Вивітрювання

Трохи постапокаліпсису, трохи фентезійності, трохи реальності - доволі цікавий експеримент Артема Чапая вийшов у книзі "Вивітрювання". З цієї книги почалося моє знайомство з автором і не скажу, що воно не вдале.

Отож, пара вибирається на відпочинок в Карпати. Вигоріли, втомилися, потрібно побути вдвох. Та за декілька днів, починаються химери. Люди зникають-вивітрюються. Повертаючись додому, в Київ вони бачать ту саму картину. Їхній район Русанівка (мій особистий лайк за нього) стає майже безлюдним, ті, хто залишаються, мають навчитися жити в новому світі, де з кожним днем стає все менше харчів і все більше небезпек.
Між парою виникають конфлікти, переоцінка їхніх стосунків.

Мені сподобалась книга її незвичністю, а у світлі війни, вона взагалі зчитується інакше. Якщо любите незвичні тексти - welcome.

Взагалі це для мене була дуже несподівана книжка, бо то новий та незнайомий для мене автор, та й за новинками від цього видавництва я не слідкую. Але треба було додати якусь книжку у замовлення і я додала саме цю, тим паче нещодавно читала досить гарний відгук на неї.
Тож трошки про сюжет. Головні герої цієї книжки дуже втомлені роботою, напругою, ритмом життя великого міста, коли тобі треба прикладати купу зусиль щоб мати можливість купити власну квартиру в Києві, тому вони беруть паузу та їдуть у Карпати. Щоб побути на самоті, щоб мати час друг на друга, щоб насолоджуватися природою та один одним. Але поки вони у горах людство вивітрюється. Хоча вивітрюється не цілком.
І потім ми бачимо як на Русановці, ті хто залишилися, будують нове суспільство. Спочатку головні герої навіть насолоджуються тим що сталося, бо можна гуляти, милуватися природою, приділяти один одному увагу. Мені ось дуже зайшли усі ті описи природи, відчуттів, роздумів, воно дуже круто і цікаво написано і прям занурюєшся у атмосферу.
Але ця іділична буденність закінчується дуже швидко, бо вивітрилося не лише людство, але і людяність. І потроху з'являється напруга, ми бачимо як навколо головних героїв стаються жорстокі речі, як змінюються люди навколо, як вони закривають очі на те що їх починає оточувати. Бо тут як і в кожному апокаліпсису буде і боротьба за ресурси і ворог, не обов'язково справжній ворог, бо інколи люди створюють ворогів самі, щоб мати більше влади, щоб об'єднати людей навколо через ненависть к цьому ворогу.
І хоч сама книга досить невеличка, але, попри це, автору дуже круто вдалося змалювати цілісну історію, вклавшись усього в 173 сторінки.

Меланхолійна, плинна, актуальна, глибока, не скажу, що захоплива /бо оповідь радже затягує в себе, як вир, ніж чіпляє кожним словом/, сучасна.

Такою для мене стала ця книга.

Коли перший десяток сторінок сповнюєшся одним настроєм, але чим ближче до завершення історії, тим більш контрастним формується наступне емоційне відчуття.

Книга про ерозію людства, ерозію людяності. Якщо сказати, що це історія про кінець світу — це надто поверхово, надто примітивно. Це про поведінку людей, про наше минуле і наше сьогодення, про те, що ми можемо обрати — бути такими, як пише сценарій цієї історії, чи бути іншими.

Для мене краса цієї книги — в її лаконічності, окрім всього іншого.

Тут немає навіть двох сотень сторінок, а скільки сказано! В короткихе епізодах, настроях, емоціях.

Я з перших абзаців проникла в цю історію, смакувала кожну частину.

Відгукнулось. Дуже.