Жнець

Хто б міг подумати, що життя може завестись, як...миші.

Зграйка метушливих чарівників паралізувала головне перехрестя Анк-Монпорка.
Чому? Так колегу свого хоронять.
А чому ж він рухається і говорить? Бо його душу після смерті ніхто не забрав!

Коротше, кепські справи у Смерті - його звільнили.
Уявляєте колапс?
Нашестя зомбі, які розгулюють містом, де й так проблеми з санітарним станом і злочинністю
(Ці зомбі не погані, один навіть місто врятує)

От тільки сам Смерть через все це не дуже сумує, бо нарешті має можливість спробувати звичайне життя на фермі. І коса не буде стояти без діла.

Традиційно сміховинні й іронічні сцени дозволяють інакше подивитись на своє повсякденне життя.
Крізь сльози сміху.
Я ледве встигала витирати їх, коли читала діалоги. Особливо про виникнення імені Білл Двері.

Хоч ріжте мене, хоч крайте, а цикл "Смерть" я люблю найбільше.

Мудрість серед абсурдності.

Напевно в цьому весь Пратчетт - дядько створив абсолютно нелогічний, абсурдний світ гармидеру, в якому справжньої життєвої мудрості більше, ніж в деяких трактатах філософів.

Моє знайомство з Дискосвітом продовжується другою книгою із цикла про Смерть і від цієї книги враження трошки неоднозначні, на відміну від Морта. Задум, як завжди, вогонь - Смерть отримує власний час і відтепер він такий самий смертний, як і всі, за ким раніше приходив. Тепер можна вивчати життя, непевно ступати його шляхами і вчитися відчувати.

Відчувати себе живим.

Спостерігати за Біллом Двері (Господи, я фанатію від імен, які вигадує автор та інтерпретацій перекладачів 😆) дійсно цікаво, для мене його поява "в кадрі" - єдині по-справжньому світлі моменти книги.

А от колотнеча з чарівниками здалася ніби висмоктаною з пальця, хоча, маю зізнатися, я сміялася з тієї комедії абсурду, яку вони повсякчас влаштовували. Часом від сюжетних поворотів хотілося пробити рукою чоло (візки з супермаркету? Серйозно? Півень з дислексією? 🤣🤣🤣) Але, погодьтеся, навряд чи ще хтось із письменників міг вигадати подібні сюжетні лінії і щоб інші при цьому не покрутили пальцем біля скроні. На таке здатен тільки геній Пратчетта (ну може ще Геймана, бо той теж як напише, що тільки одне питання постає - "Що взагалі відбувається?" 😆).

З персонажів потішила пані Кекс - дуууже колоритна дама, а ще сімейка вампірів. Їх бідкання щодо пристойної усипальниці і цін - це ніби болюча розмова про вічний ремонт 😆 А ще, звичайно, талісманом історії особисто для мене став Смерть щурів, що створював у цій книзі ауру мімімішності (особливо якщо поглянути на арти).

Попри те, що подій в книзі не так багато і вона в більшості своїй складається з розмов (що іноді товчуться на одному місці), читається доволі швидко і легко. І зовсім не відбиває бажання продовжувати знайомство з циклом, бо як же я тепер без Альберта, Хропунця і двометрового Женця?

Як-то кажуть, далі буде...

Цього разу Смерть має померти. Ось так неочікувано Смерть отримує власний відведений Час. А до чого можуть призвести такі події читаємо у книзі 😉

Коли читаєш Пратчетта - це прекрасно і дивно водночас. В один момент я смакую його алюзіями на різні поняття:
«Поки він чекав досвіду сну, щось вкрало частину його... його життя. Він цілком її пропустив...» Цей гумор, дивний, чорний, але ж який змушує посміхнутися:
[про передчуття смерті] «Загалом ви маєте передчуття саме вчасно, щоб повернути книги в бібліотеку і впевнитися, щоб ваш найкращий костюм чистий і що ви позичили у друзів достатньо велику суму грошей». І прекрасний переклад:

«-Цукровий хрін на вашу бляху!» Але я зловила себе на тому, що до певного моменту я тримаю сюжет, а далі він вислизає з моєї уваги і я не зовсім розумію, що відбувається. Це ніби дивитися крізь вікно, яке заливає дощ - загальні обриси ти бачиш, але чіткості не спостерігається. 🤪
Великодки розкидані по всіх творах - примітки рятують, але в більшості випадків вони проходять повз мене. Це ніби хтось жартує, а ти не розумієш. Тобі починають пояснювати і ти такий «А, от воно що!», але смішніше від того не стає. Вупс... Тим не менше я кайфую читаючи Пратчетта 😍 Смерть поки мій улюбленець 🥰