Артем Чапай

Збірка оповідань про Україну, де вона дуже різна і не завжди приваблива, а особисто для мене якась чужа. Я зовсім не так, як автор, сприймаю країну. Може, тому що я не була на півночі, сході та в центрі і ніколи особисто не спілкувалася з людьми, тому сприймаю їхні думки більше через якісь певні стереотипи.

Частина оповідань художні, деякі - репортажні. Але автор відкривав Україну для себе завдяки своїм мандрівкам містами і селами. І це було читати найцікавіше. Адже колись я теж помандрую туди, де ніколи ще не була. Хоча зараз після початку повномасштабної війни все буде точно інакше. І я зможу відкрити для себе свою країну абсолютно інакше.

Найперше, хочу подякувати автору, який зараз в лавах ЗСУ захищає нашу країну від ворога.

А тепер щодо книги.

"Українські вчені відтворили за ДНК неандертальця. Знаю, це звучить неймовірно і трохи дивно. Не те дивно, що за ДНК. І не те навіть, що неандертальця. А те дивно, що іменно українські вчені. Ну, але так вийшло. Щас розкажу..."

Чесно кажучи, анотація до книжки так собі, якби не схвальні відгуки, в інстаграмі, я б, мабуть, оминула її. Десь рік тому, придбавши "Дивні люди", взялася за читання і подумала, що за фігня, як читати цей суржик, і відклала.
І от спробувавши знову, зрозуміла, що без оцього суржика, історія багато б втратила. Дуже нестандартно, захоплююче, відразливо, смішно, легко і водночас важко і сумно. Які ж ми, сапієнси, все таки дивні.

Тут про дитячі будинки, АТО, алкоголізм, бюрократію, хабарництво, тварин у цирку, насильство в сім'ї, байдужість навколишніх.
Кінцівка дуже вразила.

Читати книгу Артема Чапая "Авантюра XL", написану в експериментальному форматі (поєднання білого вірша, записів щоденника, коментарів з інтернету та оповідань), стало для мене справжньою авантюрою. Але з перших же сторінок автор підкупив мене згадкою про Чатир-Даг, і я згадала про власний підйом на цю вершину, тож читання пішло, як по маслу. А потім в голові заграв Боб Ділан, і я швидко налаштувалась на хвилю автора, зрозумівши, що Артем Чапай - "свій чувак".

Це історія реальних мандрів студента Антона Чеп'яка, який на позичені гроші (а вони мають властивість ой як швидко закінчуватись) вирушає у подорож за океан. Час від часу заробляючи на подальшу дорогу, він подорожує Америкою, Мексикою, Кубою, Гондурасом, Нікарагуа, Белізом... Передчуваєте неймовірні пригоди: переїзди автостопом, ночівля в наметі на чужому подвір'ї, приємні й не дуже знайомства?

Що ж змусило успішного студента-інтелектуала все кинути і податися світ за очі? Думаєте, банальні пошуки пригод і романтики? Переймаючись нещастями власного народу, він шукає відповідь, в чому ж наша біда, але розуміє, що проблеми у всіх схожі - що в Україні, що в Мексиці. Зате у світі повно добрих людей!

У книзі багато еротичних сцен, наркотиків, алкоголю, матюків, але все це звучить у цій екстремальній історії дуже доречно. Бо чесно. Бо відверто.

Я часто нестримно реготала, іноді трохи сумувала, але загалом отримала задоволення від цієї книги. Артем Чапай створив незабутню подорож, сповнену щирих емоцій і гострих відчуттів.

Цей світ належить тільки нам...
⠀
З кожною новою книжкою творчість Чапая подобається мені більше. У мене було хороше передчуття щодо "Вивітрювання" - і книжка не розчарувала.
⠀
Починалося все гарно. Пара виїжджає з Києва у Карпати. Це має бути спокійна відпустка - ніяких людей і зв'язку. Він, вона, гори. Кілька книг, довгі прогулянки, справжня близькість. І лиш час від часу цивілізація мала прибути у вигляді місцевого чоловіка, оснащеного свіжим хлібом і огірками. Та щось довго тієї цивілізації нема. А при спробі спуститися з гори відчуття були не надто приємні. Та все ж вони спустилися. І побачили - нікого. Ну корови там є, бузько, а людей - жоднісінького. Як вивітрилися. Отакий сценарій про останніх людей на землі. От що б ви робили, якби виявили раптом, що всі зникли?
⠀
Але навіть кінець світу - це ще не кінець. І вивітрювання людства посилюється вивітрюванням людяності.
⠀
Читаючи цю книгу, я постійно задавала собі питання: "а що я б робила у цій ситуації? А у цій?"

Майбутнє непередбачуване, і всі підготування летять під три чорти. Ти можеш уявляти себе чесним і благородним, поки... А поки що? Заради чого ти готовий жертвувати совістю? Після чого не витримаєш - і підеш у туман?
⠀
Книжка про фантастичний варіант майбутнього і водночас - про близьке минуле. Про чотирнадцятий рік і людей у камуфляжі. Про політику і ток-шоу. Про воду, яка все забере.
⠀
Чапай пише життєво і сучасно. Так тобі історію розповів би друг за келихом вина - якщо не брати до уваги, що саме сталося. Це спогади, що переростають у сповідь. Спроби домовитися з совістю і вірити, що не вся людяність вивітрилася.

Цитати

"Як поводитися перед лицем людей зі зброєю, щоб не втратити гідність? ... Чи може людина без зброї правильно повестися перед лицем людей зі зброєю?"
⠀
"Ми навіть після кінця світу не можемо без ворогів. Ми надто звикли мати вороженьків".
⠀
"Не розумію, як виходить, що навіть після радикальних змін, після революції, війни, пандемії, кінця світу, перевороту, - я все одно продовжую робити приблизно те саме, що й раніше!"

Всього 176 сторінок, але скільки різних емоцій і думок викликала ця книга.
Читалася легко, описи природи неймовірні, а роздуми головного героя зрозумілі і логічні.
Апокаліпсис дав героям можливість цінувати прості речі, на які в повсякденному житті просто не звертаєш уваги. Щодо самого апокаліпсису, то мені не вистачило пояснень: що, як і чому?

Постапокаліптичне суспільство, змальоване автором, огидне. Ерозія людяності. В цьому плані нагадало мені Колонію Кідрука, там 200 років не змінили суспільство, а тут апокаліпсис. Не люблю я про таке читати, новини і так переповненні насиллям.

Але все таки автор дає нам якусь надію в кінці на хепі енд, що не всі люди такі, що залишилися справжні люди. Люблю книжки, які викликають емоції, будь то позитивні чи негативні. І це саме така книга.

Артем Чапай давно займає особливе місце у моєму переліку улюблених авторів. Щось є таке особливе у його книжках, що додає мені задоволення від читання, окрім сюжету і стилю написання. Ця книжка вміщає два романи: "Тераріум" і "Авантюра". До речі, "Авантюра" була уже раніше видана окремою книгою, але чи є якісь зміни, я не скажу - не читала раніше. Отож, почнемо!

Ви колись відчували себе як у акваріумі? Ніби й прозоре скло, але як виберешся? А як тоді відчуває себе ящірка у тераріумі? Не бійтеся таких алегорій. Це історія молодого курсанта. Майбутнє української спецслужби. І студенти, і солдати. Більшість - спадково. "Катенята" українського народу - сини генералів КГБ, які знайшли собі тепле місце у незалежній Україні. Події відбуваються у 90-х, і всі "веселощі" тих часів описані дуже яскраво.

Уявіть собі Артура. Він думає, ким би стати. Космонавтом? Президентом? Надіслав документи у найкращі університети Ліги Плюща, а опинився... Де він опинився і що там побачив - читайте. Роман про дорослішання і пошуки власного "я" у атмосфері "тераріуму" - читання виходить захопливе.

"Авантюра" уже назвою натякає на щось пригодницьке. І не підводить. Ця така класична роуд-сторі. Подорожні нотатки у міксованому форматі: тут головний герой розповідає про свої пригоди, а тут уже уривки з щоденника, і коментарі з блогу. Дуже сучасно.
А що ж за авантюра? Взяти перерву в університеті - і гайнути в мандрівку Америкою. США, Мексика, Куба і ще кілька країн. Багато дороги. Мало грошей. Багато кохання. І спостереження за світом власними очима. Не з книжок, не з новин: подивився, як люди живуть. Люди добрі і підлі, щедрі і меркантильні, пристрасні і зрадливі. О, пристрастей буде доволі, але ж кров бурлить у молодих, хіба ж ні? Головний герой не просто турист - він мандрівник. Бо справжні мандри - це подорож вглиб себе.

Загалом обидва романи об'єднані спільною темою пізнання світу, але зовсім у різних умовах: закритої спільноти і відкритого світу. Читайте, як з цим впоралися герої.

Тяжко було читать цю книгу. Особєнно сначала: здавалося, що я вернулась в історію про Елджернона, але ж нє. То таким образом вся книжка написана, бо неандерталець — від імені якого розказується вся історія — отак говорить, як я пишу цей текст.
⠀
Сначала думаєш, що книжка смішна. І странна. Тобто дивна. Потом втягуєшся ну і починаєш понімать, шо к чєму, бо тут тобі стільки гіркої іронії нашого життя-бутті! Сміх крізь сльози.

Та я читала і поняти не могла: тут сміятися?
Чи не надо?
Непонятно.
⠀
Не можу сказати, що прям все тут боляче б'є по актуальному: я не работала в цирку, та і в "взрослих фільмах" не знімалась, як цей неандерталець, а це всьо-таки добряча частина роману.

Та тут є багатенько таких історій, які отзиваються в серці: взяти хоча б ситуацію зі справками. Всі ми знаємо, які квести бувають у поліклініках! І отакі вєщі тут заховані в деталях.
⠀
В разговорах про бога, любов, мораль, доброту, війну, АТО. Дивні діалоги, дивні люди. І вполнє собі адекватний неандерталець, який вариться у всій цій історії.
⠀
Чи хароша це книжка? Непонятно. Врємя покаже. Вона необична. Тобто незвичайна, має свою ізюмінку, і мова не про суржик, об який постійно спотикається взгляд на сторінках, наче в цьому огляді.
⠀
Зрештою, суржик — це тільки форма, змістове ж наповнення, одягнене в таку форму, стає чимось свіжим та новим в #сучукрліт. І не дарма, я думаю, жанр роману автор визначив як поему, ще й назвав її "рондель". Хоча тут повторюється не рима, а нєкоторі мотиви, шо понятно,
бо це ж не стіх.

Меланхолійна, плинна, актуальна, глибока, не скажу, що захоплива /бо оповідь радже затягує в себе, як вир, ніж чіпляє кожним словом/, сучасна.

Такою для мене стала ця книга.

Коли перший десяток сторінок сповнюєшся одним настроєм, але чим ближче до завершення історії, тим більш контрастним формується наступне емоційне відчуття.

Книга про ерозію людства, ерозію людяності. Якщо сказати, що це історія про кінець світу — це надто поверхово, надто примітивно. Це про поведінку людей, про наше минуле і наше сьогодення, про те, що ми можемо обрати — бути такими, як пише сценарій цієї історії, чи бути іншими.

Для мене краса цієї книги — в її лаконічності, окрім всього іншого.

Тут немає навіть двох сотень сторінок, а скільки сказано! В короткихе епізодах, настроях, емоціях.

Я з перших абзаців проникла в цю історію, смакувала кожну частину.

Відгукнулось. Дуже.

Трохи постапокаліпсису, трохи фентезійності, трохи реальності - доволі цікавий експеримент Артема Чапая вийшов у книзі "Вивітрювання". З цієї книги почалося моє знайомство з автором і не скажу, що воно не вдале.

Отож, пара вибирається на відпочинок в Карпати. Вигоріли, втомилися, потрібно побути вдвох. Та за декілька днів, починаються химери. Люди зникають-вивітрюються. Повертаючись додому, в Київ вони бачать ту саму картину. Їхній район Русанівка (мій особистий лайк за нього) стає майже безлюдним, ті, хто залишаються, мають навчитися жити в новому світі, де з кожним днем стає все менше харчів і все більше небезпек.
Між парою виникають конфлікти, переоцінка їхніх стосунків.

Мені сподобалась книга її незвичністю, а у світлі війни, вона взагалі зчитується інакше. Якщо любите незвичні тексти - welcome.

- Развє гомо сапієнс - хижак?
- Хуже.

В мене не було сумнівів, що книга Чапая мені сподобається. Я полюбила "The Ukraine" i "Дивні люди" потрапляють у список найкращих книг року.

Головний герой - Степан Вовк, Стьопа-неандерталець. Звідки в Україні неандертальці? Вчені відтворили, з ДНК.

"Я увєрен: спочатку неандертальців було більше, бо хто ж робить лиш одного? Відтворили ж, навєрно, хотя би трьох-чотирьох, або й десяток. Ну, але потім - як ото в Україні буває? Один закотився, інший загубився. Ще парочку, хай це як неймовірно звучить - украли".

Начитавшись відгуків, я була готова до шаленого суржику, яким написана книга. Тому він мене не зупиняв і не шокував.
"Якщо кому вдруге кажеться, що мій неандертальський суржик надто густий - нехай поїде в український степ і сам послухає, як там говорять справжні українські сапієнси".

Я люблю книги, написані вишуканою мовою, але ви б повірили, якби так говорив Толік-алкоголік? Отож.
"Дивні люди" - це іронічний роман виховання. Стьопа-неандерталець розкаже читачу все своє життя: від секретного інституту через степ і цирк - у доросле життя. Ви будете сміятися з ним, але частіше плакати: очима Стьопи автор показує наше реальне життя.

Роман написаний на українських реаліях. АТО, сімейне насильство, алкоголізм і довідка за пачку цукерок. І коли поліцейський начальник каже, що він із Врадіївки - ти одразу розумієш про нього все.

- Чому людина людині вовк?
- Якби ж то вовк. Развє вовки придумали тортури, геноцид, газові камери?

Наївний і "надто добрий" Стьопа не розуміє, чому бити свою сім'ю - це норма, а втрутитися - ні.
Дивні ці сапієнси, дивні. Але серед них є й "дивовижні" - можливо, вони врятують цей світ?

Разом з книжкою отримала подорож з України в США, Мексику, на Кубу і далі..і далі.

Насправді, автор описує власний досвід мандрів від 2006 року майже без грошей і уявлення, як це має бути. Як сам він про себе написав "голодранець із лептопом". Це відвертий щоденник, в якому не тільки автостоп і ночівля, де доведеться, а й інтим, чарівні грибочки і екзистенційні моменти десь в джунглях . І такий фрірайтинг спрацював, бо якось краще відчуваєш ту всю подорож.

Про Мексику в мене було таке уявлення, що самі наркотики, кримінал та мігранти (спасибі телебаченню, чи що). Але автор так файно відгукується про людей і про країну загалом, що охоче й віриш йому. А ще, я не знала, що на Кубі були, а може, й досі є, спеціальні люди, які автостоп контролюють - ловлять машини для мандрівників і слідкують, щоб ті чергу тримали.

Отак і думала, якими нудними були мої студентські роки. Насправді, якраз тоді книжка мені б і відгукнулася більше. Тут ще відчувається юнацький максималізм, оте "кинути все і податися світ за очі" (хоча не всі йдуть за цими словами, а автор пішов). Ну і ревнощі, роздуми хто до кого і від кого пішов, якось повз мене.

Проте в цілому, книжка сподобалася. Якщо ви спраглі до мандрів, любите оті всі шоу про подорожі - почитайте.

Бюрократія, насильство над тваринами, батьківська безвідповідальність, байдужість та безсилля влади, питання мови, ідентифікація себе як людей розумних, талант і доля митця...

У цьому романі безліч гострих питань. Він змушує рефлексувати, крізь сміх і сльози пробираючись до власних чесних відповідей.

Головний герой - Степан Вовк - такий собі Дон Кіхот і Санчо Панса в одному флаконі - пізнає світ хомо сапієнсів своїми первісними неандертальскими очима. Пізнає і дивується.

Добрий аж занадто, довірливий, трохи кумедний, місцями до сорому смішний і по-дитячому наївний герой книги дає можливість нам із вами, реальним людям, поглянути на себе відсторонено. А поглянувши, очевидним стає факт - щось із нами, сапієнсами, не так. Часто-густо ми люблячі, але байдужі; жорстокі, хоча щедрі; абсурдні, але раціональні; дружні, проте самотні; талановиті й безуспішні; безвідповідальні, однак притензійні.

Ми таки дуже дивні.

Хороша книга "Дивні люди". Хороша і важлива. Читайте.

До речі, суржик тут такий кумедний! Не уявляю, скільки б книга втратила, якби була написана інакше. А я ж так боялась її саме через чутки про оту вапше непонятну мову.