Голландський дім

І знову не сталося кохання

🌟 Денні та Мейв втрачають будинок, в якому прожили все життя, коли мачуха після раптової смерті їхнього батька виселяє молодих людей з дому. Не поспішайте ридати: Мейв 22 роки, а Денні 15, це не немовляти, яких швиргонули в ліс, наче Гензель і Гретель (а така алюзія там не просто виникає, а буквально прописана).

🐻 І вони, замість рухатися далі, все життя ходять колами навколо того будинку (в прямому сенсі) і живуть по принципу "а от якби ж то".

🍭 Мейв, яка стала Денні мамою після уходу їхньої рідної матері з родини (маман — прибацана на всю голову панянка, яка вирішила, що діти якось там самі собі вигребуть, а от їй набагато важливіше поїхати в індійські єбєня годувати з рук наркоманів), взагалі зациклюється на тому, аби помститися мачусі, і цій "шляхетній" мрії присвячує не тільки своє життя, але й змушує Денні.

💀 Здорових людей там в принципі немає (ну окрім Денні, який в окремих випадках проявляв неабияку здравомислячу думку та поведінку), як немає і здорової думки. Приймати за здорову головну ідею твору — тотальне всепрощення — увольтє.

🪶 Написано, звісно, майстерно (хоча якихось цитат виписати не хотілося), але текст жодним чином не зачепив. Жодного гачка, жодної напруги, жодного несподіваного повороту чи бодай чогось, відмінного від рівномірності. Персонажі в 90% випадків бісять, в решті 10 — залишають байдужим.

😕 Наче ото просвірку пожував, дієтична кухня без солі, перцю, приправ і поєднання смаків.

З плюсів: швидко читається, можна добре вбити час і дуже гарно видано.
З мінусів: прісно й невиразно.

✨ Ставлю зразу два теги:
#Дафа_радить, якщо хочеться чогось малоемоційного
#Дафа_не_радить, якщо хочеться дійсно класної літератури

Ця книга читається легко, її текст досить простий, але, на жаль, не залишила тих приємних емоцій, які я шукала. Спочатку я сподівалася на щось тепле і позитивне, що можна перечитати перед сном, але в результаті відчувала себе ніби зануреною в сірий, беземоційний світ. Вона ніби розповідає про повсякденне життя однієї родини, але без глибини, без переживань, без реальних злетів або падінь. Весь цей шлях виглядає таким лінійним. Нащо читала?!

Теми образи і прощення прослідковуються, але я не відчула того справжнього емоційного напруження, яке могло б торкнутися серця. Герої ніби й переживають свої випробування, але їхні почуття, на мій погляд, не виражені до кінця. Неможливо побачити, як вони змінюються або переосмислюють себе. Тому вся ця історія залишає більше враження опису подій, а не глибокого емоційного досвіду.

Не можу порекомендувати цю книгу тим, хто шукає емоційної глибини або щирих переживань. Вона, на жаль, залишає відчуття сірої та лінійної історії, де не вистачає справжнього магічного тепла.

Не щастить мені з книжками-лауреатками Пулітцерівської премії. Не знаю, який був задум в авторки, але їй вдалось зробити книгу настільки беземоційною, наскільки це взагалі можливо.

В центрі сюжету в нас Мейв і Денні Конрої, брат з сестрою, які живуть в цьому самому Голландському домі. Голландський не тому що в Нідерландах, а тому що попередні власники були звідти родом. Вся книга - це по суті родинна сага їхньої сім'ї, а оповідь ведеться від імені Денні.

Так от, що б не відбувалось в житті цих дітей, авторка "майстерно" дуже сухо це описувала. Що б там не було, жодна подія в мене не викликала ніяких емоцій - ні хороших, ні поганих. Навіть смерть одного з персонажів наприкінці описана ну просто ніяк, відповідно, реагувати залишається так само - ніяк.

А ще тут багато чого є про прощення, що мене теж бісить. Яку б фігню не робили герої, всі один одного пробачають. Дуже мені нагадало "Дар" Едіт Егер за посилом, а та книга мені теж не сподобалася.

Водночас, якщо комусь хочеться відволіктися на спокійну і беземоційну книгу, аби відпочити від стресових буднів - тоді це ваш вибір. Тим паче що книжка читається легко, а оформлення ну просто 😍