Олена Пшенична

"Там, де заходить сонце" — це зворушлива та емоційна історія про любов, втрати та пошук себе, що зачіпає найглибші куточки душі. Сара Джіо створила роман, який поєднує ніжність, сум і надію, занурюючи читача в атмосферу невимовної краси та трагедії. Це книга, яка не лише захоплює, але й змушує задуматися над важливими питаннями життя.

Головна героїня, Аліса, потрапляє на невеликий острів, де намагається знайти внутрішній спокій після важких переживань. Вона стикається з загадковими подіями, а також із власними демонами минулого. Острів, на якому відбуваються події, є місцем, що нагадує про кращі моменти її життя, і в той же час це місце, де вона може знайти відповіді на свої питання.

Книга перехоплює дух завдяки чудовій атмосфері. Острів, з його природними пейзажами та магічною тишею, є своєрідним персонажем, що допомагає героїні впоратися з її проблемами і пережити власну трансформацію. Сара Джіо вміло грає з часом, розповідаючи історію, яка одночасно переносить нас у минуле і теперішнє, сплітаючи ці лінії у непередбачувану, але дуже теплу картину.

Мова книги проста і лірична, що дозволяє відчути емоційний спектр кожного персонажа. Джіо не боїться описувати складні моменти, які змушують читача задуматися над вічними темами — коханням, прощенням і прийняттям.

"Там, де заходить сонце" — це не просто роман про пошук любові, а й історія про внутрішнє відновлення, про важливість мати сміливість пережити біль і знову відкрити своє серце. Це книга для тих, хто любить глибокі емоційні історії, що залишають по собі відчуття тепла і світла.

Рекомендую цю книгу всім, хто хоче відчути на собі магію зцілення через любов і знайти в собі сили рухатися вперед, незважаючи на всі труднощі.

Дуже тепла книжка! Щемка!
Про людей в приватному будинку для літніх людей в наш час (після вторгнення) отже тут і генератори і інші атмосфери сьогодення.

Книга про віру, про Віру, Віру Петрівну! Хочеться, щоб про неї знали всі!

"Там, де заходить сонце" - дуже чуттєва та болюча книга, але водночас вона вас обійме і заспокоїть. Над цією книгою я плакала ще під час прочитання перших двадцяти сторінок.

В цій книзі є тригерні моменти, такі як війна. Адже події в книзі відбуваються у 2022 році. Знову прожила 24 лютого, знову згадала як це було, знову відчула ті емоції...

Персонажі в цій книзі такі живі і справжні. Кожна людина, яка згадувалась в книзі "Там, де заходить сонце" мають свої переживання і негаразди. Кожен з них пройшов довгий шлях і має свій життєвий "багаж".

Ця книга одночасно болюча і тепла, важка і комфортна. Історія, до якої я інколи повертаюсь думками, навіть коли пройшло пів року з моменту прочитання.

Якщо ви думаєте і сумніваєтесь чи читати цю книгу, то я б порекомендувала вам все ж її прочитати. Бо ця історія залишила свій слід у моєму серденьку.

емоційна
чуттєва
і дуже важлива історія.

це історія перш за все про людей. і про життя.
про життя, в якому трапляється старішання, зміни тіла й спроби прийняти все як є або протестувати без можливості змінити.
про життя, в якому трапляється смерть, війна та розлука з важливими людьми.
про життя, в якому завжди є місце для мрій та віри.

рекомендую!

А мені книжка дуже сподобалася. Я сміялася і сумувала, і персонажі мають кожен свій характер.

▫️«І це — самотність. Вона тут усюди. Вона тут в усьому. Міцно вʼїлася в стіни. Розпласталася на підлозі. Звисає з натяжної стелі. Проростає з численних вазонів. Скрипить під кріслами колісними. Просто є. Як основа усього цього запаху. Запаху, під назвою старість»

Віра Тиха, колишня вчителька української мови, опиняється в Будинку для літніх людей, де стикається з непростими сусідами та власними страхами 🫣

Літо 2022-го змінює її життя: розлука з рідними та невідомість майбутнього стають для неї новими випробуваннями 😱

Чи зможе вона знайти спільну мову зі «зраненими» серцями інших та віднайти себе? 🤫

▫️«Чуже горе... Вона ще ніколи не вміла давати йому раду. Чуже горе завжди вимагає більше, ніж своє. У своєму гор. все зрозуміло. Ось ти, ось воно, ось між вами прірва з болить. У чужому горі для тебе немає місця»

Історія дуже щира, болюча і водночас сповнена тепла. Вона змушує замислитися над старістю, самотністю та вірою в майбутнє, а також над тим, як важливо цінувати час із близькими 💔

Кожен персонаж ніби оживав на сторінках книги, це було прекрасно. Особливо зачепили описи заходів сонця — кожен раз по-новому щемливо й тепло 😍

Ця історія зачепила в мені болюче, адже моїх дідуся та бабусі вже немає поруч. Читаючи, я згадувала їх, їхні історії, їхні усмішки та багато такого рідного 🫂

Це книга, що залишає слід у серці, бо плакала і сміялась я неймовірно багато. Щиро рекомендую 🥹

Олена Пшенічна "Там, де заходить сонце" 📖. Роман. Вид. Лабораторія.
Життєві ситуації бувають різні, а особливо у наш важкий час.
Вже три роки як Віра Тиха жила на подвір'ї у сина, але у власному будиночку. Біля неї були рідні: син, невістка, двоє внуків. А тепер?
В зв'язку з війною, невістка з дітьми виїхала за кордон, син зайнявся волонтерством. А їй потрібно їхати в Будинок для літніх людей. Про таке , вона навіть подумати не могла. Жінка вірить, що їде туди не надовго, бо так сказав її син Толя.
Син поїхав, а вона залишилася. Було важко все сприймати. Підбадьорувала сусідка по кімнаті Ніна Миколаївна. Швидка терапевтична допомога у вигляді її балачок відганяє смуток Віри Петрівни.
Так, поступово жінка знайомиться з усіма мешканцями Будинку. В кожного була своя життєва історія: радості і горя. Та всі вони опинилися тут.
В Будинку не сидять склавши руки. Вони допомагають : плетуть сітки, проводять свята. Віра Тиха, колишня вчителька української мови, вирішує зацікавити людей до читання. Створює читацький клуб.
Та ми знаходимося в Будинку, крім життя тут поряд і смерть.
- Я ще тоді подумав: якби дзеркало до Будинку поставити, воно б нам усім показало те саме - родину. Бо коли твоє сонце заходить, це, як виявилося, єдиний важливий на небі пейзаж.
____
Як сказав Семків: " Це теплий роман про літніх людей" , - і я повністю з ним погоджуюся.
Книга зачепила душу. Дякую за книгу!

📖Ця книга стала для мене відкриттям року: тепла й щемка, зі смаком пузатих кабачків і помідорів славнозвісного сорту "Белла роса". Нею хотілось загорнутися як парадною хусткою: синьою, у кармінові набубнявілі квітки, з пелехатими нитчастими променями – тороками!

💬Головна героїня – колишня вчителька української мови та літератури Віра Петрівна. Одначе її ранок розпочався не так як завше. Не з ритмічного свисту емальованого чайника в білі кружальця на помаранчевому тлі, не із занурювання ніг у теплі домашні тапочки;

❤️‍🩹"Ось вона прокидається від дивного бахкання у своєму будинку, що розташований в одному дворі з будинком сина. Що це? Глухі, незнайомі їй досі звуки долинають і стають усе ближчими.

Ось Толя вже гупає в її двері: "Мамо, вставай, війна!". Ці слова ще довго дзвенітимуть їй в голові. Руки стануть ватними, ноги теж".

● Невістка Оля їде з дітьми у Швейцарію, син Толя волонтерить. Серце пані Віри всотує у себе гострі уламки реалій. Так схожих на розбиту в дитинстві кришталеву цукерницю, де кубики солодкого рафінаду всуціль змішались зі склом. Візія межі стерта, а втім попри все хочеться у загрозах реальності віднайти окраєць звичного безцінного життя. З голубами на літниках кав'ярень, джазом вуличних музикантів замість сирени, фіалками у глиняних горщиках на підвіконні власної домівки.

● Одначе син Віри Петрівни вирішує, що їй буде краще у притулку під недоречною назвою "Золота осінь". Бо ж чи може бути той період життя, де сонце котиться за мальований горизонт віку золотим? Період, коли вставні щелепи дзенькотять у горнятках і на ніч залишається беззуба усмішка, волосся вкривається паволокою молочного туману, а кожен ранок починається із тискоміра.

🏡Втім, притулок, який дехто називає з гіркою іронією стардомом, стає для пані Віри чимось теплим попри все:

♡"Як маленькі горобці, на лавках біля Будинку сидить близько десятка стареньких. Білизна зовнішніх стін будівлі, змішана з коричневим відтінком черепиці, зеленню молодого саду і приправлена червоною загравою сонця, дає світло такого кольору, що ним ущент заливається кожна їх зморшка. Їхні сухі обличчя, шиї, руки – все це всотує тепло цього вечора і вмить стає мальоване. Ніби галаслива група найобдарованіших студентів Академії мистецтв отримала завдання намалювати...старість"

♡Кожен мешканець тут має свою рану, яку бережно ховає за товстою рамкою для фотокартки рідних, в'їдливими фразами, наїжаченістю, отрутою і метафоричним чорним піднебінням. Ховає як діти роздряпане колінце, яке лікували широким листком подорожника з білими прожилками. Бо ж кожен лікує свої рани як вміє, еге ж?

●Тут Язва, маленька дочка якої загинула під колесами вантажної автівки власного тата; художник, котрий зраджував дружині-бібліотекарці з молоденькими актрисами й донька Христина виросла разом із прирослою до неї образою; Ніна Миколаївна, три сини якої "шишки", а одначе спакують мертву маму у багажник, аби сяк-так поховати нашвидкоруч; Демидович, син якого загинув на війні й все, що від нього залишилось – закрита труна й кусок плеча з татуюванням, по якому тато і впізнав його.

♡Вони волонтерять, сплітаючи зморщеними руками маскувальні сітки й кікімори, доливають до горя дещицю звичної рутини, спогадів, чекають, наче між іншим, смерті й навіть мають на її випадок заготовлене щось особливе. Бодай хустку:

♡"– Боже, яке красіве! Це що, на смерть? – раптом вривається в її спогади огрядна жіночка років вісімдесяти.

– Перепрошую? – не одразу розуміє запитання Віра Петрівна.

– Кажу, хусточки у вас красіві. То ви на смерть складаєте?

– А, ні, – здається, таки розуміє, – я їх ношу"

♡Якось Віра Петрівна організовує справжнісінький читацький клуб, який охрестили назвою "Вставні щелепи". Там вони читають книги про Гаррі Поттера й мріють про дзеркало, яке показує мрії. Для всіх них вона одна – родина.

♡Ця книга про віру. Про Толю, який одначе забере її з кімнати прихистку "Золота осінь" зі кремовими шпалерами у дрібні квіточки. Віра Петрівна гладитиме його руку в спеціальному бандажі й згадуватиме той час як її син запускав у блакитну височінь повітряного змія. А той шелестів своїми крилами над кронами дерев, ловив порухи вітру й майорів над ними картатою барвистою плямою.

«Там, де заходить сонце» Олени Пшеничної – це пронизлива історія про життя, яке балансує між світлом і тінню. Книга розкриває теми кохання, втрат, сімейних цінностей і боротьби з власними страхами 💔🤍. Авторка майстерно створює багатогранних персонажів, чия внутрішня боротьба відображає складність людських стосунків і виборів.

Особливо вражає тонке переплетіння пейзажів і емоцій: природа тут стає не лише декорацією, а й дзеркалом для почуттів героїв. Це книга про те, як важливо навчитися прощати себе та інших, приймати біль як частину зростання і знаходити красу навіть у найскладніші моменти життя🌟.

Роман спонукає до роздумів про власні цінності та вибори, залишаючи по собі відчуття світлої меланхолії й віри у краще. Для тих, хто шукає глибоких емоцій та влучної прозорої мови, ця книга стане справжнім відкриттям.😌

«Ми живі поки ми віримо синку, і якщо ми досі живі - значить віри в нас вдосталь.»

Ця книга про віру, як теплий плед у ці непрості часи. Темні часи.

Спочатку я сильно шкодувалаю, що не читала цю дічЬ в електронці десь в додатку, де можна було б швидко виділяти "неймовірні" художні засоби на кшталт "щільно намазаних на серці спогадів", а доводилося їх підкреслювати лінером, а потім вбивати від руки, аби поділитися в своєму телеграм-каналі.

Фаворитом метафор став вираз "ніби з очей виростають мільйони маленьких рук, щоб затиснути в обіймах кожен міліметр твого тіла". Просто уявила, як Джюнджі Іто, прочитав це, пішов ридати від заздрощів.

Зрештою шкодувала, що в принципі обрала цю книгу на свій клуб, адже, замість затишної історії, я отримала якусь лубочну подєлку, де жодному персонажу не те, шоб співчувати хотілося, там не вірилося в жодного! (Ну, ок, окрім однієї персонажки, другорядної, насправді).

Найцікавіше, що під час обговорення на клубі (нас було цього разу 12 людей), що леді вінтажного віку, що молоді дівчата відмічали, що ніяк не вдавалося повірити в цих героїв (хіба що окрім однієї), чи боодай якось їх співставити із своїми рідними чи знайомими бабусями чи дідусями.

Наступним пунктом відбирання "зірочок" стала основна думка твору, яка, попри свою анотацію, геть ніяк не стосувалася віри чи підтримки її. До того ж, весь масив тексту прямо таки унормовує стигматизацію що медичних геріатричних закладів, що просто будинків літніх людей. Наче нам мало в суспільсьстві цієї хворобливої думки, то давайте ми її підсилимо ще.

При цьому, показавши геть іншу картину таких закладів у Франції, авторка наче висміює і їх систему, і навіть саму думку, що літні люди можуть самостійно хотіти проводити старість в подібних місцях, а не вимагати від дітей та онуків лягти й вбитися поряд із ними, бо як жеж так, вони цих квіточок ростили, а вони тепер, падлюки такі, хочуть мати своє окреме життя.

В цілому весь твір скидається на дипломну роботу від старатєльной відмінниці, яка весь рік сиділа на першій парті, все ретельно нотувала, всі вимоги до літературного твору виконала, от тільки ані душі в ньому нема, ані душевності.

Додали до низького балу ще й надлишок епітетів ні до ладу, числені повтори одно й того самого, відсутність живості головних героїв, які, наче та балалайка, складаються з трьох струн і видають тільки одну мелодію.

Коротше, суцільне #Дафа_не_радить від всього клубу

Я в цю книжку закохалася. Ба більше, мені хочеться її перечитувати.

Широкомасштабне вторгнення стало широкомасштабним переселенням для Віри Петрівни. Тепер вона вимушена змінити свій любий дім на будинок для стареньких, адже їхати з невісткою та онуками за кордон - не варіант. Лишатися самій поки син волонтерить - також. Але вона там ненадовго, принаймні, спершу Віра Петрівна за це міцно хапається.

Тепер її оточення - балакуча сусідка Ніна Миколаївна, гострий на язик Камбала, добрий Демидович, злюка Язва, собака Собака та інші не менш цікаві персонажі. Доглядальниця Степанівна - моя улюблениця🥰.
Дні минають за плетінням сіток, плітками від Ніни Миколаївни, смачненьким в їдальні. Зрештою, Віра Петрівна, колишня вчителька, навіть книжковий клуб організує, який назвуть "Вставні щелепи" - в такий я би точно пішла 😁.

При цьому, син телефонує все рідше, так само, як і невістка з онуками. І надія Віри Петрівни маліє і ніби стає хрестиком на всіх її сподіваннях. Адже це ніякий не будинок для стареньких, а стардом - місце, де лишаються назавжди.

Одна з найкращих книжок, що я останнім часом читала. Вона змушує тебе сміятися та плакати нарівні. Гумор тут просто топчик - Степанівна, Камбала та Ніна Миколаївна мене добряче веселили. Від сумного котилися сльози і не раз - мені здається, що нереально тут бути з кам'яним серцем.

Спочатку мені здавалося, що забагато епітетів та метафор, але за кілька сторінок вони стали більш дозованими. Але діалоги, персонажі, розвиток сюжету, стиль авторки - це прекрасно. Неможливо лишатися байдужим до жодної з історій в книзі, а прогресія Віри Петрівни від "ненадовго" до "назавжди" побудована дуже майстерно.

Неодмінно раджу цю душевну, місцями смішну, місцями дуже болючу, книгу 💔.