Мовчазна згода

Вересень 1941 року. Київ окупований німецькою армією. Червоноармійці, відступаючи з міста, залишили його без води й світла. У киян нема планів на майбутнє, нема віри, нема сподівань. Лише б вижити.

Клара й Ольга - медсестри в психіатричній лікарні. Окупаційна влада замислила щось недобре: усіх пацієнтів єврейської національності переводять до одного корпусу. Чому й навіщо вони це роблять, жінки не розуміють, хоча вже ходять страшні чутки. Як жити далі, як правильно вчинити: звільнитися з роботи й опинитися в Німеччині чи залишитися й виконувати накази німецької армії, але разом з тим, врятувати хоч дрібку пацієнтів. Дуже складний вибір.

Авторка вдало передала внутрішню боротьбу, моральний стан та настрої головних героїнь.

Тут описуються трагічні події в Бабиному Яру та Горіховій Діброві, всі ми знаємо про що вони.

Це було важке читання зі сльозами на очах, але це свідчить про майстерність авторки. Адже, щоб написати книгу на основі реальних подій, потрібно перелопатити купу архівних документів, розібратися у великій кількості інформації, пропустити це все через себе.

Є книги, які читати нелегко. Вони пронизують до глибини душі, нагадуючи нам про минуле. Саме такою стала для мене ця історія.
Історія про німецьку окупацію Києва у 1941 році через призму однієї психіатричної лікарні. Трагедія, яку не можна забути. І водночас, яку так важко пам'ятати.
Письменниця передала весь спектр душевних тривог медсестер, їхні страхи і волю до допомоги. Трагедія Горіхової діброви постає перед читачем жорстокими кадрами: вбивствами, стражданнями, переживаннями, вірою. І найголовніше в книзі тонко проведено істину: жоден окупаційний режим не буває рятувальним, всі вони несуть біль і страждання.

Це перша книга письменниці, яку я читаю. Буду знайомитись з її творчістю надалі.

Рекомендую книгу усім, адже такі історії варто пам'ятати.

Чомусь я вирішила, що із цією книгою я трохи відійду від запалу Республіки дракона Кван і спокійно піду читати 3ю частину трилогії. Я просто жорстоко помилилася ‐ книгу в 300 сторінок, з великим шрифтом та малого формату я читала майже 4 дні! Я відкладала її, бо просто не могла винести усі події описані на сторінках — дуже важко емоційно сприймати саме таку історію, особливо під час війни. Чесно, вже і не пам'ятаю, щоб я так багато плакала над книгою — так, було трохи сліз і від Кван, коли помирали герої, були сльози і від Матолінець, читаючи про возз'єднання героїв, але тут зовсім інше. Спочатку плачеш, бо знаєш світову історію, ти плачеш саме через знання і розуміння того, що буде далі із героями. Потім плачеш, бо навіть у натовпі, який іде у Бабин Яр авторка вихоплює якихось певних персонажів і це вже не просто натовп євреїв, яких гонять на смерть - це окремі особистості. Тут настає розуміння трагедії окремої особистості, а не всього народу. А потім ти плачеш, бо осягнувши усе це перекладаєш переживання на загальносвітовий та український контекст і стає страшно, і гірко. Надзвичайно важка, але і важлива книга!
Тут не лише страх та відчай, але і віра у майбутнє, боротьба попри всі загрози, людяність та ненависть до будь-якого окупанта. Лише 300 сторінок розбурхали мою душу надовго