Террі Пратчетт

Меланхолійно налаштований по життю (?) Смерть позбавлений будь-яких почуттів, але він знає, що можуть відчувати люди і періодично і з інтересом за цими самими людьми спостерігає.

У Смерті є прийомна дочка, яку він узяв собі, бо людині стало б шкода сирітку, а от Смерть - не людина. Ну і щоб стати важливим, як і всі, Смерть знаходить собі учня у вигляді хлопчика Мора.

Здавалося б, чого можна навчитися у Смерті? Всі від чогось думають, що Смерть вбиває, але він не вбиває, він лише забирає і супроводжує умертвених кудись далі.

Причому навіть у цій роботі є свої нюанси: королів "забирати" мечем, а не косою - привілей, так би мовити; тільки маги і відьми бачать незриме у вічності - вкрай проблематично, бо за ними треба тупотіти самому, проте іноді зручно - з магами і відьмами менше проблем, ті знають, коли їх термін помирати.

Вважаю, що багато хто з нас на початку книги чекали, як нам (Мору і читачам туди ж) дадуть якесь завдання, щоб навчалися, та пізнавали специфіку роботи, щоб зрозуміло стало що і як тут відбувається. Не тут було! У якийсь момент Смерть просто вирішує відправити Мора вершити "свої" справи, коли "виробнича практика" була лише кілька разів, та й та під питанням, і без уточнення багатьох ковдобин.

Ну і зрозуміло, читач і Мор з повними кишенями людських почуттів, з людським серцем, що голосно б'ється від хвилювання, починаємо осягати мистецтво Смерті, тільки куди нам без незвичайних смертей і помилок.

Найкумедніше і тавтологічне, що найбільше тішить у книзі, це живий і іскрометний гумор автора, кожен жарт і ситуація знаходять своє місце і без присутності потойбічних сил Смерті, бо ніхто не без вад. Якою б дурною, наївною чи абсурдною не була ситуація, вона завжди має місце бути і знаходиться саме там, де й має знаходитися, ніби вищі сили вийшли відпочити і перекинутися в покер, поки читач і Мор зайняті вчиненням дурниць.

Приємно спостерігати за тим, що навіть у великих [Смерті] бувають свої прорахунки та набивання шишок на помилках, і як на цих помилках ми всі вчимося, не тільки Мор, а й Смерть, та й читачі з іншими героями книги туди ж. Загалом, украй рекомендую.

Обожнюю все, що написав Террі Пратчетт, рада, що вже є книги українською (хоча й дуже пізно почали перекладати та видавати). Щодо безпосередньо "Батька Вепра", то, як у кожному творі Пратчетта, ви знайдете окрім цікавого сюжету та традиційного британського гумору, ще й історію, фольклор, філософію. І найважливіше, як на мене, ви знайдете персонажів, яких неможливо не любити. І, на ваше щастя, з ними можна буде зустрітись в інших творах Пратчетта)

А взагалі, Пратчетт - це завжди якісні твори (сподіваюсь, не зіпсовані перекладами), які дарують гарний настрій та нові ідеї, до його книг завжди хочеться повертатись

це ідеальна книга для знайомства з автором. вона прекрасно висвітлює приколи дискосвіту, має шикарний гумор, дуже характерних персонажів і цікавий сюжет. а ще в ній багато драконів. є і великий який спалює все навколо, і маленькі ручні, яких тримають як домашніх тваринок.

сюжет розповідає про такого собі моркву, який виріс серед гномів і якого вони ж відправили в анк-морпорк аби той став вартовим і побачив як живуть люди. а ще про капітана варти ваймза і його команду, і про ну дуже тупе (вибачте вже, але як є) просвітлене братство, учасники якого прикликали дракона аби знайти (чи то більше зробити) короля і повернути монархію.

цю книгу варто читати лише за драконів і доволі реалістичні питання «як вони взагалі літають?», але крім цього «варта» чудово підійде аби витягнути з нечитуна, відволіктися від реальності, перемкнутися на щось легке після важкого тексту або важкого дня. цю книгу варто читати не заради сюжету, скоріше заради подачі тексту і прекрасного перекладу з адаптованими під українські реалії жартиками. перекладачі правда зробили супер багато роботи над цим текстом аби він був зрозумілим і таким самим смішним як в оригіналі, ща це їм велика подяка.

книга легко опиняється на полиці улюблених, тому вам точно її раджу.

Це однозначно не моє. Книжка читається важко, незрозуміло, що відбувається. Єдине, що сподобалося - це гумор і то лише той, який я зрозумів

Пратчетт завжди прекрасний. Його книги і розсмішать, і змусять замислитись, і дозволять навчитись новому

Пратчетта - то моя любов любовна. А цикл «Варта» взагалі потрапив у саме серденько.
«Озброєні» - друга книга циклу, де на читача чекають як вже знайомі з роману «Варта! Варта!» герої, так і нові та дуже неординарні персонажі. Кожен з них яскравий та цікавий.
Цього разу на капітана Ваймза та капрала Моркву чатує ще більше викликів. І мова не лише про загадкові вбивства, та викрадення речей, яким, здавалося б, зовсім не місце у Анк-Морпорку, але й про події, що стануть загрозою існування самої Нічної варти.
Цей роман здався мені дивовижно позитивним на фоні всього, що я прочитала за останній час. У ньому багато віри в краще, в світло, що живе в людських серцях.
Дуже раджу!!!

Пригоди міської варти Анк-Морпорка продовжуються. І цього разу місто на порозі війни з Хапонією. Причина протистояння – спірний острів, який одного дня просто вигулькнув посеред океану. За клаптик нововиниклого суходолу сторони вже готові гризти одна одній горлянки.
Кому ж як не командору Ваймзу та його строкатій команді розбиратися з цією катавасією?

Пратчетт як завжди неперевершений!
Зі звичною іронією він демонструє якою примарною може бути межа між миром та війною, що у агресії завжди є причина та привід і вони не є ідентичними, що патріотизм може проявлятися по різному і треба бачити відмінність між вірністю королю та вірністю Батьківщині.

Хоча фінал здався мені трохи наївним, книгу хочеться розібрати на цитати, адже вона чудова!

Серед фанатів Пратчетта точаться суперечки щодо того з якої ж книги краще починати знайомство з творчістю автора (разом з тим, кожен Вас запевнить, що це не має бути «Колір магії»). Для мене таким твором є «Вищі сестри»

Це другий роман циклу «Відьми», але сюжетно з першим він не пов’язаний, тож цілком може читатися окремо.
У Ланкрському королівстві зміна влади і герцог, який посідає трон після вбивства свого попередника, нікому не до душі. Навіть саме королівство, що за довгі роки набуло власної свідомості, не приймає його.

У центрі подій опиняються три харизматичні відьми, Бабуня Дощевіск, Тітуня Оґґ та Маґрат Часник, яким випадає захистити маленьку державу та повернути законного спадкоємця трону.

Роман сповнений іронії та неповторного пратчеттівського гумору. Тут багато алюзій на твори Шекспіра. А ще яскрава відсилка до казкового сюжету про трьох фей, що дарують маленькій принцесі надзвичайні дари…щоправда замість фей у Пратчетта відьми, а замість принцеси – принц.)

Книга для тих, хто любить сатиру, тонкий та інтелектуальний гумор. Для першого знайомства ідеально.

Це перша прочитана книга даного автора.

Направду не очікувала нічого супер надзвичайного, проте тонкий гумор, переосмислення релігійної тематики змушували тихенько гигикати.
Цікавий світ, цікаві персонажі, наділені іскорками життя.

"Правда" — ще позацикловий роман "Дискосвіту" Террі Пратчетта, у якому автор майстерно досліджує теми засобів масової інформації, маніпуляцій і справжнього значення правди в сучасному світі. У цьому романі Пратчетт звертається до теми журналістики, змальовуючи заснування першої газети в Анк-Морпорку.

Головний герой, Вільям де Ворд, випадково стає засновником газети "Час". Спочатку він просто грається з ідеєю друкованого слова та описом овочів смішної форми, але незабаром його газета починає викривати правду про найгучніші події міста, зокрема політичні інтриги й кримінальні змови. Вільям швидко розуміє, що правда — річ складна і часто небезпечна, особливо коли вона загрожує тим, хто має владу.

Однією з головних тем книги є зіткнення правди з пропагандою та чутками. Пратчетт дотепно й влучно показує, як журналістика, попри свої ідеали об’єктивності, може стати інструментом для маніпуляцій або, навпаки, змусити людей замислитися над тим, що вони вважають істиною. Крім того, книга піднімає питання відповідальності ЗМІ та меж свободи слова.

Справжнім відкриттям для мене стали антагоністи роману Пан Шпилька і пан Тюльпан. Вони є найманцями, найнятими, щоб приховати правду про злочин і підтримати офіційну версію влади, яка відрізняється від реальності. Мій фаворит - Пан Тюльпан, окрім своєї схильності до насильства і захоплення стародавніми артефактами та мистецтвом, відзначився також своєю пристрастю до різноманітних речовин, таких як лосьйон для гоління, кінська мазь та товчені таблетки від енурезу. Цей контраст між знанням кожного митця і їхніх робіт та вживанням пудри змушував мене сміятись вголос ледь не щоразу.

"Правда" — це не просто комічний роман про газетну справу, а глибокий роздум про те, як інформація формує наше сприйняття реальності. Як і у всіх книгах Пратчетта, за легкістю й гумором ховається серйозне запитання: що є правдою і наскільки важливо, щоб люди її знали?

Террі Пратчетт, незмінно дивуючи своєю уявою, в "Поштовій лихоманці" переносить нас у світ, де навіть пошта стає приводом для захопливих пригод. Історія про Мокра фон Губперука, колишнього шахрая, який стає поштмейстером, – це не просто легка комедія, а й глибокий роздум про людські стосунки, значення спілкування та боротьбу з бюрократією.

Книга відзначається блискучою сатирою на бюрократію, політику й корпоративні інтриги. Пратчетт майстерно грається з ідеями прогресу й традицій, ставлячи під сумнів ефективність сучасних технологій і розкриваючи романтичність старих, на перший погляд, архаїчних систем. Він також торкається питань людської природи, таких як відновлення довіри та важливість спілкування. Як людина, яка мала честь працювати у одній з держ структур, я від душі насміялась від всіх жартів про бюрократію та її "нюанси". Після прочитання я і сама захотіла прийти на нашу Анк-Моркпорську Укрпошту і відправити листа комусь з рідних)

Головний герой, Мокр фон Губперук, – це справжній скарб. Його трансформація з пройдисвіта на відповідального працівника – одна з найцікавіших ліній сюжету. Пратчетт майстерно показує, як навіть найнесподіваніші люди здатні змінитися на краще. Поки що "Поштова лихоманка" - це мій фаворит у всесвіті Дискосвіту і я продовжую радити її всім.