Потяг прибуває за розкладом. Історії людей і залізниці

Зізнаюсь, до прочитання цієї книги не задумувалась над тим, як працює залізниця. Що провідники і машиністи - це лише вершина айсберга, бо є ще диспетчери, чергові, колійники, вагонники, інженери, шифрувальники, розгалужений топменеджмент, що разом налічують 200 тисяч працівників. І тим більше не розуміла, на які жертви йшли ці самі люди на початку повномасштабного вторгнення.

Більшість з цих історій неможливо читати без сліз і не згадувати власний досвід лютого-березня 2022 року. Важлива книга, що на багато що відкриє очі - будете дивуватись, сумувати, тривожитись, відчувати гордість разом з  реальними людьми, що ненароком стали героями.

На початку було багато очікувань від бестселера Книжкового Арсеналу, адже подорожую потягом кожен місяць і часто задумуюсь про те, як усе влаштовано. Однак мої очікування не було виправдано, адже книжка, перш за все, про війну і залізницю, а не про залізницю і війну. Ніщо на обкладинці не натякає на це. Звісно, я могла почитати анотацію, передмову, зміст. Але хіба не обкладинка має донести загальний вайб і дати певні очікування читачу? Особливо якщо це нонфік.

Крім того, частина «про війну» написана досить немилосердно до читачів, і я розумію чому, адже війна сама по собі не милосердна. Однак виявилось, що я не готова читати про небезпеку, яка є абсолютно реальною. Обстріли, мертві діти, покалічені кінцівки - це все не вигадані деталі з трилера, а цілком актуальна небезпека. Тож часом читання було фізично і психологічно важким, і доводилось відкладати книжку. Непогано було б ставити trigger warning до таких книжок або хоча б розділів.

На враження від читання вплинула і мова в тексті. Я читала хороші книжки, написані журналістами. Але я навіть не задумувалась про це, бо ніщо в тексті не натякало на автора-журналіста. Тут же, окрім орфографічних помилок і одруків, траплялись дивні речення, які хотілось читати голосом і інтонаціями репортера ТСН. Метафори теж здавались недоречними і недолугими.

Засмутили абсолютно дивні твердження, які наче прищеплюють почуття меншовартості українцям або жалість до росіян. Наприклад, чому авторка виправдовується, що більшість українців у відомому військовому формуванні - російськомовні? Мовляв «росіяни кажуть, що ми бєндєровци, але це не правда, ми навіть російськомовні». Якщо цей пасаж орієнтований на західних читачів, його можна було б додати до західного видання. Не треба українцям прищеплювати почуття провини за те, що вони українці, люблять свою країну і поважають себе.

З позитивного. Я все ж знайшла щось пізнавальне про систему Укрзалізниці, хоч це й лише 4 розділи з 15. Наприклад, про прийом іноземних делегацій у потягах, як провідникам шили одяг з леопардовим принтом для німецької делегації або що іноземці забирають з собою легендарні підстаканники як сувенір:) а Клопотенко придумав особливе меню для прийому делегацій.

Раджу почитати про запуск нових вагонів, про які до війни ми лише мріяли, про оновлення чайного меню та створення застосунку, а також трохи про історію залізниці в Україні.

Все ж книжка вселяє довіру до УЗ й повагу до простих робітників залізниці. Деякі епізоди змушують пишатись гідністю українців та здатністю обʼєднуватись.

Не вистачило обʼєктивності в описі системи Укрзалізниці, хоча для цього був простір. По «мінусах» авторка пройшлась дуже поверхово. А однобокий погляд не додає цікавості до книжки.

Ставлю 3 зірочки за героїзм залізничників та дещо цікаве про залаштунки. Можливо, прочитавши книжку після війни, я б оцінила книжку краще, тому що вона не викликала б гострих реакцій. Однак пізнавальна складова цієї книжки не дотягує. Отже, книжка не для мене.

"Потяг прибуває за розкладом" — це збірка репортажів, яка спочатку може здатися історією про залізницю, але в дійсності це історії про людей, які є її серцем. Книга розповідає про країну, родину та команду самовідданих людей, які працюють незважаючи на всі труднощі та небезпеки.

Ця книга показує людяність і милосердя, завзяття і волю, самовіддану працю і відданість справі. Машиністи і провідники працювали по кілька діб без відпочинку, щоб вивезти людей у безпечне місце. Звичайні люди організовували роботу і безпеку вокзалів і станцій, полювали на ворожу техніку, створювали санітарні вагони і запускали інноваційні додатки.
Книга також розповідає про технічні аспекти залізниці, такі як різниця в ширині колій, функціонал додатків та інші технічні деталі, що можуть бути новими і цікавими навіть для знавців залізничної справи. Вона висвітлює, який спадок залишила радянська епоха та як з ним борються залізничники.

Мені досі важко читати книги про війну, тож я готувалась. Я зібрала всю свою силу волі і починала цю книгу готовою. Я очікувала історій про складнощі роботи провідників. Я знала, що прочитаю про обстріл Херсонського вокзалу, очевидицею якого була Марічка Паплаускайте особисто, бо бачила цю статтю на сторінках медіа. Я передбачала, що серце рватимуть історії, як у випадку мами Дмитра Козацького, провідниці, що чекала сина з полону. Від таких історій нікуди не дітись, бо така наша реальність.
Чого я не очікувала, то це величезної кількості похвали топ-менеджменту Укрзалізниці. Вибачте, але я не прихильниця роздувати героїзм там, де люди повинні виконувати свою роботу, бо взяли на себе такі обов'язки. Це стосується і начальників вокзалів, і керівників Укрзалізниці, і очільника країни.
Так само мене не цікавило, що їв у потязі Байден чи інші західні політики, якщо тільки вони не везли із собою товсту ракету. Але то мої суб'єктивні враження.

Ця книга — сильний, детальний літературний репортаж, який базується на розмовах з героями сьогодення і є прикладом професійної журналістики. Так, вона заангажована і суб’єктивна, але я абсолютно не проти такого висвітлення. Це історія, яку варто прочитати, щоб зрозуміти, що стоїть за залізницею під час війни, і як вона впливає на життя тисяч людей. Дуже цікаво було б прочитати подібну працю про працівників рятувальних та медичних служб, це був би дуже важливий цикл.