"По-перше, люди не вміють думати. По-друге, не хочуть".
Нарешті я дочитала третю частину "Атланта" і зрозуміла, чому у цієї книги так багато прихильників і противників. У своїй трилогії, яку важко визнати лише антиутопією, бо в ній є і утопія, і любовна лінія, і економіка, і саморозвиток, авторка намагалася довести силу людського розуму. Весь твір - це ода розуму, хвалебна пісня людині розумній, людині, яка вміє думати і не боїться брати відповідальність за свої думки та дії, навіть якщо вони і хибні.
"Середина - це завжди зло. Людина, яка помиляється, все одно зберігає повагу до правди, бодай тому, що бере на себе відповідальність за свій вибір".
Як часто у щоденному житті, навіть у дрібницях, людина намагається перекласти вибір на когось іншого: "мені все-одно", "яка різниця", "на твій смак", "будь-що", "покладаюся на твою думку"? Проте позбавляючи себе вибору у ділах дрібних, вона вважає, що у великих справах від неї уже ніщо не залежить: "я нічого не вирішую", "це не моє діло", "так завжди було і не мені це змінювати", "я всього лише крапля в океані"...
"Ніхто інший не може думати за вас, жоден запасний гравець не проживе за вас ваше життя; найлихіша форма самоприниження та саморуйнування - це підкорення вашого розуму іншому, прийняття чужої влади над вашим мозком, прийняття його тверджень, як фактів, його припущень - як істини, його наказів - як посередника між вашою свідомістю і життям".
Якщо особа усвідомлює, що її життя залежить тільки від неї, тільки від її думок і вчинків, тоді вона стає людиною розумною, здатною діяти, якщо ж усе життя ховається за спини інших, нічого не вирішує, а лише звинувачує всіх та обставини у своїх бідах, то так нічого і не досягне!
***
Трилогію однозначно потрібно читати всю! Жодна частина окремо не розкаже і не донесе всю суть, про фільм взагалі мовчу(!). Його можна переглянути лише як візуальне доповнення до книг, та й то не всім. Твір написаний у різному темпі, тому деякі розділи поглинаються моментально, а над деякими потрібно попітніти, перечитати, обдумати...
Монологи головних героїв, які є у кожній частині, то взагалі як окремі теми, варті переосмислення, від яких я була просто у захваті, бо то - найсмачніші роздинки Атланта. Проте останній монолог, на 73 сторінки, особисто мені здався занадто довгим, занадто складним, занадто вирішальним...
P.S. Тепер, коли мене запитають, яку книгу я раджу прочитати всім, абсолютно всім без виключення, у мене вже є відповідь.