Першу книгу я купила півтора року тому на KievBookfest. І вона так сподобалася доньці, що тепер маємо всю колекцію з 10 книжок. І навіть "мерч" 😽

Серія про Чі — комікси, і вони точно будуть цікаві та корисні, коли дитина тільки починає читати. Як і завжди в коміксах, тут мало тексту, але багато картинок. І котиків 🐱

Донька вже читає сама і звичайні книжки, але Чі — то любов, до якої вона повертається майже кожного дня 😻

🎄 І якщо вже ми заговорили про дитячі книжки й свята, розкажу вам про книгу «Одного разу на Різдво». Це світла й цікава історія, яка сподобається і хлопчикам, і дівчаткам.

Книга розрахована на вік 6-8 років, але це для самостійного читання. Я читала її дітям набагато раніше.

Крім чудового тексту, книга може похвалитися якісним папером та надзвичайно гарними ілюстраціями. Вже кілька років поспіль ми перечитуємо її в період різдвяних свят. Цього року донька вперше буде читати її сама ❤️

Це моє перше знайомство з творчістю авторки, досить вдале — бо є бажання це знайомство продовжувати. Не так вже й багато книг, які написані про війну та вимушену еміграцію, і при цьому легкі та смішні.

Але є й але…

🪜Перша частина книги, в який описувалося сумісне проживання біженців в домі Толіка в Іспанії, мені сподобалося. Я гучно сміялася та згадувала тимчасове перебування у друзів в Словенії — 8 людей різних поколінь зі своїми потребами, 2 коти та пес в одному будинку. Досвід не назвеш простим, нам всім би не завадила драбина та кімната для усамітнення, але читати про переживання Толіка було смішно.

"Толік промовчав про те, на що збирався тратити зароблене і на що натомість тратить – наприклад, на три тонни землі, щоб засипати фонтанчик з жабою і висадити там помідори."

"Він і так весь час мусив шукати якісь ніколи ним не бачені інгредієнти – то крохмаль, то мокрі дріжджі (які виявлялись не мокрими), то марганцівку, в якій Григорівна хотіла собі парити палець, вкушений надворі ящіркою."

Окрема тема — проживання батьків та дорослих дітей разом:

"Після поради про цикорій Толік випив каву одним ковтком прямо біля кавомашини, сховавшись за своїм зеленим холодильником."

“Мами ніколи не сплять, поки діти десь ходять увечері. Навіть коли кажуть, що сплять.”

Звісно, не обійшлось без знайомих багатьом мук совісті через те, що хтось на фронті, в окупації або "по підвалах", а в тебе наче все добре:

"Щоразу, коли згадували тих, хто воює, йому всередині розливалося щось середнє між соромом і дошкульним ниттям, і щоразу, коли йшлося про когось, хто лишився в Україні, але на фронт не пішов, він жадібно слухав ці імена, наче вони його якось виправдовують".

Звісно, згадали родичів, в яких "не все так однозначно":

"-Доцю,- спитав якось Анатолій Степанович,- а де всі твої родичі?
-- Я на цім світі кругла сирота,- відказала Поліна.
Згодом виявилося, що Полінина мама в цілковитому здоров'ї викладає філософію в окупованому Криму."

Тож опис сумісного проживання, психології та морального стану героїв в першій частині просто прекрасний — вони стали наче рідними.

🤷‍♀️ Але в другій частині книги почалося соціальне життя — спілкування з місцевими жителями, вечірки з «хорошими руськими». Додалися інші герої, які вже не сприймалися так органічно. Кудись майже зник гумор, почався сумбур…

Любовна лінія та фінал теж здалися непереконливими та сумбурними, тому оцінка вийшла не такою високою, якою могла б бути, якби книга не втратила початкового рівня.

🏫 Для мене було одкровенням та приємною несподіванкою, що роман давно входить у шкільну програму. Ми його не читали — я б точно запам'ятала сюжет цього автобіографічного твору.

Анотація натякає на пригоди, але окрім екшену, в романі багато красивих описів природи, любові до Батьківщини та українського народу, справжнього кохання. А ще він написаний чудовою, витонченою мовою.

"Сонце, відбите снігом, сліпило очі. Тайга стояла дивна, мертва, як заворожена. І лише письмо слідів та слідів на снігу промовляло до тих, хто умів читати, що тут далеко не порожньо."

"Вже не ревіла оркестра і вже нікого не було - то ревів водоспад, а над ним у веселковім сяєві стояла Наталка. Горда, як королева; буйна, як вітер; радісна, як сонце; мерехтіла очима і сміялась, закинувши голову, махала рукою туди, до вершечка кедра… Королева!! Ось вона справжня, свавільна, і горда, і прекрасна, як богиня… І чиста, як богиня. Його королева! І… не його королева. Його біль. Його туга…"


🆓 Ця книга про репресії та страждання українського народу, але при цьому не депресивна. Роман надихає на боротьбу за своє щастя й свободу.


"Уся! Уся його Вітчизна ось так — на колесах поза геттю, розчавлена, розшматована, знеосіблена, в корості, в бруді... розпачі!.. Голодна!.. безвихідна!.. безперспективна!.. Стискав зуби, аж но набрякли щелепи."

"Я тебе переслідуватиму все твоє життя. І всі ми, що тут пройшли… Ми тебе переслідуватимемо все життя і проводжатимемо тебе до могили, — тисячі нас замучених, закатованих…"

А на ці дві фрази, які ви скоріш за все чули, можна спиратися у важкі моменти:

"Ліпше вмирати біжучи, ніж жити гниючи!"

"Сміливі завжди мають щастя"

Неможливо повірити, що роман написано за 14 днів — але про це свідчать численні джерела.

Вважаю, що книгу варто читати всім українцям. Оцінка 10 ⭐️ з 10.

🔥 Чудова книга, яка змогла задіяти майже весь спектр моїх емоцій. Чіпляла, обурювала, примушувала хвилюватися.

Особливо вразили:

📍Актуальність

Навіть не віриться, що книга написана більш як сто років тому. Порушені проблеми, які окреслено в анотації, актуальні і зараз.

"Що ж таке моральність? Моральність це рожева пудра на законах природи."

"Сім’ю не можна зруйнувати збоку. Вона завжди розпадається з середини."

"Як це погано, паршивенько, шаблонно: коли мужчину образить кохана жінка, він починає пити й виробляти бешкети; коли жінка ображена, вона зараз же спішить зрадити його з іншим мужчиною.”

📍Мова

Книга написана прекрасно, час від часу я просто провалювалась в ці описи та насолоджувалася.

"Закоханий у Київ, я блукаю по зелених кучерявих, шепотливих його вулицях. Милий, тихий, задумливий красень! Каштани обсипають рудавим цвітом дахи вагонів трамвая. Нема ніде такого життя в лініях вулиць, як у нього. Ніде нема такої ласкавої чепурності, природної охайності, грайливості! Він подібний до якогось великого гарного звіра, який бозна-коли слідкує за собою."

"Я думаю про те, що я страшенно самотній. Самотній же тому, що нікого не люблю. Найпевніша ознака самотніх та, що вони нічого й нікого не люблять. І коли я слухаю людей, що жаліються на самотність і запевняють, що вони люблять, я думаю про себе: бідолахо, тобі для чогось хочеться переконати мене, що в тебе в гаманці одночасно порожнеча й цілі скарби."

📍Герої

В книзі багато персонажів: головний герой Яків (Кирпатий Мефістофель), три жінки, з якими в нього стосунки (Соня, Шапочка та Клавдія Петрівна), друзі та клієнти Якова.

І всіх автор зміг створити об'ємними, справжніми — зі своїми особливостями та слабкостями, моральними орієнтирами та психологічними травмами. Навіть маніпулятора Якова Винниченко зображує не повним злодієм, показує його внутрішню боротьбу та пориви творити добро.

"В мене знову з'являється бажання струснути цю застиглу незайманість, занепокоїти самовпевнену святість, внести нелад у ці точні рухи, слова, мисочки, статуетки.”

"Через що така наївна несправедливість — упадання перед матір'ю, що любить свою дитину? Хиба не сама мати повинна дякувати за те, що їй дано любити, дано носити в собі стільки ласки, стільки живої тривоги, гордощів, пестощів, здатности віддати себе на катування?"

"Вони хороші жінки, але вони зроблять із дитини як-небудь дрантя себелюбне й нікчемне. — Через що? — Через те, що, крім звірячих почувань, у них нема нічого. Вони дрижать над нею, лижуть її, цілий день вовтузяться, а, в дійсности, вовтузяться для себе, а не для неї."

📍Фінал

Останні сторінки книги були дуже напруженими. О, вас точно не залишать байдужими деякі події! Важко було здогадатися, як все закінчиться — бо від Кирпатого Мефістофеля можна було очікувати всього.

"Все дурниця: і мораль, і кохання, й життя, є тільки — сам біль. Та ще хиба смерть. Через кілька десятків літ і я, й Шапочка, й міліони чесних і нечесних, розумних і дурних, рабів і панів, усі будемо лежати в землі і гнити. Чи варто ж ради такої коротенької хвилини хвилюватися, соромитись, виправдуватись? Рятуйся, хто може! От єдиний справедливий закон!"

Фінал вийшов для мене несподіваним, а книга залишила багато вражень та роздумів. Оцінка 10 ⭐️з 10.

P. S. І наостанок фрагмент, якій зачепив мене найбільше.

“Коли проходить орґія, я почуваю, що тепер знаю й люблю її. І раз питаюся її: що таке любов? Вона відповідає: це те, коли ніщо не існує, окрім його. Значить, вона ще не любить мене. І знов згодом задаю їй те саме питання. Вона каже: любов — це страх загубити. Ні, й тепер вона ще не знає, що таке любов. І от, нарешті, вона сама каже мені: «Як дивно: я люблю світ, я люблю людей так, як ніколи не любила. Від чого ця жалість у мене, і зворушення, і така хороша печаль? Я вже не боюсь загубити тебе, бо це ж неможливо, правда? Ми так вросли одне в одного, що я вже не розумію слова «загубити». Кого загубити?. «Себе?» Тоді я бачу, що вона знає, що таке любов. Тепер ми не можемо ні загубити, ні звязати себе. І тоді ми входимо у світ обновлені, злиті в одному. Тепер ми муж і жона."