Де ж ти дівся, світе мій прекрасний?

Книга подана у формі електронного листування двох подруг: письменниці Еліс та працівниці літературного журналу Ейлін. У цих листах вони пишуть багато чого, включаючи новини, політику, екологію, багатство та бідність та ще купу тем. Проте дивно, що ці двоє дівчат, називаючись найкращими подругами, не можуть словами обговорити власні стосунки, через що мають образи, претензії, недомовки одна до одної.

Описані також стосунки дівчат з чоловіками. Еліс та працівник складу Фелікс познайомилися через інтернет, а Ейлін із Саймоном зростали по сусідству. Всі вони в пошуках власного щастя та місця у цьому світі.
Книга не моя. Мені було нудно.

Не сподобалось і оформлення. Суцільний текст без абзаців та відступів, мені читалося важко.
Хоча кінцівка порадувала.

Моє перше, і напевне останнє знайомство із творчістю авторки. Поясню, чому.

Щодо саме книги: ця історія написана молодою письменницею і жінкою. Це і відчувається у кожному слові роману. Підлітковий максималізм, бунтарство, уміння прості і очевидні речі зробити складними і сісти страждати над своєю долею — це все про героїнь книги. Дві подруги, одна з яких удачлива і грошовита письменниця, а друга — редакторка, що ледь зводить кінці з кінцями, листуються одна з одною. Жінки пишуть про свої відносини з родичами, любовні невдачі і про свій погляд на "жорстокий світ", де перемагає бездушний капіталізм і немає місця справедливим комуністичним ідеалам. Так! Захоплення ідеями комунізму, рускай літературай — тонка червона лінія роману. То карєніна вигулькне у листі однієї європейки до іншої, то романтичний герой достоєвського.

Похвалити книгу можу лише за те, що вона байдужою не лишає, мене от постійно обурювала: дивними поглядами героїв та підлітковими стражданнями в майже 30 років.

Не знаю, чому я читаю всі (аж три)) романи Саллі Руні. На першому можна було б зупинитися.

"Нормальні люди" мені нормально пішли. "Розмови з друзями" геть не зайшли. А "Де ж ти дівся, світе мій прекрасний?" дочитала із другої спроби тому, що у вересні очікується вихід її четвертого роману, який я збираюся читати (питання - навіщо?).

Отже, спершу я починала роман англійською, текст мені місцями видався складним, переважно це ті роздуми про мистецтво, історію, письменництво. Тож я закинула. Але придбавши нещодавно електронну версію укрперекладу я зрозуміла, що й українською ті роздуми не надто зрозуміліші. Тож можна було б спокійно дочитувати в оригіналі.

Загалом мені видається цей текст такою собі претензією на інтелектуальний роман. Але насправді хочеться додати префікс псевдо-.

Сам сюжет простий, подієвості обмаль, більше ретроспективи, намагання з'ясувати стосунки з хлопцем, подругою і найперше зі собою. І паралельно листування з цією є подругою "про високе". Таке собі повернення до класики. І наче непогано вийшло за формою.

А от за суттю... Очевидно, є величезне питання до ностальгії за совєцким часом. І це ностальгія молодої письменниці, що виросла в капіталістичному суспільстві, якій її інтелектуальний хист дозволяє без крихти сумління сумувати за тим часом. І ще порівнювати себе до пролетаріату. Смішно, а насправді сумно.

Цікаво було читати про роздуми про християнство. І загалом цій темі Саллі Руні присвятила не лише роздуми в листах, а й аж цілого героя наділила таким світоглядом. Що це? Якась новомодна тенденція? Відмінний від загалу фон в сучасних романах? Бо я врешті таки не зрозуміла, для чого це все.

Місцями читати було доволі депресивно. І через всі три романи я вже дуже чітко проглядаю її лінію щодо неврозних стосунків, які постійно качаються на нестабільних емоціях, на втечі від себе, на страху висловити свої почуття чи що. Загалом це важко вербалізувати, але тип стосунків постійно однаковий, і це починає дратувати. Наче збоку очевидно про взаємні почуття, але авторка починає цим гратися, метаючи цими стосунками в різні боки. Можливо, якась особиста травма, що ніяк не перебореться? Не хочеться в таке вірити. А може це інше покоління...