Олена Пшенична

«Ми живі поки ми віримо синку, і якщо ми досі живі - значить віри в нас вдосталь.»

Ця книга про віру, як теплий плед у ці непрості часи. Темні часи.

Спочатку я сильно шкодувалаю, що не читала цю дічЬ в електронці десь в додатку, де можна було б швидко виділяти "неймовірні" художні засоби на кшталт "щільно намазаних на серці спогадів", а доводилося їх підкреслювати лінером, а потім вбивати від руки, аби поділитися в своєму телеграм-каналі.

Фаворитом метафор став вираз "ніби з очей виростають мільйони маленьких рук, щоб затиснути в обіймах кожен міліметр твого тіла". Просто уявила, як Джюнджі Іто, прочитав це, пішов ридати від заздрощів.

Зрештою шкодувала, що в принципі обрала цю книгу на свій клуб, адже, замість затишної історії, я отримала якусь лубочну подєлку, де жодному персонажу не те, шоб співчувати хотілося, там не вірилося в жодного! (Ну, ок, окрім однієї персонажки, другорядної, насправді).

Найцікавіше, що під час обговорення на клубі (нас було цього разу 12 людей), що леді вінтажного віку, що молоді дівчата відмічали, що ніяк не вдавалося повірити в цих героїв (хіба що окрім однієї), чи боодай якось їх співставити із своїми рідними чи знайомими бабусями чи дідусями.

Наступним пунктом відбирання "зірочок" стала основна думка твору, яка, попри свою анотацію, геть ніяк не стосувалася віри чи підтримки її. До того ж, весь масив тексту прямо таки унормовує стигматизацію що медичних геріатричних закладів, що просто будинків літніх людей. Наче нам мало в суспільсьстві цієї хворобливої думки, то давайте ми її підсилимо ще.

При цьому, показавши геть іншу картину таких закладів у Франції, авторка наче висміює і їх систему, і навіть саму думку, що літні люди можуть самостійно хотіти проводити старість в подібних місцях, а не вимагати від дітей та онуків лягти й вбитися поряд із ними, бо як жеж так, вони цих квіточок ростили, а вони тепер, падлюки такі, хочуть мати своє окреме життя.

В цілому весь твір скидається на дипломну роботу від старатєльной відмінниці, яка весь рік сиділа на першій парті, все ретельно нотувала, всі вимоги до літературного твору виконала, от тільки ані душі в ньому нема, ані душевності.

Додали до низького балу ще й надлишок епітетів ні до ладу, числені повтори одно й того самого, відсутність живості головних героїв, які, наче та балалайка, складаються з трьох струн і видають тільки одну мелодію.

Коротше, суцільне #Дафа_не_радить від всього клубу

Я в цю книжку закохалася. Ба більше, мені хочеться її перечитувати.

Широкомасштабне вторгнення стало широкомасштабним переселенням для Віри Петрівни. Тепер вона вимушена змінити свій любий дім на будинок для стареньких, адже їхати з невісткою та онуками за кордон - не варіант. Лишатися самій поки син волонтерить - також. Але вона там ненадовго, принаймні, спершу Віра Петрівна за це міцно хапається.

Тепер її оточення - балакуча сусідка Ніна Миколаївна, гострий на язик Камбала, добрий Демидович, злюка Язва, собака Собака та інші не менш цікаві персонажі. Доглядальниця Степанівна - моя улюблениця🥰.
Дні минають за плетінням сіток, плітками від Ніни Миколаївни, смачненьким в їдальні. Зрештою, Віра Петрівна, колишня вчителька, навіть книжковий клуб організує, який назвуть "Вставні щелепи" - в такий я би точно пішла 😁.

При цьому, син телефонує все рідше, так само, як і невістка з онуками. І надія Віри Петрівни маліє і ніби стає хрестиком на всіх її сподіваннях. Адже це ніякий не будинок для стареньких, а стардом - місце, де лишаються назавжди.

Одна з найкращих книжок, що я останнім часом читала. Вона змушує тебе сміятися та плакати нарівні. Гумор тут просто топчик - Степанівна, Камбала та Ніна Миколаївна мене добряче веселили. Від сумного котилися сльози і не раз - мені здається, що нереально тут бути з кам'яним серцем.

Спочатку мені здавалося, що забагато епітетів та метафор, але за кілька сторінок вони стали більш дозованими. Але діалоги, персонажі, розвиток сюжету, стиль авторки - це прекрасно. Неможливо лишатися байдужим до жодної з історій в книзі, а прогресія Віри Петрівни від "ненадовго" до "назавжди" побудована дуже майстерно.

Неодмінно раджу цю душевну, місцями смішну, місцями дуже болючу, книгу 💔.

Ходімо гойдатися у текст. Ви будете здійматись високо і сміятись, поступово переходячи на сльози ближче до землі. А потім знову здійматися вгору і крізь суміш відчуттів впізнавати всі відтінки емоційної палітри.

З цією книгою - плакати, сміятись, обійматись. Тут читання на кілька годин, а думок потім - на кілька днів, настільки близькими стають ці герої, їхні долі та вся ця історія. Ніжно і трепетно авторка занурює вас у життя будинку для літніх людей, поступово зазирає в шпаринку кожної душі та розкладає, мов на розкритих долонях, пережиті незгоди.

І війна тут є. Вона не є центром оповіді, але нею пронизано фактично кожен епізод. Хоча для мене був передбачуваним шлях головного героя і те, до чого все йде, тим не менше, ця відвертіть і метафора про материнську мушлю, в яку ховається душа Ніни у відповіді на питання "Чи відпустила б сина на війну...?"

Останню хвилю емоцій збурив фінал, а саме - питання про віру. Мені здається, тут читачі поділяться на 2 табори. В моїй картині світу станом на сьогодні це питання прозвучало як вирок. З відповіддю, яка не робить його легшим.

Майстерна книга, чуттєва історія, рекомендую всім без винятку!

Якщо є можливість, просто беріть і читайте. Бо ця книга надзвичайно важлива та актуальна саме зараз.

"Ми живі, доки ми віримо, синку. І якщо ми досі живі, отже, віри у нас вдосталь."

Ця книга про Віру Петрівну Тиху і про віру також. Разом з героями цієї історії я плакала та сміялася, проживала їх особливі і буденні миті.

Цей роман про невелику групу пенсіонерів, яка опинилася в будинку для літніх людей. Кожен із них мав нелегке і сповнене помилок життя, та я не беруся їх засуджувати. А ще ця книга про війну, про наші реалії.

Але не бійтеся її читати, бо це тепла історія. Вона настільки життєва та цікава, що час за книгою минає непомітно, а деякі жарти залишаться у моїй пам'яті ще надовго.

Але хочу додати, що дуже близька мені людина працює у державному будинку для літніх людей, де їх значно більше, ніж в описаному у книзі. І люди там мешкають також інакші. На превеликий жаль, ніхто з них волонтерством не займається, не висловлює вдячності (сусідам, ЗСУ чи працівникам) і давно уже ні в що не вірить. Через це я трішки побоювалась читати дану книгу. Втім авторка змусила мене повірити, що десь усе може бути інакше.

Ніжна і в гарному сенсі «повчальна» книга. Бо що ми знаємо про бабусь і дідусів?
Ну так, знаємо, що бабуся готує найсмачніший борщ, а дідусь завжди чекає у гості. Ну ще знаємо, що вони нас люблять.
А чи знаємо ми, що змушує радуватись наших бабусь і дідусів? Хто їх найкращі друзі, і чому саме ці люди, що всередині у бабусь і дідусів, коли вони думають про світоустрій чи будь що?
Ця книга змушує задуматись над важливістю розмовляти зі своїми старичками. Не просто «про природу/погоду», а про більше, глибше. Дізнаватись їх краще, бо часу не так багато…

Книга написана з гумором і приємним сарказмом. Поринаєш в світ класних людей, де кожен зі своєю долею. Долучаєшся до їх життів, смієшся і плачеш разом з ними.

Книга, яка залишає після себе неймовірно приємний післясмак, хоча з часточкою туги за рідними.

Якби ви мене бачили вчора, то помітили, що знову ревіла над книжкою. Чого? Бо коли читаєш про події сьогодення, не можеш не брати написане близько до серця. А горя у нас зараз дуже багато.

Історія про родину, будинок для старих людей і Україну. Початок війни, невістка головної героїні з онуками вимушена була виїхати за кордон, син займався волонтерством, то ж прийняли рішення тимчасово поселити мати у приватному будинку для людей поважного віку. Сусідкою героїні стала балакуча жіночка, і вони, не дивлячись на усі відмінності, заприязнилися.

"Бо споконвіку всі жінки літнього віку носили хустки. В який саме момент вони їх наділи, Ніна Миколаївна не пам'ятає: чи то з народженням онуків, чи з приходом клімаксу, але хустка в жінки, тим паче з пенсійним посвідченням, має бути як отче наш".

А наша Петрівна, будучи вчителькою українською мови та літератури, хустку не носила, натомість вирішила організувати читацький клуб. І наші пенсіонери, спочатку критично налаштовані, дуже перейнялися долею Гаріка ( тобто Гаррі Поттера).

Книга про надію і розпач, різні погляди та схожість. Про те, що треба вірити, вірити до кінця.

Щемко, цікаво, пробирає. Це якщо супер коротко. А тепер варіант для тих, хто любить більш розгорнуті відгуки.

Олена Пшенична - молода українська авторка. "Там, де заходить сонце" її дебютний роман. Текст не цілковита вигадка, текст наша реальність. АЛЕ! Описано і написано так, що пробирає до сліз. Я над текстами рідко рюмсаю, тут мене прорвало.

По сюжету: Віра Петрівна Тиха (головна героїня) опиняється у будинку для літніх людей. Її невістка та онуки за кордоном, її син волонтер. Стосунки у родини чудові, втім син постійно не вдома, а у мами проблеми зі здоровʼям. Тому приймається рішення, що краще вона побуде під наглядом.
Коли Віра Петрівни опиняється у тому будинку "Золота осінь", то потроху розмотується клубок тих заходів сонця, взаємовідносин жителів цього будинку, їхні особисті драми. І повірте, їх там вистачає.

Кажуть, це книга-пластир. Для мене - це пластир, який зривали. Бо наприкінці книги я, здається, випустила надлишок емоцій, який був у середині.

Текст стилістично класно написаний. Смачні діалоги і фрази, слова, які запамʼятовуються, живі герої. Не картонні, то 100%. І читається легко.

Єдине, що може відтягувати читання - це ваш емоційний стан. Але повірте, там багато тепла, хоч і місцями дуже щемко.

"Там, де заходить сонце" - щира історія, що зачепила струни моєї душі.

Я часто думаю про старість. З надією, що до старості доживу (бо такі у нас сусіди). Що старість буде не занадто немічною, і у фізичному, і у психічному стані. І що буде не самотньою. Певна, що не одна я про це думаю.

І, напевно, Віра Петрівна теж думала. Колишня вчителька, мама і бабуся через російський напад розлучається з власною родиною. Невістка з онуками їде закордон, син активно волонтерить і боїться покинути маму з її слабким здоров'ям саму. Тому приймає рішення: Віра Петрівна тимчасово поживе у притулку для літніх людей. За це ключове "тимчасово" жінка триматиметься з усіх сил.

Навряд чи ви повірите, що з віком до усіх приходить мудрість. Не до всіх. Інколи люди поводяться як діти, навіть коли їм за 70. Тісний колектив у обмеженому просторі з низькою активністю знаходить собі всілякі розваги, від пліток до сварок. А запевнення Віри Петрівної що вона тут ненадовго у деяких людей викликають щире співчуття, а у інших - насмішки.
Й так хробачок сумнівів точить, бо син дзвонить рідше, та ще й сусіди додають.

Але не від доброї долі люди опинилися у цьому домі. Так, тут гарний колектив, догляд, але це старість поміж чужих людей. І війна.
Як пожильцям не вмикають новин, бо у всіх тиск і серце, так і авторка не дуже багато описує. Але війна проходить червоною ниткою по всьому сюжету: від причини появи Віри Петрівної у домі аж до фіналу. У діалогах, плетенні сіток, готуванні тушонок, вимкненні світла: всюди вона. Ймовірно, ви теж над нею заплачете, як я.

Чи допоможуть спільні читання Гаррі Поттера героям пережити ці темні дні?
Що допоможе нам усім?
Ця книжка - одна з таких, помічних. Читайте.

Історія, яку я розтягувала, бо постійно плакала. Плакала від тої кількості болі, що пережили люди за своє життя, від того, наскільки зранені вони душевно та від того, як сильно вони прагнуть продовжувати своє повноцінне життя.

Кожен герой книги унікальний, вони перебувають в обмеженому просторі із практичною завжди однаковою кількістю людей для спілкування.

Авторка спочатку в загальних рисах познайомила нас з усіма, а потім через окремі ситуації ми розкрили завісу душі кожного з них. І тому я кажу, що ці душі зранені. Але при тому, вони знаходять сили посміхатись та допомагати іншим.

Дуже раджу! Але готуйте носовички)

Давно мені не траплялось таких близьких і щемких книг. А враховуючи, що це ще й літературний дебют, то маю для вас рекомендацію обов’язково прочитати і підтримати талановиту авторку.

За змістом ця книга трохи нагадала мені «Червоні хащі» Фоззі, там також події відбуваються у будинку для старих. Але не за формою, бо «Там, де заходить сонце» значно світліша і м’якша. Навіть попри тему і заховану в рядках війну.
Історія прокатає на емоційних гойдалках, то вгору, то вниз. Є багато моментів для поплакати і посміятись. Гумор у авторки відмінний. Дуже життєвий і дотепний.

Головна героїня – вчителька української мови, Віра Петрівна, опиняється в будинку для літніх людей. Її син відправив сім’ю за кордон і дуже зайнятий волонтерством. А Вірі Петрівні потрібен нагляд. Тож це вимушена міра, її люблять і не забувають. Чого не скажеш про інших мешканців цього дому. Вони дуже різні, але в кожного на серці лежить власна історія. Тож Віра Петрівна відкладає свою уявну червону ручку і пробує зжитись із сусідами. Навіть приборкує буркотливого Камбалу, започаткувавши книжковий клуб «Вставні щелепи».

Перегорнувши останні сторінки, я пів ночі не могла заснути. Ніяк не хотілось відпускати Віру Петрівну. Як і інших героїв. Ніну Миколаївну, Степанівну, Художника, навіть Язву. А все тому, що Олена Пшенична створила напрочуд живих персонажів. Не знаю, чи були у них прототипи із життя, але я легко впізнавала в них своїх знайомих і родичів.