Саллі Руні

"Нормальні люди" Саллі Руні — це історія складних і болісних стосунків між двома молодими людьми, Маріанною та Коннеллом. Сюжет повільно затягує читача в емоційне болото, утримує і не відпускає.

Маріанна - розумна та інтелектуально розвинена дівчина, живе в емоційно холодній заможній родині і відсторонена від своїх однолітків у школі. А Коннелл - популярний хлопець з робітничого класу, його мати працює прибиральницею в домі Маріанни, що створює додатковий соціальний контраст. Їхні стосунки, які починаються як таємний роман у школі, постійно трансформуються, залишаючись неоднозначними та складними на кожному етапі їхнього дорослішання.

Стиль Руні привертає увагу своєю лаконічністю та простотою, але за цією простотою ховається глибока емоційна напруга. Діалоги між героями, попри показний спокій, часто розкривають емоційну вразливість та напругу. Руні майстерно досліджує такі теми, як самотність, соціальна нерівність, психологічні травми, але водночас зберігає якусь емоційну відстороненість.

Однак книга не без недоліків. Повільний розвиток подій і статичність персонажів іноді створюють відчуття замкнутого кола. Маріанна та Коннелл застрягають у своїх емоційних проблемах.

Крім того, зображення депресії та інших серйозних проблем часто виглядає фрагментарним і недостатньо глибоким. Хоча ці теми є важливою частиною сюжету, їхнє відображення подекуди виглядає поверхневим, що зменшує емоційний резонанс для читача.

«Нормальні люди» — це книга для тих, хто цінує глибокі психологічні портрети та драми про стосунки. Попри деякі недоліки, вона залишає сильні враження і пропонує багатий матеріал для роздумів. Ця історія здатна зачепити читача саме своєю чесністю та відвертістю.

Я була готова бути або максимально розчарованою, або навпаки. Що ж, точної оцінки не зможу дати. Мене дратує стиль авторки, я вважаю, розділові знаки існують не просто так. Діалоги читати неймовірно важко. Але сюжет (якщо можна так це назвати) мені зайшов. Книга про чотирьох людей, їх почуття, заплутані стосунки, поведінку, розмови, які іноді ні до чого не приводять. Люди наче й розмовляють, висловлюють власні думки та емоції, але часто говорять про аби що, замовчюючи правду. Перед ким? Впершу чергу перед собою.

💭Часом неможливість зацікавитися власним життям здавалася невдачею, що мене пригнічувала.
💭Певні аспекти реальності справляють ефект нереалістичності.
💭Деякі речі для мене важливіші, ніж для нормальних людей.
💭Моя зарозумілість завжди була проблемою. Я знала, що інтелектуальні досягнення щонайбільше морально нейтральні, але, коли зі мною траплялося щось погане, мені ставало краще від думки, яка ж я розумна.
💭 Іноді підіймала палець, щоби перегорнути сторінку, і дозволяла важкому й заплутаному синтаксису, немов рідині, просочуватися крізь мої очі в мозок. Я вдосконалююсь, думала. Стану такою розумною, що мене ніхто не розумітиме.
💭Можливо "доброта" - це лише черговий спосіб підкорення в конфлікті?
💭Можливо, йому просто подобається бути пасивним, бо потім не доводиться визнавати свою провину за будь-що.
💭Ти гадаєш, що всі, хто тобі подобається, особливі. Коли тобі хтось подобається, ти змушуєш їх відчувати, що вони відрізняються від інших.
💭Навіть якщо в мені й була віра, вона б не зробили мене цілісною.
💭Навколо крутилися люди й предмети, займали позиції в незрозумілих ієрархіях, належали до систем, про які я не знала й ніколи не дізнаюся. Складна мережа об'єктів і понять. Дещо потрібно просто пережити, лише тоді його зрозумієш. Не завжди можливо зайняти аналітичну позицію.

Кажуть, яку першу книгу в авторки прочитаєш - та більше й сподобається. Зі мною не спрацювало, "Нормальні люди" сподобались більше, ніж "Розмови з друзями". Стиль написання незвичний, але виглядає доволі щиро та реалістично.

В цій книзі йдеться про Маріанну та Коннела, їх стосунки впродовж чотирьох років та спроби бути нормальними. Цікаво спостерігати, як самотня дівчина, яку всі вважали в школі дивною - в коледжі стає популярною та гарно вписується у різні спільноти, а популярний у школі хлопець - в коледжі не може знайти собі місця.

Як і в інших книгах Руні, тут в якості сюжету власне самі стосунки персонажів, їх думки, рішення та наслідки цих рішень. Як одне сказане (чи не сказане) слово впливає на всі подальші дії.

В один момент так стало сумно, так хочеться повернути своє нормальне життя з усіма його ненормальностями 💔

💭як це - відчувати себе в єдності з цим містом, ходити вулицями, вітатися з людьми й усміхатися. Відчувати, що життя відбувається тут, у цьому місці, а не десь далеко звідси.
💭Але сама вона не зміниться. Вона залишиться тією ж людиною, ув'язненою у власному тілі. Куди б вона не поїхала, їй від цього не звільнитися. Інше місце, інакші люди, хіба це має значення?

☄️ Чергова двадцятип'ятирічна комета пролетіла й упала в психологічний колапс.

Третя, прочитана мною, книга Руні. Кожен її текст відштовхує і змушує продовжувати читати одночасно. Спочатку бісив стиль написання, відсутність правильного оформлення діалогів тощо. Згодом звикла. Пізніше, ще й почала помічати це в переписках з друзями і дозволяти собі не ставити двокрапку та лапки у прямій мові. Не знаю добре це чи погано 😅

Не хочеться думати, що меленіали, як герої книг Саллі Руні, просто не знають чого хочуть тому поводяться як ідіоти, замість того, щоб просто сказати все як є. Я точно частіше виберу сказати прямо (іноді, кхм, навіть там, де не треба 🙊). Чимось її герої схожі на нас, чимось бісять мене.

Це перша книга в якій мене дратували, на хвилиночку, імена героїнь. Еліс та Ейлін. Здавалося б нічого складного. Але постійні стрибки від одної до іншої, їх проблеми, стосунки, робота, я реально плуталась (це дивно, зазвичай не маю з цим проблем, можу розказати хто з якого дому в Грі Престолів 🤣)

Сюжет відсутній. Маємо двох подруг, які розповідають одна одній про своє життя, роботу, хлопців і т.д. (десь це вже було).
В листах одна одній висловлюють свої переживання та "високоінтелектуальні" роздуми на теми мистецтва, політики, історії, влаштування Всесвіту. Цього разу книга однозначно не потрапила у мій настрій, бо ситуації дівчат мені видавались безглуздими, а їх діалоги псевдоінтелектуальними (хоча може і мої розмови з друзями так виглядають зі сторони, хто зна).

Загалом виглядає так, наче авторка пише просто про своє життя вже третю книгу як воно є. У мене, схоже, вже передоз її творчості 😁

Така оцінка книги лише тому, що я взагалі не розумію головних героїв. Мені постійно хотілось їх струснути і накричати на них, я абсолютно не розумію їхніх вчинків та поведінку. Дууууууже хотілось би обговорити цю книгу з авторкою і запитати її "що з ними не так?!".

Перший роман популярної тепер ірландської письменниці. Мої враження, як і від бестселера «Нормальні люди», неоднозначні.
Книжка складається з діалогів, описів майже немає, є нечасті роздуми Френсіс - дівчини, від імені якої ведеться розповідь. Це історія про дружбу і любов, зраду і розчарування. Автор описує короткий період життя чотирьох героїв і таке відчуття ніби я підглядала за людьми, в яких повний безлад у голові.

Зрозуміло, що і у житті не все гладко. Проте людина не живе лише імпульсами. Рішення, які приймають герої, видаються дивними, а поведінка безглуздою. Подружня зрада доведена до рівня буденності та норми, сімейні цінності зводяться до проведення часу разом. Можливо, такою і є правда життя для когось?

Цікаво було спостерігати за обривками життя в Ірландії. Як і в багатьох державах, через великі черги, на ультразвукове дослідження можливий запис лише за кілька місяців. При цьому середня тривалість життя в Ірландії є вищою, аніж в Україні. Та і рівень життя там вищий.

Книжка легко і швидко читається, проте використати її для відпустки чи покращення настрою, мабуть, не вийде.

Така собі книжечка-обманка, починаючи з назви. З одного боку подивитися, історія відносин юних, але вже поламаних людей, яким дуже хочеться бути просто тими нормальними людьми. І яких дуже тягне один до одного, але оскільки нашпиговані вони пружинками та шпильками, то постійно один одного ранять. Начебто все просто, всіх би на терапію)

З іншого боку, автор примудряється якось так усе це описати, начебто без особливих емоцій, але текст виходить, від якого часом фізично боляче. А може, це поєднання такої ось уривчастості - коли у якогось персонажа вибух, а навколо всі такі - а чого взагалі, нормально ж сиділи, ось млинець психовані якісь бувають... За рахунок таких ось продирань крізь псевдонормальність до мрії про нормальність прочиталось дуже швидко і напружено, але кидати не хотілося.

А так - скільки разів розказана подібна історія - є він і вона, і за всіма ознаками вони начебто не пара, але так вже склалося, що потягло їх один до одного. І ось ці болючі спроби то кохання, то дружби, то життя десь поруч - о, співзалежність багата на сюжети, головне, вміти їх якісно запакувати. Тут, на мою думку, цілком вийшло. Достатньо тригерів для тих, кому це може бути важливим. Просто як попередження. В іншому – гарна книжка. З фіналом, як на мене, єдино можливим.

Характеристика для читання книги англійською:
сюжет ⅘
герої ⅘
мова написання 5/5
легкість читання 5/5

Книга подана у формі електронного листування двох подруг: письменниці Еліс та працівниці літературного журналу Ейлін. У цих листах вони пишуть багато чого, включаючи новини, політику, екологію, багатство та бідність та ще купу тем. Проте дивно, що ці двоє дівчат, називаючись найкращими подругами, не можуть словами обговорити власні стосунки, через що мають образи, претензії, недомовки одна до одної.

Описані також стосунки дівчат з чоловіками. Еліс та працівник складу Фелікс познайомилися через інтернет, а Ейлін із Саймоном зростали по сусідству. Всі вони в пошуках власного щастя та місця у цьому світі.
Книга не моя. Мені було нудно.

Не сподобалось і оформлення. Суцільний текст без абзаців та відступів, мені читалося важко.
Хоча кінцівка порадувала.

Радити книги, які сподобалися, досить ризиковано. Та про книги авторства Саллі Руні готова завжди говорити без вагань. Бо...
Це виключно моя авторка
Її історії такі правдиві, що неможливо не повірити героям
Вона порушує теми і проблеми, які іноді страшно визнати самій собі.
Стиль письма аж занадто упізнаваний.
А ще - тут про шлях до себе через сотні заперечень.
І, до речі, про друзів...
Насамперед станьте другом самому собі і навчіться розмовляти з собою, все решта - справа часу.

"Мені здавалося, що я хотіла, - хоч і не могла в це повірити, - щоб він зрікся усіх речей у своєму житті й посвятив себе лише мені".

🍏Фресіс та Боббі закінчили третій курс університету. На поетичному вечері дівчата знайомляться з фотографинею Мелісою. Вона запрошує їх до свого шикарного будинку, де знайомить зі своїм вродливим чоловіком Ніком.
В однієї з дівчат виникають почуття до Ніка, іншу ж цікавить власне Меліса.

🍏Коли розпочала читати цей твір, відразу зрозуміла, що маю справу з "перченою" книжечкою. І була дуже здивована, що ніде не знайшла позначки "18+".
У романі є не просто розмови про політику, живопис, мистецтво, але й є "банальний" кекс, позбавлений, як на мене, якоїсь трепетної чуттєвості.

🍏Оповідь ведеться від імені головної героїні Фресіс, яка пише вірші, стажується в літературному агентстві, а у вільний час ходить на книжкові презентації та зустрічається з друзями, які ведуть інтелектуальні бесіди. В той же час Френсіс час від часу завдає собі фізичного болю та страждає через дитячі травми, пов'язані з алкоголізмом батька;

🍏 Авторський стиль письменниці - дуже незвичний. Радше нагадує записи в особистому щоденнику.
Здивувало, що в діалогах відсутні розділові знаки, хоч з часом я звикла до такої особливості.

🍏Нетрадиційна сексуальна орієнтація головних героїнь надала твору пікантності.
Але от токсичні стосунки з одруженим чоловіком, які головна героїня вважає коханням, на мою думку були просто хворобливою пристрастю.
Проте не мені судити, кохання буває різним. Навіть таким, що гнітить, розбиває і знесилює.

🍏Мені не імпонувала головна героїня, 21-річна Френсіс. І справа зовсім не в її бісексуальності, а в тому, що Френсіс особливо не відзначалася вірністю.

🍏 На фоні забороненого кохання головної героїні цитати з "Біблії" видалися мені недоречними.Тим паче, що й докорів сумління Френсіс не відчувала.

Я думаю, що Саллі Руні у цьому творі показує людей такими, якими вони є насправді, з усіма їхніми позитивними сторонами і темрявою в душі. Часом ця темрява поглинає...

Книжка цілком в стилі Саллі Руні. Відчувається стиль, манера. Особливі діалоги суцільним текстом. Зосередженість на героях, діях, внутрішні роздуми. Відсутність розлогих описів, та й взагалі, мабуть, описів як таких. Мені подобається, як пише авторка. Однозначно.

Проте, порівнюючи цей роман і "Нормальні люди" - другий мені сподобався більше. Мені емоційно він сильніший.

"Розмови з друзями" - це дещо про пошук себе та місце в соціумі, трохи про творчість та любов у різних проявах. Проте, мені мені не вдалось зрозуміти мотивацію та вчинки жодного героя(( Це не мої історії , мої такими ніколи б не були, і вважаю, що це все ненормально. Для мене шлюб - це щось вище всього. Якщо все скінчилось - треба йти. Ні про яку полігамію не може бути мови. Крапка.

Зрештою, фінал, як в іншому романі, теж відкритий. Трохи мене здивував. Очікувала, що Френсіс зробить висновки.

Але, попри все, книжка сподобалась. Люблю, коли текст і дратує, і змушує замислитись чи навіть уявити себе на місці персонажів. Думаю, з цього роману теж би вийшов непоганий серіал.

Щемко, тонко, чуттєво.

Поламані, нещасні, вони лікують і ранять один одного одночасно. Шукають вихід, шукають спосіб стати такими, як усі - нормальними людьми. Та що значить бути «нормальним» у цьому світі? Хто визначає цю норму?

Екзистенційні описи перемежовуються тут із глибокими думками, юний вік із важливими рішеннями, кава зі смутком.

"Нормальні люди" зайняли особливе місце на моїх полицях і в серці.

Це були 300 сторінок, які повернули мене до спогадів і почуттів, які я вже не сподівалася колись пережити, які дуже відгукувалися, й нагадували підлітковий вік.