Цю книгу я прочитала за 2 вечори. З перших сторінок, з передмови упорядника збірки французського письменника Еммануеля Рубена і до останнього твору Андрія Куркова - вона просочена любoв'ю до України, захватом Українським духом, вірністю рідному дому, силі, що дає можливість почати все спочатку, на руїнах, після Перемоги...
Деякі речення і думки були ніби взяті з мого серця, деякі, не буду брехати, здалися дещо штучними. Мабуть, автори і авторки мають різне бачення мети цієї книги, тому вийшло так. А мета - розповісти світові про Україну. Адже, не дивлячись на розміри нашої країни, після початку повномасштабного вторгнення громадяни ЄС мало що про нас знали, а хто ж найкраще розкаже про Україну, як не письменники!
У споминах авторів читач побуває усюди: від Бахчисараю до Полісся, від містечка Луганщини до Ужгорода. Книгу спочатку видали у Франції, і вона викликала захоплення французів. А у українців ця коротка проза викличе ностальгію, нагадає про ту силу, з якою ми любимо рідну землю, заспокоїть та надасть впевненості.
Я вже знаю, що буду тепер шукати інформацію про півострів Трахтемирів, і колись побуваю там, так само, як і в Ужгороді, який давно хотіла б побачити в час цвітіння сакур.
Вирішила в кількох реченнях описати свої враження про кожен твір збірки.
Мій фаворит вказаний, а в іншому - те, що сподобалося, описане більшою кількістю слів.
💙"Точки і дірочки на карті" Богдана Романцова": кожне слово - в серце. А ще я дякую авторці за те, що в її есеї я вперше за 9 років прочитала теплі слова про місто Донецьк.
💛"Улюблене місце -дім" Любов Якимчук: історія про почуття дому, яке ми завжди носимо в собі. Іще про те, що коли втрачаєш один дім, в твоїх силах створити собі новий. Адже все важливе врешті можна помістити в одній валізі.
💙"Дача" Таіс Золотковська: історія про те, чому маленький рідний дім , оточений черешнями завжди важливіший за Лондон і Ніцу.
💛"Обсипаються каштани" Анастасія Левкова: про біль кримських татар.
💙"Українська Атлантида" Любко Дереш: про місце в Україні, де знаходиться "машина Бога", творили Довженко, Параджанов, Шевченко і Гоголь.
💛"Це потрібно прожити" Катерина Бабкіна: про те, як іноді в твоє життя приходить страшна нестримна сила і поглинає під собою усе: твій дім, твій сад, твоїх похованих рідних.
💙"Терикони, троянди, сонце і степ" Володимир Рафєєнко: цей твір змусив мене ридати, бо він про рідне. Про Донбас, про Донецьк. Про те, яким було це місто насправді: не сірим, брудним притоном маргіналів, як модно писати зараз і багато хто навіть з відомих письменників так і пише, хоча ніколи там не бував. А про справжній Донецьк: місто мільйонів троянд, абрикос і териконів, університетів і заводів, парків і "Донбас-Арени". Місце людей, "які трималися більше за промислову чи регіональну ідентичність, аніж етнічну і культурну".
💛Вірші Бориса Херсонського:
"Що ж? Дні війни - це завжди розлука
з мирним життям, віднині й уже навіки,
змінюється кут зору та сприйняття звуку.
Плівкою сорому покриваються прожиті роки..."
💙"Два сердушка" Артем Чех: про невдалий військово-польовий роман і нерозв'язану задачу: чи можна годувати мурах печивом...
💛"Бебі і Пеппі" Олександр Михед: це вже друга збірка короткої прози, де для мене одним із кращих авторів виявляється Олександр Михед. Цього разу історія знов про тварин, тому, як тут встояти?! Автор розказує про поважну кішку з мудрими сумними очима і щеня, що перетворилося на пса війни.
💙"Поле, "бентлі", Крюківщина" Петро Яценко: розповідь, де автор в деталях вихваляється своїм добробутом. Мабуть, вважаючи його основною цінністю.
💛"Найвище озеро в Карпатах" Ірена Карпа: про чорниці, гори і озеро Бребенескул.
💙"Східна межа ареалу буків" Тарас Прохасько: в цьому творі найбільше мені сподобалася назва.😄 А якщо серйозно, то дуууже складними реченнями автор описує любов до Східних Карпат.
💛"Ужгород. Periferia absoluta." Андрій Любка: цей твір в моєму рейтингу визнаний найкращим.❤ Він просочений любов'ю до Ужгорода - обласного центру, який дозволяє побувати в п'яти країнах, не виїжджаючи із рідного міста. Читач дізнається про те, що з Ужгорода ближче до європейських столиць, ніж до Києва. Там не так заварюють каву і наповнюють пасхальний кошик іншими продуктами, ніж у решті України. Автор так талановито закликає відвідати цей "закарпатський Вавілон", що мені прямо дуже захотілося побувати там.
💙"Село Лазарівка та його околиці" Андрій Курков: про затишне Полісся.
Кожна оповідь в цій збірці - це історія про дім, про наш пошрамований, потоптаний російським чоботом дім. Це Київщина, Карпати, Ужгород, Крим, Донецьк, Харківщина.. Це квітучі черешні, що сиплються тобі в долоні влітку. Дача, що переходить від покоління до покоління. Зоряне небо і п'янкі абрикоси навесні. Повністю упакований житловий комплекс, до якого ми таки доробилися, дозаощаджувалися. Кожне перейменоване совєтами місто і село. Це твої кицька та песик. Кожен шмат української землі.
Ця книжка спершу була надрукована у Франції, а історії написані українськими письменниками на запит наших французьких друзів. Вона як місток між закордонним читачем та Україною, трошки відхилена завіса на фіранці нашого дому. І мало не кожна історія бере та влучає в серце.
Я не велика шанувальниця збірок, довгі розлогі історії завжди читаються мені з більшим захопленням, адже так я можу довше перебувати поряд з персонажами книг; у світах, пригодах і емоціях, які так відрізняються від моїх звичайних буднів.
Але з цією збіркою все інакше.
"Ода до України" - 14 окремих мікро-світів, що носять імена відомих і маловідомих точок на карті України. Це 14 есеїв сучасних українських письменників, присвячених нашому спільному дому і окремо домам маленьким - у Золотому-5, Ужгороді, Бахчисараї чи Донецьку.
Це спогади з дитинства, юності чи нещодавного минулого. Описи рідних степів і териконів, полонин і озер, маленьких річок, покинутих квартир чи дому, що несеш із собою у наплічнику. Спогади радісні й щасливі, помережані, наче кулями, болем і тугою, які принесла війна.
Особливо щемливими для мене були есеї Любові Якимчук про Золоте-5 [атмосфера шахтарського містечка, баня на шахті, "свій терикон" - у мене все це було. У мене все це забрали];
Анастасії Левкової про Крим, [стільки звернень до бабусі я не чула ніколи. Боже, яка багата культура кримських татар, як довго її на рівні з нашою рysня винищує];
Володимира Рафєєнка про Донецьк [тут без цитати просто неможливо]:
"Я завжди любитиму той Донецьк, якого вже немає. Скільки ще лишилося часу мого життя, стільки я сумуватиму за моїм містом. Але більше ніколи не повернуся туди. Навіть коли над містом майорітимуть українські прапори. Ця неможливість невимовна й остаточна. Вона виростає з того факту, що того чоловіка, який колись змушений був поїхати зі свого міста, вже давно немає. Як і того Донецька, який я любив, у якому народився і жив".
Здається, жодну збірку я не читала так довго, але кожне оповідання ненавмисно змушувало згадувати власний досвід, власне місто-якого-вже-немає. Фізично на карті воно є, звісно, але...
Мене зачарували спогади Ірени Карпи про озеро в Карпатах, а оповідання про тварин Олександра Михеда стало приводом попити крапельки поза розкладом.
Це сумна збірка.
Це радісна збірка.
Вона сповнена безмежної любові до кожного куточка нашої країни. А передмова Богдани Романцової - це окремий витвір літературного мистецтва.
