Гімн

Експрес-антиутопія від Айн Ренд. Особливо добре підійде для тих, хто хоче спробувати для себе новий жанр перед тим, як пірнати в Джорджа Орвелла, Гакслі чи, прости господи, Замятіна. Бо читається дуже швидко, десь за годину-півтори. Звісно, стислий формат не дає авторці глибоко розкрити героїв. Але все одно доволі цікаво, 7/10.

«Гімн» Айн Ренд — антиутопія про силу пропаганди.

Ця невеличка повість стала моїм знайомством з Айн Ренд, і успішним, відразу придбала «Атлант...» та маю у планах «Джерело».
А коли знаєш, що написане було рефлексією на життя у р@шці, то і читати значно цікавіше і зрозуміліше. Ренд (Аліса Розенбаум) на власні очі побачила роботу радянської системи і її цінності. Наприклад, її відрахували з університету як «буржуазну» студентку, як і багатьох у той час. І частина її творів - це саме протистояння пережитому в дитинстві та юності досвіду.

Уявімо собі світ, де все стало спільним і зникло «я»? Якби за індивідуальні особливості тебе засуджували, а будь-які прояви інакшості каралися системою? Знайомо?

Здавалося б у наш час, коли увесь світ виступає за толерантність, повагу до особистості та особливостей, коли так важливо бути передовсім собою - такі речі жахають. Точніше не так гостро відчувалися до 24 лютого. Колесо історії замкнулося і ми знову спостерігаємо у всій красі виток сили пропагандистської машини та зомбування цілого суспільства. І це не потрібно недооцінювати.

Гімн - книга, побудована як класична антиутопія: маємо ізольовану державу з її громадянами, позбавленими волі, а самі громадяни не мають навіть імен, а натомість номери. Є чіткий поділ на класи за родом діяльності й будь-який вибір диктує керівництво, а от творчість та інтелект робить тебе дефектним і неправильним. Та ось одного дня один вибивається зі стада. А згодом виявляється, що він зовсім і не один, просто варто вийти за межі: міста, держави, високого паркана.

У цьому конкретному випадку, мабуть, не можна говорити чи любиш ти твір, більше зосереджуєшся на вмісті, на емоціях під час прочитання, на проживанні цього сценарію і можливих фіналів знову і знову. Ренд вправно загортає свої філософські ідеї в просту до банального прозу, але вона тебе чіпляє.
Тебе пантеличить спочатку ця груба, необтесана простота, ці примітивні алюзії на Біблію (Адам і Єва, Бог), міфологію (Прометей), символізм імен та інші речі, проте, залишитися байдужим напевно просто неможливо. І це тішить!

Ця книга голосно промовляє до нас, що потрібно бути собою, а обстоювати власні ідеї й цінності - необхідність.

Ми брати. Ми щасливі. Все наше життя вирішено. Кожен наш день розподілено. За нами стежать. Ми брати. Кожен наш крок під контролем. Ми створили світло – ура! При цьому ховаючись у тунелі не один день.

А потім втечемо ми в ліс і заживемо там! Що ж такого? У суспільстві, де ніби навколо стеження та тотальний контроль втекти в ліс!? А потім до нас приєдналася дівчина, і ми знайшли будинок! Ось!

Не такий страшний біс, як його малюють, ага.
Не всяка антиутопія – це антиутопія. Бо "Гімн" - це далеке відлуння антиутопії, таке приблизне і примітивне, що якось навіть шкода витрачених півгодини-годину на читання.

Я звичайно розумію, що у всіх антиутопіях більш-менш однаковий сюжет: тоталітаризм, контроль, система, один іде проти системи, іноді їх стають двоє. І система або ламає їх, або вони надламують систему. Ну тут якось занадто все сумбурно! Не найкращий зразок втілення жанру, ось так можу сказати у трьох словах.