– То де ж нам шукати швачку-гітаристку?
– Давай спробуємо в школі швачок-гітаристок.

Цей діалог з французької комедії «Мільйон років до нашої ери» згадався мені ще на етапі читання анотації «Вавилону». Адже головні герої Ребекки Кван прибувають до Оксофордського університету вивчати одночасно іноземні мови та... сріблярство.

І це перше, що інтригує в романі. Бо на відміну від тієї ж «Макової війни», де герої гамселять одне одного звичайними мечами, тут авторка вводить абсолютно нову фентезійну сутність – срібні злитки, які за допомогою перекладних пар (однакових слів з двох різних мов) набувають магічних властивостей та можуть прискорювати диліжанси, робити рушниці влучнішими, парові двигуни економнішими, можуть навіть вбивати людей. Тож вавилонський Оксфорд – це така собі школа магії, де замість чарівних паличок і заклинань філологи-сріблярі творять дійсно величні речі. І що глибинніші твої мовні пізнання, то могутніші злитки ти зможеш накрафтити. Але якою ціною...

Колись мені здалося, що «Макова війна» дещо схожа на поттеріану. Так от «Вавилон» на неї схожий набагато більше. А ще він значно менш криваво-шокуючий. Тож якщо деталізовані описи вирізаних ворогом міст не для вас, раджу почати відкривати фентезійний світ Ребекки Кван з «Вавилону». Якщо ж такими сценами вас вже не злякати, то макова трилогія особисто мені все ж сподобалась більше.

«Вавилон» точно не нудний, не затягнутий, не прісний. Але присутні деякі прояви наївності, а ще місцями виникають питання типу: «Чому їм одразу було не полетіти до Мордору на орлах?». Тому «Вавилону» 7/10.

Експрес-антиутопія від Айн Ренд. Особливо добре підійде для тих, хто хоче спробувати для себе новий жанр перед тим, як пірнати в Джорджа Орвелла, Гакслі чи, прости господи, Замятіна. Бо читається дуже швидко, десь за годину-півтори. Звісно, стислий формат не дає авторці глибоко розкрити героїв. Але все одно доволі цікаво, 7/10.

Моє перше велике кідрукохання❤️

Бот Ботом (саме з нього я почав читати обов’язково все, що напише Макс Кідрук), але «Зазирни у мої сни» став остаточною точкою неповернення з того кідрукового всесвіту, який автор непомітно розгорнув на провінційних вуличках Рівного. Ця книга дуже моторошна (лякає навіть мене, 30+літнього дядька) і не дає заснути вночі - буквально, не кліше.

Прочитав її ще кілька років тому, але досі чітко пам’ятаю, як дочитував. Крутився з боку на бік десь о другій ночі напередодні робочого дня. На корі мозку тупцювали своїми книжконіжками ті 70-80 недочитаних сторінок роману. Боровся, боровся за те, щоб хоч трохи поспати перед роботою... Але Кідрук переміг)) І це ще у мене навіть не найбільш улюблена книжка автора (улюблена «Не озирайся і мовчи»). Але однозначно рекомендую, навіть якщо ви не великий любитель полоскотати нерви. Бо ця історія просто ДУЖЕ ЦІКАВА.

Найбільш плідні роки свого життя Дідро присвятив «Енциклопедії» та філософським трактатам – як і личить поважному пану з епохи Просвітництва. Але між ділом, готуючи серця французів до Великої революції, Дідро встигав займатись і словом художнім.

Його роман «Черниця» – це історія дівчини, що через недолугість скупих батьків мала все життя провести в монастирі. Історія ненудна та зворушлива. Рекомендую!

Письменник Джо Гілл – син короля жахів Стівена Кінга, і це ще навіть не найбільше з його досягнень. В доробку Гілла десятки знаних книжок, є навіть декілька коміксів. Особисто мене найбільше з його творів чіпляє Pop Art – історія надувного хлопчика, що живе в світі звичайних людей, доволі гострих і часом колючих. Дуже хочеться почитати щось із більших жанрів у його виконанні. Думаю, почну саме з цієї книжки.