Там, де заходить сонце

Спочатку я сильно шкодувалаю, що не читала цю дічЬ в електронці десь в додатку, де можна було б швидко виділяти "неймовірні" художні засоби на кшталт "щільно намазаних на серці спогадів", а доводилося їх підкреслювати лінером, а потім вбивати від руки, аби поділитися в своєму телеграм-каналі.

Фаворитом метафор став вираз "ніби з очей виростають мільйони маленьких рук, щоб затиснути в обіймах кожен міліметр твого тіла". Просто уявила, як Джюнджі Іто, прочитав це, пішов ридати від заздрощів.

Зрештою шкодувала, що в принципі обрала цю книгу на свій клуб, адже, замість затишної історії, я отримала якусь лубочну подєлку, де жодному персонажу не те, шоб співчувати хотілося, там не вірилося в жодного! (Ну, ок, окрім однієї персонажки, другорядної, насправді).

Найцікавіше, що під час обговорення на клубі (нас було цього разу 12 людей), що леді вінтажного віку, що молоді дівчата відмічали, що ніяк не вдавалося повірити в цих героїв (хіба що окрім однієї), чи боодай якось їх співставити із своїми рідними чи знайомими бабусями чи дідусями.

Наступним пунктом відбирання "зірочок" стала основна думка твору, яка, попри свою анотацію, геть ніяк не стосувалася віри чи підтримки її. До того ж, весь масив тексту прямо таки унормовує стигматизацію що медичних геріатричних закладів, що просто будинків літніх людей. Наче нам мало в суспільсьстві цієї хворобливої думки, то давайте ми її підсилимо ще.

При цьому, показавши геть іншу картину таких закладів у Франції, авторка наче висміює і їх систему, і навіть саму думку, що літні люди можуть самостійно хотіти проводити старість в подібних місцях, а не вимагати від дітей та онуків лягти й вбитися поряд із ними, бо як жеж так, вони цих квіточок ростили, а вони тепер, падлюки такі, хочуть мати своє окреме життя.

В цілому весь твір скидається на дипломну роботу від старатєльной відмінниці, яка весь рік сиділа на першій парті, все ретельно нотувала, всі вимоги до літературного твору виконала, от тільки ані душі в ньому нема, ані душевності.

Додали до низького балу ще й надлишок епітетів ні до ладу, числені повтори одно й того самого, відсутність живості головних героїв, які, наче та балалайка, складаються з трьох струн і видають тільки одну мелодію.

Коротше, суцільне #Дафа_не_радить від всього клубу

Історія, яку я розтягувала, бо постійно плакала. Плакала від тої кількості болі, що пережили люди за своє життя, від того, наскільки зранені вони душевно та від того, як сильно вони прагнуть продовжувати своє повноцінне життя.

Кожен герой книги унікальний, вони перебувають в обмеженому просторі із практичною завжди однаковою кількістю людей для спілкування.

Авторка спочатку в загальних рисах познайомила нас з усіма, а потім через окремі ситуації ми розкрили завісу душі кожного з них. І тому я кажу, що ці душі зранені. Але при тому, вони знаходять сили посміхатись та допомагати іншим.

Дуже раджу! Але готуйте носовички)

Якби ви мене бачили вчора, то помітили, що знову ревіла над книжкою. Чого? Бо коли читаєш про події сьогодення, не можеш не брати написане близько до серця. А горя у нас зараз дуже багато.

Історія про родину, будинок для старих людей і Україну. Початок війни, невістка головної героїні з онуками вимушена була виїхати за кордон, син займався волонтерством, то ж прийняли рішення тимчасово поселити мати у приватному будинку для людей поважного віку. Сусідкою героїні стала балакуча жіночка, і вони, не дивлячись на усі відмінності, заприязнилися.

"Бо споконвіку всі жінки літнього віку носили хустки. В який саме момент вони їх наділи, Ніна Миколаївна не пам'ятає: чи то з народженням онуків, чи з приходом клімаксу, але хустка в жінки, тим паче з пенсійним посвідченням, має бути як отче наш".

А наша Петрівна, будучи вчителькою українською мови та літератури, хустку не носила, натомість вирішила організувати читацький клуб. І наші пенсіонери, спочатку критично налаштовані, дуже перейнялися долею Гаріка ( тобто Гаррі Поттера).

Книга про надію і розпач, різні погляди та схожість. Про те, що треба вірити, вірити до кінця.