Марічка Паплаускайте

"Потяг прибуває за розкладом" — це збірка репортажів, яка спочатку може здатися історією про залізницю, але в дійсності це історії про людей, які є її серцем. Книга розповідає про країну, родину та команду самовідданих людей, які працюють незважаючи на всі труднощі та небезпеки.

Ця книга показує людяність і милосердя, завзяття і волю, самовіддану працю і відданість справі. Машиністи і провідники працювали по кілька діб без відпочинку, щоб вивезти людей у безпечне місце. Звичайні люди організовували роботу і безпеку вокзалів і станцій, полювали на ворожу техніку, створювали санітарні вагони і запускали інноваційні додатки.
Книга також розповідає про технічні аспекти залізниці, такі як різниця в ширині колій, функціонал додатків та інші технічні деталі, що можуть бути новими і цікавими навіть для знавців залізничної справи. Вона висвітлює, який спадок залишила радянська епоха та як з ним борються залізничники.

Мені досі важко читати книги про війну, тож я готувалась. Я зібрала всю свою силу волі і починала цю книгу готовою. Я очікувала історій про складнощі роботи провідників. Я знала, що прочитаю про обстріл Херсонського вокзалу, очевидицею якого була Марічка Паплаускайте особисто, бо бачила цю статтю на сторінках медіа. Я передбачала, що серце рватимуть історії, як у випадку мами Дмитра Козацького, провідниці, що чекала сина з полону. Від таких історій нікуди не дітись, бо така наша реальність.
Чого я не очікувала, то це величезної кількості похвали топ-менеджменту Укрзалізниці. Вибачте, але я не прихильниця роздувати героїзм там, де люди повинні виконувати свою роботу, бо взяли на себе такі обов'язки. Це стосується і начальників вокзалів, і керівників Укрзалізниці, і очільника країни.
Так само мене не цікавило, що їв у потязі Байден чи інші західні політики, якщо тільки вони не везли із собою товсту ракету. Але то мої суб'єктивні враження.

Ця книга — сильний, детальний літературний репортаж, який базується на розмовах з героями сьогодення і є прикладом професійної журналістики. Так, вона заангажована і суб’єктивна, але я абсолютно не проти такого висвітлення. Це історія, яку варто прочитати, щоб зрозуміти, що стоїть за залізницею під час війни, і як вона впливає на життя тисяч людей. Дуже цікаво було б прочитати подібну працю про працівників рятувальних та медичних служб, це був би дуже важливий цикл.

Зізнаюсь, до прочитання цієї книги не задумувалась над тим, як працює залізниця. Що провідники і машиністи - це лише вершина айсберга, бо є ще диспетчери, чергові, колійники, вагонники, інженери, шифрувальники, розгалужений топменеджмент, що разом налічують 200 тисяч працівників. І тим більше не розуміла, на які жертви йшли ці самі люди на початку повномасштабного вторгнення.

Більшість з цих історій неможливо читати без сліз і не згадувати власний досвід лютого-березня 2022 року. Важлива книга, що на багато що відкриє очі - будете дивуватись, сумувати, тривожитись, відчувати гордість разом з  реальними людьми, що ненароком стали героями.