Поезія Ірини Жиленко асоціюється у мене із сонячною осінню. Всупереч темним часам, в які їй припало творити, вона вив'язує свої вірші стрічками любові до того, що має — до білого пуделя, герані на вікні, дешевого вина і садового равлика. Шукає диво та радість у найбуденніших, здавалося б, речах і так дитинно-просто показує це іншим.

Вірші останніх років вже серйозніші, у них більше смутку, більше самотності. Але навіть про наближення смерті — поширений мотив у пізніх віршах поетеси, Ірина Жиленко пише без страху, докорів чи гніву. Швидше, з якимось філософським прийняттям.

"Червоні черепиці, оранжеві коти.
А я біжу по східцях, од сонця золотих.
Я трішечки дитина. А трішечки вже й ні.
Горошок синій-синій збігає по стіні.

І хочеться збігати сходами, дуркувати, мружитися від осіннього літеплого сонечка.

"І душа моя — сіть. І весна — мій улов.
Світлий дощик і місячний серп.
І для щастя не треба ні підстав, ні умов.
Воно просто приходить і все."

І хочеться вірити, радісно чекати кожну наступну хвилину — а раптом з нею прийде щастя?

"Сонце вже бліде, немов крізь вату.
Навіть равлика не дожене.
А коли не зможе і вставати -
Хто тоді навідає мене?"

І хочеться скрутитися равликом під ковдрою і слухати дощ.

Непоясненна магія поезії — здатність підсилювати радість, що відчуваємо, і втишувати біль. Розчулювати, втішати, заспокоювати і надихати.

Спробуйте самі 😉

"Ми тепер — вода, яка тече на млин і крутить-рухає колесо. Так і ми, як та вода, — поки ще крутими колесо історії і тримаємо Україну на своїх плечах, хоча нас нещадно мало і нас немилосердно душить большевик. Але він же нас і боїться. Смертельно боїться, друже "Лис", хоч і дужий силами і зброєю від нас! Пам'ятай про це! Це — найголовніше. Без нас люди втратили б віру у те, що за себе треба воювати на своїй землі, якщо на твою землю ступив наш одвічний ворог."

Книга довжиною 927 сторінок, 550 персонажів та 225 років. Марія Матіос писала її 9 років, консультуючись з істориками та досліджуючи архіви. Тож вона буде цікава не лише тим, хто захоплюється динамічними сімейними сагами, але й тим, хто хотів би краще ознайомитися з історією Буковини. Як жили люди, коли ці землі були в складі Австро-Угорської монархії, Румунського королівста та срср (риторичне запитання — спробуйте вгадати, яка влада знищила найбільше українців?). Їхній побут, звичаї, погляди на світ. Хотілося плакати, коли читала, як радянські війська зайшли у Чернівці і у що перетворили це квітуче розвинене місто, навіть не застосовуючи зброї.

Авторка створила цікавих об'ємних персонажів, майстерно вплела їх у історичне тло, від чого навіть сухі історичні події "ожили" і почали тривожити не згірше тих, що зараз відбуваються з нами. Я ніби прожила 5 життів, читаючи книгу. Шкода, що жодне з них не видалося спокійним і вдоволеним.

На фоні політичних ігор "великих" світу цього люди намагаються кохати, господарювати, виховувати дітей. Хтось прагне побудувати політичну кар'єру, а хтось — солеварню. Хтось вийшов заміж і піклується про дім, а хтось не піклується про репутацію, виступаючи у легковажних театральних постановках.

Люди мріють, планують, хтось росте, хтось падає, а потім приходить війна і чужинці топчуть землю, яка споконвіку була твоєю. І залишається невеликий вибір — схилити голову і терпіти або боронити своє, навіть попри те, що саме тим, хто боронить, дістанеться найбільше. Навіть тоді, коли у своїй боротьбі залишаєшся один.

" - Тиша на знімальному майданчику!
Я знав, що це означає, але Джейсон продовжив свою історію.
- Камера!
Я затамував подих. А Джейсон, здавалося, ні.
- І... мотор!
Посередині речення він обернувся і глянув на мене так, ніби ненавидів мене, але з любов'ю. Джейсон зник. А Луціус з'явився..."

Так описує Том Фелтон (Драко Мелфой) талант Джейсона Айзекса (Луціуса Мелфоя), з яким вони разом зіграли в серії фільмів про Гарі Потера. І схожими словами я б описала книгу "Магія і хаос мого дорослішання": "Драко зник. А Том з'явився..."

Це книга зовсім не про закулісся зйомок всім відомого фільму. Вона радше про те, як хлопчик став актором. І яким він був насправді, коли не потрібно було грати жодних ролей.

Пам'ятаю, як читала автобіографію Метью Пері. З усієї книги мені врізалася в пам'ять фраза - "Дитина без супроводу дорослих". Одна фраза, яка пояснює все. Болюча і страшна. У мемуарах Тома цього надриву немає, і зайвого драматизму ви не знайдете, тож це чудовий варіант дозвілля для тих, кому вже не вистачає сил хвилюватися.

Нормальна сім'я, любляча мама, брати, що підтримували, хоч і не завжди наставляли на правильний шлях) Хлопчачі пустощі, часто зовсім не "невинні", прослуховування, школа, фанати, які захоплюються і фанати, які ненавидять (звідки ви беретеся, люди, які зустрівши Тома на вулиці, соромите його за негідну поведінку з Гарі? Агов! Це вже занадто сильне занурення у фільм/книгу!).

Цікаво було читати також про інших акторів (хоча я знаю далеко не всіх), з якими Том працював. І вкотре дивуватися здатності людей так перевтілюватися і ставати зовсім іншою людиною. І це геть не так, як у політиків — стандартна схема, 10 раз відрепетирував і кожен зможе зіграти. А тут різні риси характеру, погляди на світ, емоції — це захоплює!

Про що можна без наслідків добрехати, аби тебе взяли на роль? Як дідусь Тома потрапив у фільм про "Гаррі Поттера" навіть не проходячи кастинг? Кого можна зустріти, втікаючи посеред ночі з реабілітаційного центру?

Цікаво? Тоді ви знаєте, яку книгу відкрити)

Ця книга у мене асоціюється з оверсайз худі — підходить для всіх. Адже в кожного траплялися ситуації, коли ми ставали жертвами або свідками дискримінації. "Ти не гідна/ий, бо худий-товстий/темношкірий-вузькоокий/старий-молодий/жінка-чоловік/віруючий-атеїст і так далі. Хоча б раз в житті хтось перед нами визначав, чого ми варті не за нашими талантами, а за зовнішнім виглядом, політичними переконаннями, статтю чи віком.

Авторка писала трилогію, намагаючись звернути увагу до проблеми зловживання владою поліцейських при затриманні темношкірих жителів США. Але я читаю — і бачу українців, яких катували і вбивали лише за те, що вони українці. Яких і зараз катують і вбивають лише за це.

"Він хоче вірити, що коли ми гратимемо за правилами монархії, це нас убереже, але ніщо нас не захистить, якщо ці правила коріняться у ненависті".

Зейлі від народження — віщунка. У 13 років її чари проявляться і вона стане магом одного з 10 кланів. Проте натомість ще зовсім маленькою втрачає маму і перестає вірити в богів. Магія зникає на землі Ор'їші і здається, до цього причетний король. Він убив усіх дорослих магів, а за віщунами — дітьми, в яких сила так і не встигла пробудитися, ведеться постійний нагляд. Їх називають черв'яками, над ними можна знущатися і обкладати непосильними податками, аби потім тих, хто не зміг заплатити, забрати до поголів'я — участь гірше рабства.

І раптом у дівчини з'являється шанс повернути магію і кинути виклик жорстокому королю. Зейлі з братом та принцесою, що втекла з палацу, вирушають у небезпечну подорож, сповнену битв, пригод і почуттів.

Книга дуже сподобалася. Було кілька нелогічних моментів, але історія розгорталася динамічно, мова легка, персонажі цікаві, у кожного свій характер. Головна героїня не ідеальна, має свої темні сторони. Один з лиходіїв теж доволі неоднозначний. Авторка вдало змальовує вплив пропаганди і те, як важко повірити тому, що бачиш на власні очі, коли все життя тобі розказували протилежне.

Книга і захоплює, і змушує задуматися! Дуже рекомендую 🔥

- Ми трималися за руки й домовилися нічого не робити до кінця свят.
- Десь у ноосфері вас схвалює Джейн Остін.

Як я люблю книги про дорослих людей 😁 Про молодь - це, зазвичай, шаленство, нерозсудливість, пристрасть, ідеальні обличчя і тіла 😍 - водоспад емоцій. Щось таке, про що згадую з поблажливою усмішкою (люди добрі, мені наче не 36, а 76 стукнуло!). Тоді як історії про людей з певним досвідом, зі шрамами і недоліками, що їх вони помічають і приймають - це як широка ріка, що спокійно і впевнено тече вперед, кидаючи пінні шапки з хвиль на поодинокі кам'яні брили між зазвичай тихих вод.

Книги, коли просто триматися за руки і є проявом найглибших почуттів.

Кріс розлучається із Саймоном. Але це не лише крах подружнього життя, здається, це крах всього. Чоловік залишив її без улюбленої справи, привласнивши не лише бізнес, але і репутацію. Протягом всієї історії жінка немов знімає шматочки засохлої кірки з рани - згадуючи і усвідомлюючи, що він так і не любив її, лише використовував. Знецінюючи її досягнення, покупки, слова, зовнішній вигляд, та все - аби вона почувалася немічною, непотрібною і вдячною йому за "любов і терпіння".

У пошуках роботи жінка наймається на свята до самотнього мільярдера в розкішний особняк (от казки я все-ще люблю і все-ще в них вірю). Дивним чином, вона знаходить спільну мову з його синами-близнюками та іншими нечисленними мешканцями будинку.

Любов зцілює. Але чи можна полюбити себе, коли багато років у тобі підтримували віру, що ти не варта любові? І якщо навіть вдасться повернути цю віру, чи не розсиплеться вона на дрібні шматочки від випадкової зустрічі з колишнім?

Тепла і затишна історія для тих, хто вірить у казки з підозріло реалістичними моментами. Чи може то реальність з бульбашками казкової магії? Спробуйте самі 😉