Нові відгуки

Книгу боляче читати, але відірватися неможливо. Стільки виникає думок… Є про що подумати.

Одного дня вчительці української мови та просто приємній бабусі Вірі Тихій доводиться змиритись з думкою, що її син не може приділяти їй стільки часу, як раніше. На вулиці повномасштабне вторгнення, син волонтерить, а бабуся самотньо сидить вдома. Аж тут з'являться пропозиція — трошки побути в будинку-санаторію для таких же літніх людей, як і вона. І як би Вірі не була б неприємна ця думка, вона погоджується. Ії зустрічає привітний санаторій, але дуже зранені та одинокі його мешканці. Тому з приїздом Віри все в цьому місці починає змінюватись: вони влаштовують читання Гаррі Поттера, підтримують один одного в різних проблемах і дають руку помочі. Проте інколи старечі серця не витримують горя, розлуки чи байдужості... Прекрасна книга, прекрасні герої і мораль історії. Що на схилі років життя не закінчується, що можна жити, дізнаватись щось нове і кайфувати від життя! Я не люблю книги про старичків-боркутунів, але ця лишилась в моєму серці назавжди! Особливо один момент про байдужість синів... І плакала, і сміялась — дуже вам раджу!

📖 "Ми живі, доки ми віримо, синку. І якщо ми досі живі, отже, віри у нас вдосталь". Олена Пшенична. "Там, де заходить сонце". — Лабораторія, 2024. Зазвичай мені легко пишуться відгуки. Особливо, якщо книга сподобалась або спонукала до роздумів. З книгою Олени Пшеничної (послухати авторку і обійнятись опісля мені вдалось на Книжковій країні) так не вийшло. Хоч книга мені дуже сподобалась, і однозначно спонукала до роздумів, вона настільки зачепила щось у душі, що емоції не передаються словами. Тому просто опишу про що книга і пораджу її прочитати. Головна героїня — вчителька — пенсіонерка Віра Петрівна приїздить до Будинку для літніх людей. Приїздить, щоб пожити (недовго, звісно) під наглядом, бо ж здоров'я підводить, а син мотається по країні волонтерить, а невістка з онуками виїхала в евакуацію за кордон. І далі всі події відбуваються в цьому Будинку, де зібрались літні люди. Люди з своїми історіями, з прожитим життям, з своїми радощами і бідами, люди приємні і не дуже. Поступово ми дізнаємось їх історії, ми починаємо розуміти кожного, співчувати і хвилюватись. 📖 "Вони такі колючі не від доброго життя, розумієте? Ніхто б тут від доброго життя не жив." 📖 "...скільки ж у цьому Будинку ховається ще секретів? Скільки живе у цих старих і колючих людях маленьких великих бід?" Будинок живе своїм спокійним розміреним життям, і читач теж починає жити цим життям: вести приязні і не дуже розмови, сміятися, жартувати, хвилюватися і горювати, і навіть читати книги і організувати читацький клуб. Та в розмовах — розповідях проступає, виринає, незримо відчувається — бажання, мрія, надія — повернення додому, рідні люди, які( так хочеться вірити) не збайдужіли, не забули. 📖 "Дзеньк — і по тілу розливається щось неприємно пекуче. Щось, що змушує її сумувати, тужити, журитися, побиватися. Словом, відчувати всі можливі й неможливі синоніми цього нестерпного почуття, яке насправді так просто пояснити: Віра Петрівна хоче додому. Але додому її поки що не кличуть. І вона щосили хапається за це коротке, але таке важливе — поки". Це дуже тепла і щемка історія, в якій живе віра і надія, яка спонукає до роздумів, іноді смішить, іноді засмучує (так, я таки плакала). Дякую авторці за кілька теплих вечорів з цією книгою. Сподіваюсь, всі ми вчасно зрозуміємо, що треба цінувати і берегти 📖"...родину. Бо коли твоє сонце заходить, це, як виявилося, єдиний важливий на небі пейзаж".

Дуже майстерно написаний роман, де місцями пробиває на сльози, а часом на щирий сміх. "Там, де заходить сонце" - це історія, яка відгукнеться у серці кожного, кому знайоме слово "війна". Хоча ця книга скоріше не про неї, а про цікаві долі звичайних людей, зібраних під одним дахом будинку для літніх. Мова героїв роману жива. Авторка не боїться використовувати діалектизми, надаючи своїм персонажам унікальності та якогось шарму. Книга, попри неймовірну глибину, читається легко, а наприкінці залишає помітний післясмак, нагадуючи цінувати дорогоцінні життєві миті та близьких серцю людей. Однозначно рекомендую до прочитання цю книгу, вона неймовірна!🤍

Це дуже емоційна книга, вас чекатимуть гойдалки від сміху до сліз, й зміни ці — щодекілька сторінок. Все як у житті — радість та смерть поруч. Авторка обрала дуже непросту тему — життя літніх людей. Молодим може здаватись, що після 70 років головне, щоб було де жити, спати, що їсти, ліки й та по всьому. Але життя продовжується та вирує, що треба окрім цих базових потреб закривати й емоційні потреби — спілкування з рідними, розваги й розуміння. Віра Петрівна, вчителька української мови та літератури неочікувано для себе змушена переїхати із свого звичного дому до "Золотої осені" - будинку для літніх людей, а по-простому в "стардом". Вона сумує за онуками, переймається долею сина (який волонтерить й постійно їздить на Схід), вірить, що вона тут ненадовго. Вона стає своєрідним прихистком для життєвих таємниць мешканців цього будинку. Долі у всіх дуже різні, але об'єднує їх самотність й непотрібність 🙁. Ніна Миколаїна, що постійно про щось розповідає й дивиться на життя позитивно, виявляється носить в собі невиліковну хворобу (якою не хоче обтяжувати свої трьох дорослих та благополучних синів), Язва має жахливу історію життя (загибель доньки) й своїм гострим язиком прикриває душевний біль, такі собі батьки Камбала й Художник, які зараз глибоко в душі тримають свою любов до дорослих доньок... Дуже щемко й обережно показана наша теперішня реальність — через сина Віри Петрівни, через тугу Демидовича за загиблим сином, через плетіння сіток та листів до захисників та захисниць. Фінал досить оптимістичний, але й дуже реалістичний, бо не є радісно-феєрверковим, а сповнений віри у майбутнє. Й хоч тема доволі мінорна, але почуття викликає ніжні, щемливі й теплі.

😭 Багато очікувала від цієї книги, бо стільки людей її рекомендували! Більшість моїх очікувань справдились. Історія про життя в будинку для літніх людей у час війни — цього достатньо, аби зрозуміти: книга щемка. "Вірі Тихій – 72. Вона – колишня вчителька української мови, яка навіть уявити не могла, що опиниться у Будинку для літніх людей, куди її привезе єдиний і такий коханий син… Але влітку 2022-го року Віра Петрівна залишається сама: син Толя день і ніч волонтерить, а невістка з дітьми вимушено евакуюються за кордон. Можливо, з хворим серцем й небезпекою навколо дійсно краще перебути поки тут — під наглядом медиків, у компанії «однолітків»? Та замість відкритих, гостинних стареньких жінка зустрічає у Будинку зранених, колючих стариганів, що з дня у день просто спостерігають, як їхні життя, неначе сонце, закочуються за обрій. Що приховують ці самотні старечі серця? І які труднощі здатне витримати материнське серце? " Але при цьому Олені Пшеничній вдалося зробити цей текст ще й місяцями дуже смішним, чого я зовсім не очікувала. "― Боже, яке красіве! Це шо, на смерть? — раптом вривається в її спогади огрядна жіночка років вісімдесяти. ― Перепрошую? — не одразу розуміє запитання Віра Петрівна. ― Кажу, хусточки у вас красіві. То ви на смерть складаєте? ― А, ні, — здається таки розуміє, — я їх ношу. ― Ясненько. Дуже красіво." Мені також сподобалась метафорична мова та яскраві герої — живі, зі своїми чеснотами й вадами, образами та страхами. А також ВІРОЮ. "Чуже горе... Вона ще ніколи не вміла давати йому раду. Чуже горе завжди вимагає більше, ніж своє. У своєму горі все зрозуміло. Ось ти, ось воно, ось між вами прірва з болить. У чужому горі для тебе немає місця. Точніше, якого б місця ти не обрала, завжди будеш почуватися зайдою." «Ми живі, доки віримо... І якщо ми досі живі, отже, віри у нас вдосталь» "Отримавши дозвіл на говоріння, Ніна Миколаївна дуже швидко наповнює собою кімнату, і туга, що ще кілька хвилин тому ховалася в кожній шпарині, вимушено відступає. Надалі сусідка ніколи не мовчатиме. Швидка терапевтична допомога у вигляді її балачок відганятиме смуток Віри Петрівни після кожної розмови з Толіком, Олею та дітьми". 🤷‍♀️ Правда, є один суттєвий нюанс, який викликав у мене сумніви — не буду спойлерити — але загального враження це не зіпсувало. Фінал не шокував, я здогадалася, що до чого, але ж це — не детектив. Для мене головне, що книга хоч і сумна, але світла, тепла, і залишила по собі приємний післясмак. Чи раджу читати? Так, якщо хочете відчути увесь спектр емоцій, сміятися та плакати… Але, мабуть, людям похилого віку я б її не рекомендувала.

Це книга про віру, коли вірувати найважче. Про прийняття кінцевості життя, про самотність, про ті емоції, що змушують одночасно сміятися і плакати, — інколи в межах кількох рядків. Історія вчительки Віри Петрівни, яка потрапляє до будинку для літніх людей, змальована з ніжністю та теплом. З кожною новою історією мешканців вона все глибше занурюється в життя дому, а ми разом із нею — у глибину людських доль. Попри важку тему, книга життєствердна, а не депресивна. Вона надихає вірити, знаходити світло навіть у сутінках життя. Це історія про любов, підтримку, прийняття та вміння бачити красу в заході сонця. 10/5 — без перебільшення. Однозначно рекомендую до читання.

Ця книга — один із фаворитів 2025 року. Емоційна, щира, вона розбиває серце й лагідно його зцілює. З перших сторінок неможливо відірватися: разом із героями смієшся, плачеш, співпереживаєш. У сюжеті переплетені біль, страх, надія й віра. Війна й особисті драми мешканців "Золотої осені" звучать в унісон. Все важливе, доки живе віра. Щиро рекомендую до прочитання!