Айн Ренд

У Достоєвського головний герой прагне свободи сказати, що "2+2=5", та перед ним кам'яна стіна законів природи...
У Орвела головний герой пише: "Свобода - це можливість сказати, що "2+2=4". Якщо це дозволено, все інше витікає звідси.
Третя частина - третій варіант: "А є А ". На арені Айн Ренд. ЇЇ правда, її свобода.
Знайди свій варіант, знайди свою свободу.
Будьте щасливими казати те, що ви хочете. Будьте сміливими жити так, як ви того бажаєте. Ви! який ваш варіант?
Будьте любими (наголос на "ю") та любими (наголос на "и").

Мораторій - що уповільнює відстрочення виконання зобов'язань.
До якого прірвогого становища може скотитися країна, уклавши мораторій на Розум?
Як швидко відбудеться крах економіки та деградація людей? І чи, взагалі, вони щось розуміють? Адже, повсякчас, наполегливі псевдовчені пропагують: мислення - це ілюзії; пошук будь-якого сенсу абсурд.
Спробуйте проростити зернятко пшениці, не володіючи знанням, яке вам передали люди, які вперше виявили цю можливість.
Спробуйте здобути їжу самими лише фізичними діями і ви зрозумієте, що людський розум є причиною всіх створених благ і всіх багатств, що будь-коли існували на Землі.

Кажуть дитячі мрії збуваються. Та, що робити, коли твої мрії стали загрозою у світі, де ти живеш? Коли всім потрібні "однакові" права і можливості. І вихід лише один: підкоритися служити іншим, занести себе до списку самопожертвованих. А що, коли знайдуться сміливці, які оберуть інший шлях, ніж принести себе на користь суспільства. Просто покинуть цей світ, то на чому чи на кому він далі буде триматися.

Експрес-антиутопія від Айн Ренд. Особливо добре підійде для тих, хто хоче спробувати для себе новий жанр перед тим, як пірнати в Джорджа Орвелла, Гакслі чи, прости господи, Замятіна. Бо читається дуже швидко, десь за годину-півтори. Звісно, стислий формат не дає авторці глибоко розкрити героїв. Але все одно доволі цікаво, 7/10.

"По-перше, люди не вміють думати. По-друге, не хочуть".

Нарешті я дочитала третю частину "Атланта" і зрозуміла, чому у цієї книги так багато прихильників і противників. У своїй трилогії, яку важко визнати лише антиутопією, бо в ній є і утопія, і любовна лінія, і економіка, і саморозвиток, авторка намагалася довести силу людського розуму. Весь твір - це ода розуму, хвалебна пісня людині розумній, людині, яка вміє думати і не боїться брати відповідальність за свої думки та дії, навіть якщо вони і хибні.

"Середина - це завжди зло. Людина, яка помиляється, все одно зберігає повагу до правди, бодай тому, що бере на себе відповідальність за свій вибір".

Як часто у щоденному житті, навіть у дрібницях, людина намагається перекласти вибір на когось іншого: "мені все-одно", "яка різниця", "на твій смак", "будь-що", "покладаюся на твою думку"? Проте позбавляючи себе вибору у ділах дрібних, вона вважає, що у великих справах від неї уже ніщо не залежить: "я нічого не вирішую", "це не моє діло", "так завжди було і не мені це змінювати", "я всього лише крапля в океані"...

"Ніхто інший не може думати за вас, жоден запасний гравець не проживе за вас ваше життя; найлихіша форма самоприниження та саморуйнування - це підкорення вашого розуму іншому, прийняття чужої влади над вашим мозком, прийняття його тверджень, як фактів, його припущень - як істини, його наказів - як посередника між вашою свідомістю і життям".

Якщо особа усвідомлює, що її життя залежить тільки від неї, тільки від її думок і вчинків, тоді вона стає людиною розумною, здатною діяти, якщо ж усе життя ховається за спини інших, нічого не вирішує, а лише звинувачує всіх та обставини у своїх бідах, то так нічого і не досягне!

***
Трилогію однозначно потрібно читати всю! Жодна частина окремо не розкаже і не донесе всю суть, про фільм взагалі мовчу(!). Його можна переглянути лише як візуальне доповнення до книг, та й то не всім. Твір написаний у різному темпі, тому деякі розділи поглинаються моментально, а над деякими потрібно попітніти, перечитати, обдумати...

Монологи головних героїв, які є у кожній частині, то взагалі як окремі теми, варті переосмислення, від яких я була просто у захваті, бо то - найсмачніші роздинки Атланта. Проте останній монолог, на 73 сторінки, особисто мені здався занадто довгим, занадто складним, занадто вирішальним...

P.S. Тепер, коли мене запитають, яку книгу я раджу прочитати всім, абсолютно всім без виключення, у мене вже є відповідь.

🚂 Я народилася за часів Радянського Союзу і перші роки мого життя припали на останні вздохи цієї "імперії". Проте ще й досі мені згадується лозунг тих часів "З кожного - по можливостях, кожному - по потребам!", правда російською. Що він насправді означає? Саме над цим питанням і задумується Айн Ренд у другій частині свого Атланту. Чи можливе суспільне благо? Забрати у багатих і роздати бідним... Чому неможливо досягти суспільної рівності? Як довго у світі будуть голодні та безробітні? І чому вони будуть завжди?

🚂 У США до влади приходять безголові правителі, прикриваючись суспільним благом, вони все більше і більше вганяють у кризу економіку країни. Намагаючись хоч якось виправити ситуацію, вони приймають директиву, згідно з якою всі працівники не можуть бути звільнені, вони забезпечуються стабільною заробітною платою, не залежно від того чи виконують свої професійні обов'язки, чи справляються з поставленими завданнями, чи з'являються взагалі на роботу... Вам це нічого не нагадує?

🚂 Усі винаходи тепер безкоштовно переходять у державну власність, дослідження більше не проводяться, будь-які удосконалення не потрібні. Та й взагалі, не потрібні нові книжки, музичні концерти, будь що - у світі й так достатньо уже придуманого! Накладається мораторій на розум.

🚂 Розумні люди більше не прагнуть працювати, та й навіщо, якщо тягнеш ярмо 24/7, а отримуєш мізер, в той час як безголові і бездарні вигадують мільйон причин, щоб заявити про свої потреби. Величезні і безкінечні потреби...

🚂 Друга частина мені сподобалася ще більше, ніж перша. Читач зустрічається з тими ж самими атлантами, Дагні Таггарт та Генрі Ріарденом, які ще продовжують тримати на своїх плечах світ. Проте сюжет все ближче підбирається до головної розгадки "Хто такий Джон Голт?" Ця книга перевернула мій світогляд з ніг на голову. Я зовсім по іншому поглянула на капіталістичний устрій. А чого тільки варті слова д'Анконія про гроші чи секс, або захист Ріардена свого права на свій власний метал.

🚂 З нетерпінням чекаю, коли розпочну читати третю (заключну) частину. Дивно, що ця книга за жанром - антиутопія, але дуже багато моментів нагадали мені СРСР. Цікаво, тільки мені?

«ВИБЕРІТЬ СОБІ РОБОТУ ДО ДУШІ І ВАМ НЕ ДОВЕДЕТЬСЯ ПРАЦЮВАТИ ЖОДНОГО ДНЯ У СВОЄМУ ЖИТТІ» КИТАЙСЬКИЙ МУДРЕЦЬ КОНФУЦІЙ

Насправді працювати доведеться, але ця праця приноситиме Вам лише задоволення. Щодня, працюючи до сьомого поту, генеруючи нові ідеї, впроваджуючи нові технології, забуваючи про рідних та відпочинок, Ви йтимете до мети! За для чого? Грошей? Слави? Визнання? Суспільного блага? Ні!!! Щоб бути найкращим у своїй справі!

Таких щасливчиків, які знайшли у цьому світі себе і свою справу, не так уже й багато. Саме їх у своїй антиутопії і називає атлантами Айн Ренд. Не залежно від виду діяльності, музика, філософія, нафтодобування чи залізна металургія, ці люди рухають вперед економіку цілої країни і навіть світу. Вони не бояться конкуренції, викликів і падінь. Єдине, що зупиняє їх, це посередності, люди без мозку, без цілі, які підрізають крила... Тоді деякі атланти не витримують і скидають тягар із своїх плечей: "Покидаю все таким, як було до мене. Беріть. Це все ваше".

Ніколи б не подумала, що буду читати книгу про економіку, металургію, залізниці і мости, з таким захватом. Це лише перша частина трилогії, авторка залишила дуже багато таємниць та питань відкритими, сподіваюся знайти на них відповіді у продовженні...

#улюблені_цитати:
🚇 Супротивник, з яким змушена була змагатися, не вартував ані герцю, ні перемоги; він не мав здібностей, які цікаво було б перевершити; в тому і була суперечність - її супротивником була посередність - сіра бавовняна вата, м'яка, безформна та не здатна на спротив, але яка все одно лежала на її шляху. Її спантеличувала ця загадка, вона запитувала, як таке можливо? І не знаходила відповіді.

🏗 Тут люди завжди квапляться, і раніше мені приємно було спостерігати цю метушню; це був поспіх людей, які знали, куди їдуть, і хотіли якнайшвидше туди дістатися. Тепер вони поспішають, бо їм страшно. Зараз вони керовані не метою, а страхом. Вони нікуди не їдуть - вони тікають. І я не певен, чи самі знають, від чого.

🛤 Хай там як про нас кажуть, ми рухаємо цей світ, і саме ми поведемо його вперед.

🎢 Душа - сила живого розуму, сила думки, вибору і мети.

🏭 Майбутнє, про яке вони весь час товкмачать і якого так бояться, буде таким, яким зробила його ти. Бо ти маєш сміливість, якої ні хто з них не має. Завдяки своїй відвазі ти відкрила їм усі шляхи до того, чого вони так прагнуть - до процвітання. Ти маєш звитягу вистояти проти всіх і силу не визнавати нічиєї волі, крім своєї власної.

🛣 - Який тип людей наймерзенніший?
- Люди без мети.

У цій книжці забагато максималізму, пафосу і патетики. Мабуть, у цього тексту є своя аудиторія і, можливо, їй варто окреслити рамки до 25 років. Бо саме десь до цього віку ти ще віриш, що у світі буває чорне, біле і більше ніяке.

Ми брати. Ми щасливі. Все наше життя вирішено. Кожен наш день розподілено. За нами стежать. Ми брати. Кожен наш крок під контролем. Ми створили світло – ура! При цьому ховаючись у тунелі не один день.

А потім втечемо ми в ліс і заживемо там! Що ж такого? У суспільстві, де ніби навколо стеження та тотальний контроль втекти в ліс!? А потім до нас приєдналася дівчина, і ми знайшли будинок! Ось!

Не такий страшний біс, як його малюють, ага.
Не всяка антиутопія – це антиутопія. Бо "Гімн" - це далеке відлуння антиутопії, таке приблизне і примітивне, що якось навіть шкода витрачених півгодини-годину на читання.

Я звичайно розумію, що у всіх антиутопіях більш-менш однаковий сюжет: тоталітаризм, контроль, система, один іде проти системи, іноді їх стають двоє. І система або ламає їх, або вони надламують систему. Ну тут якось занадто все сумбурно! Не найкращий зразок втілення жанру, ось так можу сказати у трьох словах.

Читала цю книгу уже після прочитання «Атлант розправив плечі», «Джерела» та «Гімну». Саме цей фактор мав велике значення на моє враження від книги.

«Ми, живі» була написана першою, тому, на мою думку, в хронології написання і варто читати твори Айн Ренд.

Це історія долі молодої, непокірної дівчини Кіри, яка попри все боролася за своє вільне життя у жорстокому радянському Петербурзі. Ця книга в певній мірі автобіографічна, бо не мало подій в ній перегукуються з фактами з життя авторки.

Чи варта вона уваги? Думаю так. Вона відкриває очі на реалії комунізму, на те як насправді будувалася диктатура пролетаріату. Проте не варто очікувати від неї рівня «Атланта» та «Джерела».

Люблю класні серіали за те, що в них немає виключно хороших чи поганих персонажів, у кожного є темна і світла сторони.
⠀
Чого не скажеш про героїв "Атланта". Тут лиш чорне і біле. Зважаючи на те, що Айн Ренд писала антиутопію, то це цілком нормально. Але мені з ними було скучно, особливо з Дагні Таггарт. Ні тобі спонтанності, ні крапельки самоіронії, ні шарму. Найживіше, що в ній було, це паління сигарет. Чомусь саме у ті моменти вона для мене оживала й набувала чіткого образу.

Найбільше сподобались другорядні персонажі - Джим Таггарт, Ліліан Ріарден, Едді Віллерс. От із ними не все однозначно, і на порядок цікавіше, ніж із добропорядним Джоном Голтом, який виступає з промовами аж на цілу главу

Важко бути оригінальною в огляді книг, про які сказано так багато.
⠀
Вона має потужний внутрішній посил, неймовірний впізнаваний стиль, багатошаровий пласт проблем та десятки вплетених в сюжет і образи героїв ідей.
⠀
Вона про силу особистості, про право бути собою, про протистояння із зуспільством. Мені дуже сподобалась жанрова своєрідність цього тексту: специфічна позачасова хроніка з елементами антиутопії та містики, виробничого роману та економічного есе.
⠀
Написана так, що ти вливаєшся в текст, чуєш гул потягів на рейках з ріарден-металу, відчуваєш внутрішню енергію героїв, які не ховають себе та мають сміливість озвучувати свої особисті бажання у суспільстві, де це засуджується.
⠀
Улюбленим моїм образом стала Даґні: агонь, а не жінка! Як на мене, вона така реальна в цій книзі, така жива! Взагалі персонажі в "Атланті" мені здалися не такими штучними , як в "Джерелі". Цікаво, що буде далі. А далі — ще дві книги, котрі вже чекають мене на полиці.
⠀
Щодо порівняння з "Джерелом": не можу сказати, що ідеї тотально дублюються, обидві книги для мене самобутні, хоч і підпорядковані сюжетно одній філософській ідеї.