Це дуже щира й чесна книга. Вона не вигадує драму — вона просто показує життя мігрантів в Україні, таким, як воно є.
І знаєте, мене вразило, наскільки ці історії реальні. У кожної людини там свій біль, своя боротьба, свої маленькі перемоги.
Читається легко, але емоційно тяжко — бо кожна історія чіпляє.
Це та книжка, після якої ти починаєш трохи інакше дивитися на людей навколо. Я б точно радила її для тих, хто хоче зрозуміти реальність без прикрас.
Анонім
“В якийсь момент на маленькій дорозі (ми об’їжджали затори основних трас) назустріч нам, у бік Києва, проїхала військова колона. Солдати сиділи верхи на броні. Оксана й кума схлипнули. Як вони розповідали значно пізніше, обидві подумали те саме: «Скільки з цих хлопців доживуть до вечора?»
⠀
Я маю ідентичний спогад. Це моє 24 лютого. Ми зустрічали цю ж колону.
Після цієї цитати я плакала.
⠀
«Коли прийде війна, я буду дезертиром».
⠀
Для мене ця книжка дуже терапевтична.
⠀
Болюча, але тепла.
Це як дружня розмова з автором.
⠀
“Років п’ять або шість тому ми з другом дитинства трохи впилися вином. І напівжартома стали планувати, як і куди тікати з України, якщо Путін нападе. Зійшлися на тому, що найкращі шанси - стежками, горами та річками до Румунії.”
⠀
Коли він без зайвих прикрас розповідає про себе та свої почуття, без романтизації - лише гірка правда та біль.
⠀
“Моменти слабкості почалися одразу і тривають досі.
У перший день, у підвалі з десятками розкладачок, у великій казармі, я розплакався. Мені допоміг інший солдат. Це був молодий хлопець - років дев’ятнадцять-двадцять. Смаглявий, кучерявий і дуже гарний. Він підійшов і подав мені ковдру з пластикових бульбашок.”
⠀
Я буду говорити з вами цитатами, бо словами складно описати мої збурені почуття.
⠀
“На Україну напала росія - а соромно українцям. Про це говорять усі навколо. Якщо ти жінка й у тебе діти - соромно, що не можеш повноцінно допомагати в обороні. Якщо можеш, і ти волонтер або волонтерка - ти все ж не в армії. Якщо в армії - то ти (як я, наприклад) не безпосередньо на передньому краю. Якщо таки на передовій (як Ткач) - ти офіцер, а не рядовий. Спиш на ліжку. У бліндажі, але не в окопі. Якщо рядовий на землі в окопі - ти живий, а твій друг уже ні.”
⠀
Ви обов’язково маєте прочитати цю тоненьку книжку.
⠀
Навіть якщо болить.
⠀
“Життя як «до двадцять четвертого» не буде. Навіть якби я порушив усі закони, втік і лишився в Євросоюзі - чого тепер уже й не розглядаю.”
⠀
Прочитайте…
⠀
#примхливачитака
Анонім
Ох, яка сильна книга. «Не народжені для війни» Артема Чапая — це не просто текст, це пульс, що б’ється десь між фронтом і тилом, між болем і байдужістю. Це крик людини, яка ніколи не мріяла про війну, але живе в ній — у прямому чи непрямому сенсі.
Після прочитання я сказала лише одне слово: «Вау». Бо тут немає героїзації, пафосу чи драми у звичному розумінні. Є курва біль — сирий, справжній, без прикрас. Це біль солдатів, які місяцями не бачать своїх рідних, які кожну мить стоять перед лицем смерті, які ховають побратимів у землю, тоді як десь поруч хтось із «не народжених для війни» безтурботно дивиться серіали під русняву музику.
Це дуже правдива і чесна книга. У ній немає намагання всім догодити. Навпаки — вона радикальна у своїй відвертості, іноді навіть болісно різка. Але саме тому вона така цінна. Вона розкриває не лише зовнішній фронт, а й внутрішній — той, що розгортається у свідомості військових, у їхніх душах, коли між людиною й людяністю проходить лінія оборони.
Це книга, яку не можна читати «на фоні». Вона пробуджує, змушує подивитися у дзеркало й чесно відповісти собі: а я народжений для миру? чи просто вдаю, що війни немає?
📖
Анонім
Котолог
