покоївки читався однаковий страх перед представником влади».
🖋 Урбан-фентезі в сеттінґу дореволюційного Києва від Світлани Тараторіної мене одночасно і дуже приємно вразило, і залишило байдужою.
З вражаючого тут беззаперечно висока якість тексту і створений авторкою альтернативний світ (а також підхід Тараторіної до створення світів своїх книг).
Побудований на історичних фактах і особистостях реального Києва, Київ «Лазаруса» вийшов абсолютно фантастичний, складний і дуже живий. Напружена, наелектризована тогочасна атмосфера шикарно перейшла у фентезійну реальність світу, де нечисть живе поряд з людьми. Київ фентезійний, як і тогочасний Київ реальний, відчувається тут, наче велетенська порохова бочка, довга і багатоступенева детонація якої — лише питання часу. Мені сподобалось передчуття пожежі, і сподобалось, як воно горить.
Я бачила негативні відгуки, в яких людей вибісило, що люди у Тараторіної — росіяни, а огидна для них нечисть — українці. І так, враховуючи реальний історичний контекст, на якому ґрунтується роман, важко не зіставляти, хто є хто, але й таке трактування видається мені поверхневим. По-перше, нечисть тут — не тільки і не стільки українці, скільки малі народи імперії загалом: кілька єврейських погромів, які відбувалися у Києві, згадані тут як погроми нечисті; люди ж — титульна нація.
Тараторіна не скочуюється в утопічність, рожеві окуляри і пропаганду, а натомість обирає складніший шлях: зобразити хаотичність, складність і тертя незліченої кількості політичних й етнічних груп. Це про те, як різноманітні спільноти уживаються (або не уживаються) на одній землі, в одній імперії, в одному мультикультурному місті. І ця правдоподібна різноманітність, цей хаос видається мені хайлайтом, а не недоліком твору.
Але попри всі ці заслуги тексту, розчарування в тому, що емоційно він залишив мене байдужою. Можливо, справа в мені: «Лазарус» нагадує мені Праттчета і Гоголя одночасно, і хоч я не шанувальниця, жодного, роботи обох безсумнівно мають знак якості і велику кількість шанувальників. Але у будь-якій книзі, в тому числі фентезі, я перш за все шукаю так зване «character study», тобто вивчення, заглиблення в особистість героя, тоді як у «Лазарусі» панує іронія, декорації й екшн.
Сюжет для мене — лише інструмент для розкриття характеру в різних умовах. А тому коли персонажі твору — «два притопи, три прихлопи», персонажі-функції, емоційної прив’язки до них не стається, і мені не цікаво.
Єдиний, і дуже поверхневий психологічний конфлікт, який постає в цій книзі, — це прийняття себе і визначення свого місця, своєї точки в системі координат різнобарвної популяції світу Тараторіної. Все інше — хіба що атмосфера і вайби, які авторці безперечно вдалися, але самих їх не вистачило, щоб «Лазарус» залишив на мені глибший відбиток, ніж просто інтелектуальний.
А втім, коли я бачу настільки якісний у виконанні український фентезі-твір, I cheer and I clap.
Анонім
Книга зуміла здивувати й вразити. Власне, після "Лазаруса" я нічого іншого й не чекала 🙂. Це постапокаліптична фентезійна антиутопія про "Крим, Що Ніколи Не Існував". Тут переплелися легенди, міфи, обряди й ритуали, пророцтва, артефакти, реальні історичні події, особи й обставини та дивовижні фантастичні сюжети й елементи.
Старші Брати, що поклоняються Двобогу, підкорили країну на материку, а у Кіммерику загрузли. Їх перемога здавалася питанням часу, однак сталось дещо незбагненне: "Спалахи зупинили людську війну, натомість сама природа стала інструментом убивства". Духмяні степи Кіммерику перетворилися на засолений мертвий Дешт, населений химерними потворами, які колись були людьми, мутованими чудернацькими тваринами й рослинністю з дивовижними властивостями.
Кіммерик в "Домі солі" такий же пустельний й викликає спрагу, мов Арракіс в "Дюні", але на зубах скреготить сіль, а не пісок.
Він теж приховує дивовижну речовину, тільки не пряний меланж, а смертоносний суєр, котрий якщо і не вбиває миттєво, то спричиняє жахливі мутації.
Тут є відсилки й до "Гіперіона": колюче Дерево Болю, що виходить збирати кривавий урожай на свої шпичаки, й свій безжальний монстр - джадал, здатний знищити весь Кіммерик.
Книга має чимало унікальних харизматичних персонажів з непростими історіями й ще складнішими долями.
Є чоловік, у котрого суєр забрав особистість, спогади і на 13 років поклав у кому. Талавір Каркінос - Старший Брат, воїн Двобога. Отримавши завдання в Дешті розслідувати загибель іншого Брата, він має твердий намір довести, що гідний свого звання. А заодно й розвідати правду про себе.
Є жінка, чиї спогади також значною мірою постраждали. Вона тікає від минулого й ладна на все, щоб захистити сина. Але те, що не пам'ятає вона, не означає, що не пам'ятають її. І що не шукають їх обох.
Є боги, духи, мутанти й істоти найнеймовірніших конфігурацій, здібностей і властивостей. Є речі, дива й метаморфози, що не піддаються жодному поясненню.
Перелякана, слабка дівчинка під тиском обставин перетворюється на спечену ненавистю жінку. Жорстока й люта цариця, зраджена своїм народом, стає лихим мстивим духом. Безневинний хлопчик, принесений у жертву, перевтілюється у могутнього бога.
Злочини й гріхи давно минулих століть дають про себе знати через віки й продовжують ламати долі новим поколінням, несучи загрозу усьому континенту. Втім, і не такі давні лихі вчинки мають не менші руйнівні наслідки.
Книга цікава, оригінальна, динамічна, з декількома часовими й сюжетними лініями, надзвичайно атмосферна. Вона поєднує реальність і вигадку у химерну гримучу суміш, сповнену алегорій, метафор і цікавих ідей, а також співставляє особисті манії, одержимості та прагнення з глобальними ідеями, цілями і цінностями.
Втім, є певні нюанси, котрі мені були не зовсім зрозумілі. Книга багатокомпонентна й багатошарова. Якщо читати її як суто фантастичний твір, не проводячи паралелей з реальністю - усе чудово. Якщо ж піти іншим шляхом, виникають певні суперечності й дивності.
Наприклад, якщо сприймати Старших Братів з їхнім Двобогом як наших (на превеликий жаль 😕) північних сусідів з двоголовим орлом на гербі, то тут не все узгоджується. Жорстоке й зверхнє ставлення не лише до чужих, а й навіть до своїх, не дивують. Однак, те, що жінки не вважалися повноцінними людьми, а лиш ходячими матками, й чомусь змушені носити паранджу - традиційний одяг мусульманських жінок, трохи спантеличує 🤔.
Далі, якщо кіммеринців сприймати як художнє представлення кримчан, хай навіть в альтернативній реальності й до невпізнання змінених суєром, то жертвоприношення, канібалізм і віроломство як, фактично, норма поведінки сприймались щонайменше дивно.
А ще дивували пояснення деяких фантастичних складових, навіть того ж суєру. Але найбільше – щодо того, завдяки чому літала Матір Вітрів (база Старших Братів в Кіммерику, підводний човен) - це взагалі 🤯.
Словом, книга чудова і, на мою думку, варта прочитання ❤️. Хай навіть, можливо, і не ідеальна.
Анонім
Котолог
