Важко писати відгук на частину з трилогії, бо це вже не початок, а ще й не завершення. Але книга важлива і глибока.
⠀
Стиль, як і в попередній книзі, — чіткий, виважений. Місцями пафосний: читаючи деякі діалоги, я ловила себе на думці, що живі люди так не розмовляють. Але ця специфічна особливість стилю Ренд не лякає, а навпаки приваблює і змушує кожен діалог перечитувати та переосмислювати не один раз.
⠀
У цій частині спостерігаємо руйнування старого ладу у суспільстві та встановлення "нового" порядку. Тут вимальовуються чіткі антиутопічні тенденції — країна переходить до повного заперечення права на приватну власність, заперечення індивідуальної творчості та підприємницької діяльності.
Звісно ж, є герої котрі цьому протистоять. Даґні — неймовірна жінка, я захоплююсь цим персонажем і дуже їй симпатизую. У цій частині також присутня досить ненав'язлива любовна лінія, хоча то є дещо банальним, що два головних персонажі безтямно закохані в єдину адекватну жінку цієї історії.
Але це теж мене не засмучує, а навпаки надає книзі додаткової цікавості. Інакше вона була б геть "суха".
⠀
Книжка відправляється на поличку улюблених, а на мене чекає вже третя частина.
⠀
А ви знали, що в цій трилогії 1528 сторінок?
Це, певно, найбільший за обсягом текст, який я читала останнім часом. Там ще й дрібнесенький шрифт!
До речі, саме видання мені не дуже подобається. Коли дочитуєш до середини книги, її стає так незручно читати
Думаю про те, що варто було б придбати електронку, але вже що є, то є🤷
🚂 Я народилася за часів Радянського Союзу і перші роки мого життя припали на останні вздохи цієї "імперії". Проте ще й досі мені згадується лозунг тих часів "З кожного - по можливостях, кожному - по потребам!", правда російською. Що він насправді означає? Саме над цим питанням і задумується Айн Ренд у другій частині свого Атланту. Чи можливе суспільне благо? Забрати у багатих і роздати бідним... Чому неможливо досягти суспільної рівності? Як довго у світі будуть голодні та безробітні? І чому вони будуть завжди?
🚂 У США до влади приходять безголові правителі, прикриваючись суспільним благом, вони все більше і більше вганяють у кризу економіку країни. Намагаючись хоч якось виправити ситуацію, вони приймають директиву, згідно з якою всі працівники не можуть бути звільнені, вони забезпечуються стабільною заробітною платою, не залежно від того чи виконують свої професійні обов'язки, чи справляються з поставленими завданнями, чи з'являються взагалі на роботу... Вам це нічого не нагадує?
🚂 Усі винаходи тепер безкоштовно переходять у державну власність, дослідження більше не проводяться, будь-які удосконалення не потрібні. Та й взагалі, не потрібні нові книжки, музичні концерти, будь що - у світі й так достатньо уже придуманого! Накладається мораторій на розум.
🚂 Розумні люди більше не прагнуть працювати, та й навіщо, якщо тягнеш ярмо 24/7, а отримуєш мізер, в той час як безголові і бездарні вигадують мільйон причин, щоб заявити про свої потреби. Величезні і безкінечні потреби...
🚂 Друга частина мені сподобалася ще більше, ніж перша. Читач зустрічається з тими ж самими атлантами, Дагні Таггарт та Генрі Ріарденом, які ще продовжують тримати на своїх плечах світ. Проте сюжет все ближче підбирається до головної розгадки "Хто такий Джон Голт?" Ця книга перевернула мій світогляд з ніг на голову. Я зовсім по іншому поглянула на капіталістичний устрій. А чого тільки варті слова д'Анконія про гроші чи секс, або захист Ріардена свого права на свій власний метал.
🚂 З нетерпінням чекаю, коли розпочну читати третю (заключну) частину. Дивно, що ця книга за жанром - антиутопія, але дуже багато моментів нагадали мені СРСР. Цікаво, тільки мені?
наскільки цікаво було читати думки і монологи в першій частині, настільки ж моментами нудно це було в другій. думки персонажів можна спокійно транслювати в наш світ, це лякає. бо чим далі читаєте, тим важче усвідомити, що це антиутопія. справді антиутопія, а не реальний світ 50-ти річної давності. люди скоюють так багато помилок, вони не думають наперед, опускають руки, забивають на обов'язки, апелюють цим безглуздим, але дієвим "та ви знаєте хто я?".
а чи знаєте хто такий джон голт? чи знаєте скільки сил вклала у залізничну лінію названу іменем цього чоловіка даґні таггарт? а чи знаєте, як несамовито вона боролась з усіма до якогось моменту? до моменту прийняття закону про спільну власність, яка скасовувала будь-які патенти і винаходи. яка ще більше обмежувала інтелектуалів, яка забивала кілок в домовину адекватного суспільства. лінія джона голта в першій книзі стала чимось великим, в другій частині вона запилилась. бо є державці, які приймають безглузді закони, які бояться людського розуму і висміюють ідеї.
протягом всієї книги пропадають люди. вони йдуть один за одним, ніби передаючи естафету. вони йдуть не залишаючи листів чи заповітів, кидаючи все напризволяще. йдуть в місце де зможуть вільно жити, думати і творити. я так думаю, я на це сподіваюсь. але ці люди постійно залишають ріардена і даґні за бортом, мені це не зрозуміло. хоча... хоча якби не ці двоє, сюжет би ніяк не рухався.
важливо що в цій книзі комуністичні ідеї висвітлюються ще більше, ще страшніше, айн ренд викриває всю їх суть і просто доводить, що добре, що цього немає в сучасному світі. вона створює безнадійні ситуації, вкладає у вуста своїх персонажів загальновідомі факти і думки (про які тим не менш всі мовчать), наділяє їх мужністю і краплинкою безумства.
і на фоні цього відбуваються всі події. "які?", спитаєте ви мене, а я не скажу. бо це буде спойлер, бо там забагато всього, бо там про все і одночасно. але це класно, це динамічно, трагічно, моментами епічно. і моментами дуже нудно і не зрозуміло навіщо. але ж який там фінал!! через нього я схопила третю частину одразу після останнього речення.
