Наталія Чайковська

"Це стало нормою — тихцем перешіптуватися й різко замовкати, аби не підставляти свою голову під кулі".

Всі книги Наталії, які зі мною стались, завжди на болючі теми, вони чіпляють за живе переповнюють емоціями, але при цьому стиль тексту такий легкий, що читається швидко і дуже важко відірватись від цих вервечок слів.

Герої цієї історії не ідеальні, вони бояться, зраджують себе, шукають вихід зі складних ситуацій, намагаються помітити дрібку світла у безпросвітній темряві...

Ця книга про складний період нашої історії. Про Київ відданий совєтами на поталу німцям. Про людей, які жили без електрики, тепла, з мінімумом продуктів, коли пиріжок коштував цілий статок...

Ця книга про reнoцuд. В ній згадується Бабин Яр, але побіжно, бо основна увага приділяється не такій відомій, але не менш болючій трагедії — Горіховій діброві.

До цієї книги я нічого не знала про цю страшну сторінку української історії, опісля ж дуже багато шукала і читала.
Це страшно, болісно і жахливо, але це відбувалось насправді 💔

Я не можу радити книгу всім і кожному, адже тут дуже багато тригерів та болю, але про цю історію варто знати і пам'ятати, побачити її очима людей, ніби зсередини, а не прочитати сухі факти у "Вікіпедії".

Прочитавши анотацію до книги, я подумала, що це буде детектив, але вийшло, що це соціальний трилер.

Книга починається драматично: «Похоронна процесія рухається в напрямку кладовища». Адже чоловіка головної героїні знайшли мертвим. Усі співчувають Марті, а вона нарешті за п’ять років видихає вільно. Вийшовши заміж за малознайомого чоловіка, вона сподівалася на щастя й хотіла втекти від минулого, а натомість отримала - домашнє насилля.

Цікаво, як авторка обіграла сам сюжет. Адже спочатку читач бачить теперішнє - Марта на кладовищі, де ховають її чоловіка, а тоді читачів із 2021 переносять у 2016 рік, коли все й почалось. Після цього на нас чекає оповідь життя героїні протягом цих років.

А життя в неї було складне. У дитинстві були проблеми з батьком, мати померла від хвороби, натягнуті стосунки з братом. Та все одно я не дуже розуміла дії героїні. Їй тільки 26 - все життя попереду, але вона чомусь зациклена на тому, що нікому не потрібна. Так, батько пив і бува грубив їй. Але в неї є робота, подруги, в чому проблема?

Я хотіла співчувати Марті, але не могла, бо вона була сама винувата в тому, до чого привезло її життя. Я не розуміла, як можна вийти заміж за людину, яку ледь знаєш, як можна залишатися з людиною після насилля психологічного й фізичного? Відмовки про те, що їй ніхто не допоможе й поліція не повірить для мене були тільки відмовками - у неї були подруги, у неї був дуже добрий друг, який звав навіть до себе, у неї був брат, а ще зараз добре працюють різні організації, які надають допомогу постраждалим від насилля (писала матеріал про це, тому трохи в курсі). Отож я хотіла співчувати Марті, але постійно тільки бісилась від її вчинків і логіки. Коли вона питала в себе: «Чому це відбувається?», то я хотіла кричати на неї: "Бо ти це дозволяєш!"

Але в цілому книжка написана дуже добре. Мені сподобався стиль авторки, текст написано так легко, історія читається буквально за день або за два вечора. Написана від першої особи, щось типу щоденнику (є місяці, дні тижня, роки).

Авторка порушує важливі теми: домашнє насилля (фізичне й психологічне), алкоголізм; занижена самооцінка; проблеми в спілкуванні батьків та дітей; не вміння пробачати. Домашнє насилля - актуальна й важлива тема, адже зараз багато людей страждає від цього, хочеться вірити, що ратифікація Стамбульської конвенції, а також книги на цю тему допоможуть зменшити кількість таких випадків.

Книга схожа сімейні мелодрами, які часто показують по ТБ, тому, якщо любите щось таке - буде цікаво. Я більше очікувала тут детективу, тому трохи вийшло не моє.

Максим і Марта проста середньостатистична сімʼя. У пари є син. Також є хороші і погані моменти в житті. Максим періодично зганяє злість на Марту. Але ж він хороший, він же потім вибачається.

А потім Максима знаходять мертвого.

Тема абʼюзу в стосунках завжди була і , на жаль, буде актуальна.

Для мене ця тема болюча і важлива водночас, бо я пережила такі стосунки.

Коли він найгарніший і один з найпопулярніших хлопців в школі. А ти його в потрібний момент підтримуєш.
Перший поцілунок. Перший секс. І купа метеликів в животі.
А згодом він каже що ти набридла хвоєю нав'язливістю і все робиш не так. А він же старається для стосунків.
І ти вибачаєшся.
Потім на підпитку він наче жартома дає тобі ляпаса і сміється, і ти смієшся щоб щока неймовірно пече. Але ж це жарт. Він потім цілує ті щоки.
А потім після чергового гуляння в компанії він проводжає тебе додому і ви сваритесь по дорозі. і ти лізеш його заспокоїти, обійняти. А він з усієї сили бʼє тебе по голові і тікає. А ти за ним женешся бо «любиш» же.
І повернувшись додому вночі тихо, щоб мама не бачила, миєш голову, щоб змити кров.
І поруч купа друзів котрі кажуть що він тобі непотрібен. А ти ж любиш. Як же він тобі може бути непотрібен. І він любить, просто в нього характер складний.
І так допоки не приходить якась межа. І ти починаєш любити себе а не його.

В героїні книги ця межа була інакша, звісно.

Все що я описала вище було зі мною у підлітковому віці, і з тих пір дуже багато води утікло. Я інша. Я пробачила і відпустила.

І таких історій як у мене і Марти, просто неймовірно багато. І це страшно.

Мене лякають люди котрі пишуть що з Мартою щось не так або ж, ще краще, що вона сама винна.

ЖЕРТВА НЕ ВИННА НІКОЛИ.

І вийти з таких чи то матеріально, чи то фізично, чи то емоційно залежних стосунків-не легко.

Героям книги я повірила. Як і тому, за яких причин і ситуацій вони прийшли до того де вони є.
Авторка має дуже гарну манеру письма. Читається легко не дивлячись на важку тему.
А яким саме способом-вирішить випадок.

Кого знищували під час Другої світової війни у першу чергу нацисти? Євреїв, психічно нездорових людей та усіх хто на думку німців оскверняв їх «чисту расу». Я читала багато книг про знищення євреїв, а от про пацієнтів психічної лікарні вперше… Але і про це треба писати, читати і памʼятати які звірства чинили тоді…

Дуже морально важка книга… При тому від початку і до кінця… Не було жодного моменту щоб перевести дух - постійне напруження… Постійний клубок у горлі… І очі на мокрому місці… Змовчати і страждати усе життя чи виступити проти і померти - складний вибір, який стоїть перед усіма героями цієї історії…

Мені здається, що передмова від Альберта Венгера дарма розміщена попереду самої історії - вона для мене була нече спойлером - тому рекомендую прочитати її уже наприкінці.

Це вже третя у мене прочитана книга у Наталії Чайковської. Ще чекає на полиці «Три обіцянки».

Якось так виходить, що кожна книга Наталії Чайковської потрапляє мені в саме серденько. І «Мовчазна згода» не стала винятком💔

Те, що цей роман заснований на реальних подіях, додає книзі ще більшої цінності. Авторка розповідає нам про двох медсестер київської психіатричної лікарні, які допомагали хворим втекти. І якщо після цього речення у вас виникне думка «А навіщо взагалі було це робити?», то варто згадати, що події відбуваються у період Другої Світової війни, коли Київ окупували німецькі війська. Вони не тільки захопили місто, але й проводили свої «чистки», тим самим вбиваючи тисячі невинних людей.

Авторка проробила настільки велику роботу, щоб написати цей роман. Вона дослідила документи тих часів, постаралася максимально точно передати нам настрої та відтворити атмосферу, яка панувала у сорокових роках минулого століття на території Києва. Цікавим є ще й те, що деякі персонажі та їх дії є на 100% правдивими. Наприклад, головний лікар Мусій Танцюра, який допомагав рятувати хворих, а також Павло Чернай, який співпрацював із німецькими військовими та посилав на смерть сотні людей. Саме він разом із гарнізонним лікарем Раковським обрав майбутнє місце вбивства євреїв — урочище Горіхова діброва.

Знаю, що такі книги складно читати, особливо зараз. Але це наша історія, яку також потрібно знати й ніколи не повторювати знову.

Наведу також декілька цитат з книги:

• Загалом людина до всього може звикнути – до криків посеред вулиць, до скляних поглядів перехожих, до понівечених будівель, потрощених парканів, до вибухів, від яких здригаються будинки. А як інакше – життя в окупації вимагало твердості й черствості.

• Вони довіку будуть дітьми війни, і лишається сподіватися, що виживуть і зміцніють, що цей жорстокий світ не знищить їхньої віри в добро.

• Біль легше проживати разом, загорнувшись в обійми рідної людини, яка здатна розділити і зрозуміти його.

• Ця війна колись закінчиться, і ми будемо вчитися жити з тими спогадами, які вона лишила.

Вересень 1941 року. Київ окупований німецькою армією. Червоноармійці, відступаючи з міста, залишили його без води й світла. У киян нема планів на майбутнє, нема віри, нема сподівань. Лише б вижити.

Клара й Ольга - медсестри в психіатричній лікарні. Окупаційна влада замислила щось недобре: усіх пацієнтів єврейської національності переводять до одного корпусу. Чому й навіщо вони це роблять, жінки не розуміють, хоча вже ходять страшні чутки. Як жити далі, як правильно вчинити: звільнитися з роботи й опинитися в Німеччині чи залишитися й виконувати накази німецької армії, але разом з тим, врятувати хоч дрібку пацієнтів. Дуже складний вибір.

Авторка вдало передала внутрішню боротьбу, моральний стан та настрої головних героїнь.

Тут описуються трагічні події в Бабиному Яру та Горіховій Діброві, всі ми знаємо про що вони.

Це було важке читання зі сльозами на очах, але це свідчить про майстерність авторки. Адже, щоб написати книгу на основі реальних подій, потрібно перелопатити купу архівних документів, розібратися у великій кількості інформації, пропустити це все через себе.

"Не просто лишитися людиною, коли людяність була вичерпана майже з кожної живої істоти"⠀
⠀
"Як під одним небом і по одній землі можуть ступати чоботи вбивць і жертв. Як?"⠀
⠀
"Кати мають обличчя. Вбивці мають імена"⠀
⠀
"Ця війна колись закінчиться, і ми будемо вчитися жити з тими спогадами, які вона нам лишила"⠀
⠀
"Мовчазна згода" - це книга, написана на основі реальних історичних фактів. Ці факти шокують, вражають антилюдяністю і не мають ні пояснення, ні виправдання. Тут перегукується теперішнє сьогодення і важке минулим нашої держави. ⠀
⠀
Жодна окупаційна влада не принесла добро для людей. Це маленька капля болі життя в окупації де немає справедливості, правди і допомоги, де стираються моральні принципи, де найбільше турбує яким ти будеш? Або на кого перетворишся, коли ця війна закінчиться. Чи залишиться в людях бодай щось людське? Потрібно бути дуже сильним аби не зламатись. Тут більше питань, ніж відповідей.⠀
⠀
Авторка в своїх книгах піднімає дуже болючі тема, але вони дуже важливі для нас українців. Ми маємо знати, памʼятати і недопустимо зараз такого знущання над нацією.⠀
⠀
Я дуже переживала за головних героїнь Клару і Ольгу, впевнена кожен читач поставить собі запитання а як би вчинила я на їхньому місці? В цьому творі немає чітких ліній і самого поняття добро і зло, кожна сторінка ніби кричить і стікає кровʼю…⠀
І знову я собі уявляю, яку роботу і які дослідження історичних фактів провела авторка, щоб описати життя постояльців і працівників психіатричного закладу.⠀

Історія, яка зробить боляче, бо нею проймаєшся, бо її пропускаєш через себе.

Мова йтиме про Акмолінський табір, що в далеких степах у пекельній спеці та могильному холоді тримав жінок. Жінок, які стали ворогами народу.
В часи, коли одним пострілом знищували цілі родини, бо якщо чоловік зрадник батьківщини, його дружина теж, автоматично.

Марина потрапила в цей табір через чоловіка, на нього донесли, як часто відбувалось в ті часи.
Як жінка, що звикла працювати в затишному кабінеті буде працювати на заготівлі очерету по коліна у воді?
Як жінка, що мала своє житло буде жити спочатку у вагоні потяга, а потім в бараці, що опалюється металевою бочкою в найлютіші морози?
Як жінка, яка втратила все шукатиме себе?

Коли я читала цю книгу, то легка мова авторки несла мене рядками і сторінками, але коли наздоганяло розуміння, що це не просто художній текст, не казочки, так дійсно жили жінки, багато жінок. Вони страждали від спеки, втоми, недоїдання, холоду, побоїв, погроз, їх кривдили і завдавали болю не лише фізичного, а й душевного, то ставало лячно, як можна було вижити в цьому, шкіра бралась сиротами...

Я не можу казати, що раджу читати книгу всім, бо тема складна, болюча і разюча, але якщо маєте хоч дрібку бажання познайомитись з нею, то беріть.

Мене відверто вразила доля Марини, яка над нею хвацько познущалась, своєю холодністю ця жінка мене відштовхнула. Але попри це деякі моменти були дуже болісними і відгукнулись, хотілося її обійняти і пожаліти, а деякі викликали злість на неї. В будь-якому разі мені не було байдуже.

Кожна з героїнь, що згадувалась в тексті не побіжно чи одноразово зачепила якісь струни душі, кожна лишила слід, хтось чіткий, а хтось легкий відбиток, але жодна не пройшла повз непоміченою.

Щоб дізнатись про ще одну сторінку нашої буремної історії.

Це хороший історичний роман, гарно написаний, про нещадні події масових "зачисток" за 58 статтею. Час свавілля енкаведистів і партії в цілому. Цей роман про жінок, долі яких перетнулися в Акмолінському таборі для дружин ворогів народу. Роман буквально про виживання.

Мені сподобалося, що авторка "водить" читача між часом "передгроззя" - тут дуже відчувається ота напруга не сказати зайвого, сумніватись у всьому, боятись; і власне перебуванням головної герої Марини в таборі та все, що довелось їй пережити. Є ще тема, яка викликає дуже суперечливі відчуття - вагітність внаслідок зґвалтування і те, як сприймає це мама. Це страшно, складно, і, безумовно, може спонукати до різних роздумів.

Не подумайте, що я безсердечна і байдужа, але мене зачепила ця історія вже в епілозі. Було дуже щемко.

Яка остання книга змусила вас просльозитися? У мене це «Три обіцянки», яку написала Наталія Чайковська.

Що ми маємо? Київ, 1938 рік, жорстокі репресії радянської влади. Чоловіків розстрілюють, а жінок відправляють у табори далеко від дому.

Так сталося і з нашою головною героїнею – Мариною, яка разом з іншими жінками опинилася в нелюдських умовах у далекому Казахстані в Акмолінському таборі для дружин зрадників батьківщини. Вони переживають дуже багато страждань, болю та нелюдського ставлення: згвалтування, вбивства, робота у поганих умовах, голодування.

І знаєте, моментами задумувалася, чи справді все так відбувалося? Чому люди бувають настільки жорстокими до інших?

Авторка справді підготувалася до написання цієї книги: статті, статистика, історичні довідки, свідчення очевидців. Я навіть не можу уявити, як було складно та боляче писати цю історію. І в той же момент, я безмежно вдячна Наталії за цю книгу. Вона хоча б трішки привідкриває нам безжальні звірства, які творила радянська влада. Це ще одне нагадування для українців, що ніколи не можна довіряти східним сусідам.

• Її життя було схожим на небо в листопаді – темне, буремне й загрозливе.

• Колись вона хотіла щастя. А тепер боялася чогось хотіти, бо всі бажання, якими горіла зсередини, згодом розбивалися на друзки й гострими скалками різали плоть.

• Мабуть, це і є кохання, коли з людиною краще, ніж без неї.

• Вони й не жили по-справжньому. З однієї причини – бо так і не зрозуміло вчасно, що життям називається мить, яку проживаєш у цю хвилину, а не та, яку плануєш прожити.

🎧 In а Time Lapse – Ludovico Einaudi

Почавши читати книгу, відразу зрозуміла, що Максим, чоловік Марти, яка є героїнею цієї історії, таке неймовірне 💩.

Книга написана круто, так боляче її читати, як Марта жила ніби в пеклі - постійні знущання, образи, побиття і знецінення, Максим не цурався бити її при сину і всіляко принижував дружину😢.

Я не можу зрозуміти постійні виправдання того Максима і віру в них Марти, а найогидніше те, що вони обоє дозволили дитині бачити ті жахіття.

Інколи, мені хотілось дати Марті ляпаса і спитати: « Що ти коїш дурне?»

Максим - 💩, а Марта - жертва, це дійсно так, але хочу сказати, що наше життя в наших руках і ми можемо все змінити поки живі, чому Марта так тягнула, я зрозуміла, але ж блін життя і психологічний стан дитини важливіший.

Роман - про чоловіків-тиранів, про силу жінки, про відносини батьки-діти… Описано все правдиво, без зайвого і емоційно.

Важко оцінити хорошу книгу, тема якої вже трохи приїлася. Розумію свою помилку, взявши цю книгу одразу після книги "Пальці поміж піском". От не можна читати поспіль такі книги. Вони сумні, чіпляють за живе, бо це твоя історія, твій народ, над яким знущалися впродовж багатьох років, і як ми бачимо, дотепер це роблять, а тому такі книги є дуже важкими.

Але, якщо говорити про ці дві книги, то "Три обіцянки" дали фору другій, однозначно! 
Я люблю глибоко прописані сюжети, відчути кожну емоцію героїв та разом з ними пережити їхнє життя, яким би воно не було.

Але, є але! Мені весь час здавалося, що щось подібне я вже читала: жіночий табір, в муках народжена дитина, ґвалтування, дорослішання сина, навіть момент суїциду на морозі, ну дуже схожий з книгою "Зулейха відкриває очі". Але навіть це не зіпсувало моїх вражень.

Тому, якщо вам сподобалась ця книга свого часу, щиро рекомендую до читання і "Три обіцянки".