Айн Ренд

я не знала про що ця книга. я не очікувала довгих монологів, залізничного бізнесу, світських прийомів і величезної кількості інтриг, які будують багатії. не очікувала, що мені сподобається. боялась цієї книги і оминала її довгий час, бо це не просто антиутопія з купою комуністичних наративів, це інтелектуальний роман, філософський трактат загорнутий під палітурку художки (як написали в коментарях). і це правда.

сюжет простий. є жінка, даґні таггарт, молодша дитина в сім'ї тих, хто фактично тримає всю залізничну індустрію. вона розумна, талановита, не боїться марудної роботи, і крок за кроком стає віце-президенткою компанії. є ще кілька чоловіків, їх в цій книзі насправді дуже багато, є двоє головних — ріарден і франциско, і є ще маленька купка адекватних, і величезна купка тупих і жадібних до влади і грошей. трійця яку назвала — чи не єдині хто ще вміє, дійсно вміє, вмикати мозок і думати, відкривати щось нове, будувати щось таке, що шокує уяву. в один момент все стає дуже погано, виходять такі закони, які майже унеможливлюють досягнення цілей, закривають багато дверей, змушують той мізер геніїв зникати і не бажати показувати свій справжній інтелект. і в такий момент даґні вирішує побудувати залізничну дорогу. ноу-хау у світі бізнесу, з ріарден-металу — матеріалу, що легше і міцніше сталі, але суспільство думає інакше. воно нажахано тими брехливими фактами, що їх їм згодувала держава. і в цьому основна задумка книги, як на мене: показати як легко маніпулювати суспільною думкою, і як складно доносити правду у масу тих, хто не хоче слухати.

персонажі гордовиті, нажахані, стійкі, намагаються (іноді успішно, іноді ні) протистояти світу сірої маси людей. айн ренд гарно висвітлює жахи комуністичної системи, бо від деяких персонажів і їх дій/слів беруть сироти і живіт скручує від нудоти. є гарні цитати, їх багато, є кохання і гарна любовна лінія (хоча визнаю, від одного діалогу я зловила крінжулю, ми обговорили це з подругою яка читала "джерело", і дійшли до висновку, що це в авторки такий стиль прописування любовних ліній).

щодо стилю написання і легкості читання. це не легка книга, з нею ваш мозок не відпочине. у світ складно втягнутись, але воно того варте. деякі монологи викликають втому, але є й такі від яких неможливо відірватись. перші 70 сторінок це складний розігрів, останні 70 це напруження і бажання читати і читати далі. мені правда сподобалось. воно затягує, але для книги потрібен певний настрій (почитати щось трошки душне). атлант в цій частині не розправив плечі, він зігнувся під тиском зовнішніх обставин, але готується піднятись. і клянусь вам, це підняття буде руйнівним для суспільства жадібних і безталанних людей.

наскільки цікаво було читати думки і монологи в першій частині, настільки ж моментами нудно це було в другій. думки персонажів можна спокійно транслювати в наш світ, це лякає. бо чим далі читаєте, тим важче усвідомити, що це антиутопія. справді антиутопія, а не реальний світ 50-ти річної давності. люди скоюють так багато помилок, вони не думають наперед, опускають руки, забивають на обов'язки, апелюють цим безглуздим, але дієвим "та ви знаєте хто я?".

а чи знаєте хто такий джон голт? чи знаєте скільки сил вклала у залізничну лінію названу іменем цього чоловіка даґні таггарт? а чи знаєте, як несамовито вона боролась з усіма до якогось моменту? до моменту прийняття закону про спільну власність, яка скасовувала будь-які патенти і винаходи. яка ще більше обмежувала інтелектуалів, яка забивала кілок в домовину адекватного суспільства. лінія джона голта в першій книзі стала чимось великим, в другій частині вона запилилась. бо є державці, які приймають безглузді закони, які бояться людського розуму і висміюють ідеї.

протягом всієї книги пропадають люди. вони йдуть один за одним, ніби передаючи естафету. вони йдуть не залишаючи листів чи заповітів, кидаючи все напризволяще. йдуть в місце де зможуть вільно жити, думати і творити. я так думаю, я на це сподіваюсь. але ці люди постійно залишають ріардена і даґні за бортом, мені це не зрозуміло. хоча... хоча якби не ці двоє, сюжет би ніяк не рухався.

важливо що в цій книзі комуністичні ідеї висвітлюються ще більше, ще страшніше, айн ренд викриває всю їх суть і просто доводить, що добре, що цього немає в сучасному світі. вона створює безнадійні ситуації, вкладає у вуста своїх персонажів загальновідомі факти і думки (про які тим не менш всі мовчать), наділяє їх мужністю і краплинкою безумства.

і на фоні цього відбуваються всі події. "які?", спитаєте ви мене, а я не скажу. бо це буде спойлер, бо там забагато всього, бо там про все і одночасно. але це класно, це динамічно, трагічно, моментами епічно. і моментами дуже нудно і не зрозуміло навіщо. але ж який там фінал!! через нього я схопила третю частину одразу після останнього речення.

У Достоєвського головний герой прагне свободи сказати, що "2+2=5", та перед ним кам'яна стіна законів природи...
У Орвела головний герой пише: "Свобода - це можливість сказати, що "2+2=4". Якщо це дозволено, все інше витікає звідси.
Третя частина - третій варіант: "А є А ". На арені Айн Ренд. ЇЇ правда, її свобода.
Знайди свій варіант, знайди свою свободу.
Будьте щасливими казати те, що ви хочете. Будьте сміливими жити так, як ви того бажаєте. Ви! який ваш варіант?
Будьте любими (наголос на "ю") та любими (наголос на "и").

Мораторій - що уповільнює відстрочення виконання зобов'язань.
До якого прірвогого становища може скотитися країна, уклавши мораторій на Розум?
Як швидко відбудеться крах економіки та деградація людей? І чи, взагалі, вони щось розуміють? Адже, повсякчас, наполегливі псевдовчені пропагують: мислення - це ілюзії; пошук будь-якого сенсу абсурд.
Спробуйте проростити зернятко пшениці, не володіючи знанням, яке вам передали люди, які вперше виявили цю можливість.
Спробуйте здобути їжу самими лише фізичними діями і ви зрозумієте, що людський розум є причиною всіх створених благ і всіх багатств, що будь-коли існували на Землі.

Кажуть дитячі мрії збуваються. Та, що робити, коли твої мрії стали загрозою у світі, де ти живеш? Коли всім потрібні "однакові" права і можливості. І вихід лише один: підкоритися служити іншим, занести себе до списку самопожертвованих. А що, коли знайдуться сміливці, які оберуть інший шлях, ніж принести себе на користь суспільства. Просто покинуть цей світ, то на чому чи на кому він далі буде триматися.

Експрес-антиутопія від Айн Ренд. Особливо добре підійде для тих, хто хоче спробувати для себе новий жанр перед тим, як пірнати в Джорджа Орвелла, Гакслі чи, прости господи, Замятіна. Бо читається дуже швидко, десь за годину-півтори. Звісно, стислий формат не дає авторці глибоко розкрити героїв. Але все одно доволі цікаво, 7/10.

"По-перше, люди не вміють думати. По-друге, не хочуть".

Нарешті я дочитала третю частину "Атланта" і зрозуміла, чому у цієї книги так багато прихильників і противників. У своїй трилогії, яку важко визнати лише антиутопією, бо в ній є і утопія, і любовна лінія, і економіка, і саморозвиток, авторка намагалася довести силу людського розуму. Весь твір - це ода розуму, хвалебна пісня людині розумній, людині, яка вміє думати і не боїться брати відповідальність за свої думки та дії, навіть якщо вони і хибні.

"Середина - це завжди зло. Людина, яка помиляється, все одно зберігає повагу до правди, бодай тому, що бере на себе відповідальність за свій вибір".

Як часто у щоденному житті, навіть у дрібницях, людина намагається перекласти вибір на когось іншого: "мені все-одно", "яка різниця", "на твій смак", "будь-що", "покладаюся на твою думку"? Проте позбавляючи себе вибору у ділах дрібних, вона вважає, що у великих справах від неї уже ніщо не залежить: "я нічого не вирішую", "це не моє діло", "так завжди було і не мені це змінювати", "я всього лише крапля в океані"...

"Ніхто інший не може думати за вас, жоден запасний гравець не проживе за вас ваше життя; найлихіша форма самоприниження та саморуйнування - це підкорення вашого розуму іншому, прийняття чужої влади над вашим мозком, прийняття його тверджень, як фактів, його припущень - як істини, його наказів - як посередника між вашою свідомістю і життям".

Якщо особа усвідомлює, що її життя залежить тільки від неї, тільки від її думок і вчинків, тоді вона стає людиною розумною, здатною діяти, якщо ж усе життя ховається за спини інших, нічого не вирішує, а лише звинувачує всіх та обставини у своїх бідах, то так нічого і не досягне!

***
Трилогію однозначно потрібно читати всю! Жодна частина окремо не розкаже і не донесе всю суть, про фільм взагалі мовчу(!). Його можна переглянути лише як візуальне доповнення до книг, та й то не всім. Твір написаний у різному темпі, тому деякі розділи поглинаються моментально, а над деякими потрібно попітніти, перечитати, обдумати...

Монологи головних героїв, які є у кожній частині, то взагалі як окремі теми, варті переосмислення, від яких я була просто у захваті, бо то - найсмачніші роздинки Атланта. Проте останній монолог, на 73 сторінки, особисто мені здався занадто довгим, занадто складним, занадто вирішальним...

P.S. Тепер, коли мене запитають, яку книгу я раджу прочитати всім, абсолютно всім без виключення, у мене вже є відповідь.

🚂 Я народилася за часів Радянського Союзу і перші роки мого життя припали на останні вздохи цієї "імперії". Проте ще й досі мені згадується лозунг тих часів "З кожного - по можливостях, кожному - по потребам!", правда російською. Що він насправді означає? Саме над цим питанням і задумується Айн Ренд у другій частині свого Атланту. Чи можливе суспільне благо? Забрати у багатих і роздати бідним... Чому неможливо досягти суспільної рівності? Як довго у світі будуть голодні та безробітні? І чому вони будуть завжди?

🚂 У США до влади приходять безголові правителі, прикриваючись суспільним благом, вони все більше і більше вганяють у кризу економіку країни. Намагаючись хоч якось виправити ситуацію, вони приймають директиву, згідно з якою всі працівники не можуть бути звільнені, вони забезпечуються стабільною заробітною платою, не залежно від того чи виконують свої професійні обов'язки, чи справляються з поставленими завданнями, чи з'являються взагалі на роботу... Вам це нічого не нагадує?

🚂 Усі винаходи тепер безкоштовно переходять у державну власність, дослідження більше не проводяться, будь-які удосконалення не потрібні. Та й взагалі, не потрібні нові книжки, музичні концерти, будь що - у світі й так достатньо уже придуманого! Накладається мораторій на розум.

🚂 Розумні люди більше не прагнуть працювати, та й навіщо, якщо тягнеш ярмо 24/7, а отримуєш мізер, в той час як безголові і бездарні вигадують мільйон причин, щоб заявити про свої потреби. Величезні і безкінечні потреби...

🚂 Друга частина мені сподобалася ще більше, ніж перша. Читач зустрічається з тими ж самими атлантами, Дагні Таггарт та Генрі Ріарденом, які ще продовжують тримати на своїх плечах світ. Проте сюжет все ближче підбирається до головної розгадки "Хто такий Джон Голт?" Ця книга перевернула мій світогляд з ніг на голову. Я зовсім по іншому поглянула на капіталістичний устрій. А чого тільки варті слова д'Анконія про гроші чи секс, або захист Ріардена свого права на свій власний метал.

🚂 З нетерпінням чекаю, коли розпочну читати третю (заключну) частину. Дивно, що ця книга за жанром - антиутопія, але дуже багато моментів нагадали мені СРСР. Цікаво, тільки мені?

«ВИБЕРІТЬ СОБІ РОБОТУ ДО ДУШІ І ВАМ НЕ ДОВЕДЕТЬСЯ ПРАЦЮВАТИ ЖОДНОГО ДНЯ У СВОЄМУ ЖИТТІ» КИТАЙСЬКИЙ МУДРЕЦЬ КОНФУЦІЙ

Насправді працювати доведеться, але ця праця приноситиме Вам лише задоволення. Щодня, працюючи до сьомого поту, генеруючи нові ідеї, впроваджуючи нові технології, забуваючи про рідних та відпочинок, Ви йтимете до мети! За для чого? Грошей? Слави? Визнання? Суспільного блага? Ні!!! Щоб бути найкращим у своїй справі!

Таких щасливчиків, які знайшли у цьому світі себе і свою справу, не так уже й багато. Саме їх у своїй антиутопії і називає атлантами Айн Ренд. Не залежно від виду діяльності, музика, філософія, нафтодобування чи залізна металургія, ці люди рухають вперед економіку цілої країни і навіть світу. Вони не бояться конкуренції, викликів і падінь. Єдине, що зупиняє їх, це посередності, люди без мозку, без цілі, які підрізають крила... Тоді деякі атланти не витримують і скидають тягар із своїх плечей: "Покидаю все таким, як було до мене. Беріть. Це все ваше".

Ніколи б не подумала, що буду читати книгу про економіку, металургію, залізниці і мости, з таким захватом. Це лише перша частина трилогії, авторка залишила дуже багато таємниць та питань відкритими, сподіваюся знайти на них відповіді у продовженні...

#улюблені_цитати:
🚇 Супротивник, з яким змушена була змагатися, не вартував ані герцю, ні перемоги; він не мав здібностей, які цікаво було б перевершити; в тому і була суперечність - її супротивником була посередність - сіра бавовняна вата, м'яка, безформна та не здатна на спротив, але яка все одно лежала на її шляху. Її спантеличувала ця загадка, вона запитувала, як таке можливо? І не знаходила відповіді.

🏗 Тут люди завжди квапляться, і раніше мені приємно було спостерігати цю метушню; це був поспіх людей, які знали, куди їдуть, і хотіли якнайшвидше туди дістатися. Тепер вони поспішають, бо їм страшно. Зараз вони керовані не метою, а страхом. Вони нікуди не їдуть - вони тікають. І я не певен, чи самі знають, від чого.

🛤 Хай там як про нас кажуть, ми рухаємо цей світ, і саме ми поведемо його вперед.

🎢 Душа - сила живого розуму, сила думки, вибору і мети.

🏭 Майбутнє, про яке вони весь час товкмачать і якого так бояться, буде таким, яким зробила його ти. Бо ти маєш сміливість, якої ні хто з них не має. Завдяки своїй відвазі ти відкрила їм усі шляхи до того, чого вони так прагнуть - до процвітання. Ти маєш звитягу вистояти проти всіх і силу не визнавати нічиєї волі, крім своєї власної.

🛣 - Який тип людей наймерзенніший?
- Люди без мети.

У цій книжці забагато максималізму, пафосу і патетики. Мабуть, у цього тексту є своя аудиторія і, можливо, їй варто окреслити рамки до 25 років. Бо саме десь до цього віку ти ще віриш, що у світі буває чорне, біле і більше ніяке.

Ми брати. Ми щасливі. Все наше життя вирішено. Кожен наш день розподілено. За нами стежать. Ми брати. Кожен наш крок під контролем. Ми створили світло – ура! При цьому ховаючись у тунелі не один день.

А потім втечемо ми в ліс і заживемо там! Що ж такого? У суспільстві, де ніби навколо стеження та тотальний контроль втекти в ліс!? А потім до нас приєдналася дівчина, і ми знайшли будинок! Ось!

Не такий страшний біс, як його малюють, ага.
Не всяка антиутопія – це антиутопія. Бо "Гімн" - це далеке відлуння антиутопії, таке приблизне і примітивне, що якось навіть шкода витрачених півгодини-годину на читання.

Я звичайно розумію, що у всіх антиутопіях більш-менш однаковий сюжет: тоталітаризм, контроль, система, один іде проти системи, іноді їх стають двоє. І система або ламає їх, або вони надламують систему. Ну тут якось занадто все сумбурно! Не найкращий зразок втілення жанру, ось так можу сказати у трьох словах.

Читала цю книгу уже після прочитання «Атлант розправив плечі», «Джерела» та «Гімну». Саме цей фактор мав велике значення на моє враження від книги.

«Ми, живі» була написана першою, тому, на мою думку, в хронології написання і варто читати твори Айн Ренд.

Це історія долі молодої, непокірної дівчини Кіри, яка попри все боролася за своє вільне життя у жорстокому радянському Петербурзі. Ця книга в певній мірі автобіографічна, бо не мало подій в ній перегукуються з фактами з життя авторки.

Чи варта вона уваги? Думаю так. Вона відкриває очі на реалії комунізму, на те як насправді будувалася диктатура пролетаріату. Проте не варто очікувати від неї рівня «Атланта» та «Джерела».