Ех, дарма я так негативно ставилась до комп'ютерних ігор. Авторка книги неодноразово пропонує нам використовувати ігри типу тетрису в стресових ситуаціях задля профілактики хронічного стресу. Вони допомагають перевести мозок в інший режим і тим самим розірвати коло негативних думок та перестати накручувати себе.

Також для розвитку стійкості до стресу корисно кілька разів на тиждень відвідувати сауну. З фізичної активності помічна йога (ну це не новина) і легкий біг, який може навіть компенсувати негативні наслідки від нестачі сну. А от інтенсивні тренування не дуже корисні в цьому сенсі.

Для того, щоб ввечері виробилась достатня кількість мелатоніну, треба правильно поводитися вже зранку — робити руханку, та якомога більше перебувати на денному світлі. В книзі багато подібних цікавих фактів, зокрема і по взаємозв'язку стресу і харчування.

В цілому книга класна, допомагає "розширити межі власної гнучкості та повертатися до норми після випробувань". Але є пара моментів, які можуть не сподобатися:

1. П'ятдесят вісім (!) сторінок займає перелік наукових статей, на які посилається авторка (586 джерел!). Часом мені здавалося, що я читаю дисертацію. Не можу сказати, що написано незрозуміло, але стиль періодами саме дисертаційний. Знаю, бо вчилась в аспірантурі й трохи працювала в науці. Може це й не недолік, комусь таке фундаментальне викладання навпаки сподобається. Але все ж таки наша Дарка Озерна пише більш живо і дотепно.

2. Деякі поняття іноді не пояснюються, доводиться гуглити. Наприклад, є порада слухати бінауральні ритми для заспокоєння та робити шведський масаж для продукування окситоцину. Виявилось, що бінауральний ритм — це два тони, що відтворюються на різних частотах в кожному вусі. А шведський масаж більш м'який, ніж звичайний, використовуються погладжування та вібрації.

😮 Ця книга мене вразила. Я наче і чекала чогось подібного, судячи з анотації, але все ж таки вона перевершила очікування. Історія Тари чимось нагадує історію героїні з книги «Скляний замок», де діти теж росли в складних умовах. Але це були зовсім інші складні умови.

В «Освіченій» показана родина мормонів, і мені було дуже цікаво читати про їх вірування й погляди — іноді смішні, іноді обурливі (друге частіше).

🛤 Тара мала пройти дуже складний шлях, і річ не тільки про освіту. З малечку їй довелося зіштовхуватися з конфліктами, газлайтингом, насильством і загрозою життю. І найстрашніше, що все це відбувалося в родині, до якої авторка була дуже прив'язана. Викладення цих приголомшливих фактів супроводжувалось роздумами, рефлексіями та цінними інсайтами.

"Виправдавшись, я міркувала, що задушливе почуття провини відпустить мене, і я зможу перевести дух. Але виправдання не владне над виною. Ніякий гнів чи лють, спрямований на інших, не зможуть її приборкати, бо почуття провини ніколи не пов'язане з ними. Почуття провини – це страх перед власною нікчемністю. Воно не має нічого спільного з іншими людьми."

Коли я прочитала в анотації, що дівчина змогла потрапити у школу тільки в 16 років, я подумала, як же складно їй, напевно, було вчитися. Але виявилося, що це було не найскладніше 😔

Справжнім челенджем для Тари було почати жити в суспільстві, бо до цього вона майже нічого не бачила (крім родинного будинку, гори і церкви) і сприймала світ через призму батьківських поглядів.

"Тоді я вірила і десь глибоко в душі завжди віритиму, що слова мого батька мають бути моїми власними."

"Оповідь про моє життя формулювали за мене інші. Їхні голоси були сильні, рішучі, категоричні. А мені ніколи не спадало на думку, що мій голос може бути такий же сильний, як їхній."

Отже, вийти в звичайний світ та спілкуватися з однолітками було вкрай тяжко. Але й це ще не все. Коли здавалось, що Тара нарешті вирвалась з родини, адаптувалась і досягла значних успіхів, виявилось, що дівчині дуже непросто поєднати два світи — батьківський і той, в якому вона тепер жила 🌄

Щоб не зламатися, Тарі довелося буквально переробити себе і стати іншою особистістю.

"Ніхто крім нас самих не звільнить наш розум."

"Більше ніколи я не дозволю зробити себе солдатом піхоти в конфлікті, якого не розумію."

Отже, книга дуже цікава, не легка, але швидко читається — я буквально не могла відірватися. Раджу її всім, але особливо тим, хто виріс в проблемних сім'ях, має складні стосунки з батьками 😓

Спершу мені здалося, що ця книга написана для підлітків чи юних дівчат, для яких актуальна тема першого кохання, побудови стосунків, шлюбу. Історія здавалася занадто легкою, романтичною, і десь до середини книги була не дуже цікавою для мене.  

А потім все різко змінилося, і лав-сторі перетворилася на драму. Головній героїні довелось швидко дорослішати, робити складні вибори, боротися з собою. Оце вже цікаво, оце вже я люблю!

Щоб не спойлерити, скажу лише, що я ніколи не розуміла жінок, які залишаються з чоловіками, що їх кривдять. Після прочитання книги трошки розумію. Розумію не в тому сенсі, що ці жінки роблять правильно і треба терпіти. Стало ясно, як вони мислять і чому дозволяють ображати себе все більше і більше. 

"Частина мене думала, що краще б я ніколи його не зустрічала. І частина хотіла, щоб я змогла йому пробачити."

"Ви не можете просто перестати кохати когось тільки через те, що він завдав вам шкоди. Найбільшого болю завдають не людські вчинки, його завдає кохання. Якби вчинок не був пов'язаний із коханням, цей біль було б легше пережити."

"Цикли існують завдяки неминучим болісним розривам. Щоб зруйнувати звичайний стереотип, треба пережити надзвичайно багато болю і набратися сміливості. Інколи набагато легше просто рухатись по знайомому колу, ніж поглянути страху в обличчя, вистрибнути з кола і можливо не приземлитися на ноги."

Отже, якщо вас цікавить тема газлайтингу та аб'юзу, чому чоловіки стають кривдниками, а жінки — жертвами, та що з цим всім роботи, то книга заслуговує вашої уваги. Я не можу поставити їй десять, але планую читати продовження — «Залишся, якщо кохаєш». Хоча на початку була впевнена в протилежному.

Перші враження можуть обманювати.

Спочатку мені здалося, що в книзі буде саме моторошний екшн і ніякої психології, яку я дуже полюбляю. А все через стиль автора. Мене здивували короткі речення, просте перерахування фактів на кшталт: вона пішла туди, потім зробила це, а потім — ось це.

Але згодом виявилося, що в книзі не одна, а цілих дві жахливі історії!

Одна відбувається просто зараз, а інша сталася в минулому. І ось ту, давню трагедію, автор описує зовсім інакше, через спогади та міркування головної героїні. І ми бачимо вже інші речення — це розгорнуті роздумами з глибокими сенсами, над якими можна порозмислити.

"Причину зла не слід шукати в недоліках суспільства чи влади. Її не може пояснити навіть найбільш ерудований і красномовний філософ. Причина зла міститься в людській душі, яку не можливо дослідити за допомогою КТ або МРТ знімка…"

"Люди – це свого роду книги, кожна зі своєю історією. Іноді поглядом, жестом чи влучним словом вони перегортають для вас сторінку і відкривають правду про себе, глибшу, аніж була для вас доступна раніше."

"Справжнє співчуття шляхетне та вимогливе. Проте ніжність – це марна форма жалю, якій потурають ті, хто хоче добре почуватися, не завдаючи собі незручності через якісь дії."

Завдяки поєднанню цих двох історій і стилів, темп книги час від часу змінюється з динамічного на більш повільний, що не дає ні втомитися, ні занудьгувати.

Взагалі, книжка мені сподобалася не тільки рефлексіями, але й сюжетом. Десь з середини іноді було ну дуже моторошно, але відриватися не хотілось. Думаю, якщо ви любите жахи, книга вам також сподобається. А якщо у вас є інтерес до психології та до того, як герої переживають психологічні травми й знаходять сили жити далі, то книгу точно варто прочитати.

P.S. І наостанок цитата, яка трохи не в тему до цього відгуку, але, на жаль, дуууже актуальна:

"У наші дні часто порушують тему гідності, але рідко нею керуються. Свободу називають гнобленням, бездумне насильство — правосуддям, а наука прогинається під вимоги культури. Світ змінився так швидко. Його формують впливові люди з бездумною байдужістю до уроків історії."

Мені здалося, що ця книга розрахована на підлітків, і я б радила її саме цій аудиторії. Впродовж читання в мене постійно виникало бажання, щоб колись її прочитали мої діти. Хоча і дорослі можуть знайти тут щось для себе, особливо якщо знаходяться в кризі.

👧Тут вже немає Джона, і вся увага сконцентрована на Ханні, 15-річній дівчині, яка живе в неблагополучній родині. Їй здається, що світ — ворожий, а її походження визначає яким буде все подальше життя.

Але автор показує, що вибір є завжди:

"Ніхто не обирає, де чи ким народитися, мала. Але з віком розумієш, що саме ти обираєш, де та з ким залишитись."

"Дія перша. Зроби вибір. Дія друга. Живи реальністю, пов'язаною з цим вибором."

Книга надихає на зміни та нагадує, що ніколи не варто здаватися:

"Прогрес — не пряма лінія вгору. Ми не стаємо на 1% кращими першого тижня, на два відсотки — другого, на три — третього. Прогрес відбувається стрибками."

Також автор підкреслює, що ми є відображенням того, як самі себе визначаємо:

"Те, що ти говориш собі, підсилює те, ким ти є або не є."

Останнє, мабуть, треба написати десь на лобі — принаймні тим, хто схильний до самокритики або звик постійно себе принижувати через те, що так робили його батьки чи партнер. Вважаю, що це дуже важливий інсайт — хоч і не радикально новий.

Тож, на мій погляд, четверта історія набагато сильніша від третьої.