Саллі Руні

Книга подана у формі електронного листування двох подруг: письменниці Еліс та працівниці літературного журналу Ейлін. У цих листах вони пишуть багато чого, включаючи новини, політику, екологію, багатство та бідність та ще купу тем. Проте дивно, що ці двоє дівчат, називаючись найкращими подругами, не можуть словами обговорити власні стосунки, через що мають образи, претензії, недомовки одна до одної.

Описані також стосунки дівчат з чоловіками. Еліс та працівник складу Фелікс познайомилися через інтернет, а Ейлін із Саймоном зростали по сусідству. Всі вони в пошуках власного щастя та місця у цьому світі.
Книга не моя. Мені було нудно.

Не сподобалось і оформлення. Суцільний текст без абзаців та відступів, мені читалося важко.
Хоча кінцівка порадувала.

Радити книги, які сподобалися, досить ризиковано. Та про книги авторства Саллі Руні готова завжди говорити без вагань. Бо...
Це виключно моя авторка
Її історії такі правдиві, що неможливо не повірити героям
Вона порушує теми і проблеми, які іноді страшно визнати самій собі.
Стиль письма аж занадто упізнаваний.
А ще - тут про шлях до себе через сотні заперечень.
І, до речі, про друзів...
Насамперед станьте другом самому собі і навчіться розмовляти з собою, все решта - справа часу.

"Мені здавалося, що я хотіла, - хоч і не могла в це повірити, - щоб він зрікся усіх речей у своєму житті й посвятив себе лише мені".

🍏Фресіс та Боббі закінчили третій курс університету. На поетичному вечері дівчата знайомляться з фотографинею Мелісою. Вона запрошує їх до свого шикарного будинку, де знайомить зі своїм вродливим чоловіком Ніком.
В однієї з дівчат виникають почуття до Ніка, іншу ж цікавить власне Меліса.

🍏Коли розпочала читати цей твір, відразу зрозуміла, що маю справу з "перченою" книжечкою. І була дуже здивована, що ніде не знайшла позначки "18+".
У романі є не просто розмови про політику, живопис, мистецтво, але й є "банальний" кекс, позбавлений, як на мене, якоїсь трепетної чуттєвості.

🍏Оповідь ведеться від імені головної героїні Фресіс, яка пише вірші, стажується в літературному агентстві, а у вільний час ходить на книжкові презентації та зустрічається з друзями, які ведуть інтелектуальні бесіди. В той же час Френсіс час від часу завдає собі фізичного болю та страждає через дитячі травми, пов'язані з алкоголізмом батька;

🍏 Авторський стиль письменниці - дуже незвичний. Радше нагадує записи в особистому щоденнику.
Здивувало, що в діалогах відсутні розділові знаки, хоч з часом я звикла до такої особливості.

🍏Нетрадиційна сексуальна орієнтація головних героїнь надала твору пікантності.
Але от токсичні стосунки з одруженим чоловіком, які головна героїня вважає коханням, на мою думку були просто хворобливою пристрастю.
Проте не мені судити, кохання буває різним. Навіть таким, що гнітить, розбиває і знесилює.

🍏Мені не імпонувала головна героїня, 21-річна Френсіс. І справа зовсім не в її бісексуальності, а в тому, що Френсіс особливо не відзначалася вірністю.

🍏 На фоні забороненого кохання головної героїні цитати з "Біблії" видалися мені недоречними.Тим паче, що й докорів сумління Френсіс не відчувала.

Я думаю, що Саллі Руні у цьому творі показує людей такими, якими вони є насправді, з усіма їхніми позитивними сторонами і темрявою в душі. Часом ця темрява поглинає...

Книжка цілком в стилі Саллі Руні. Відчувається стиль, манера. Особливі діалоги суцільним текстом. Зосередженість на героях, діях, внутрішні роздуми. Відсутність розлогих описів, та й взагалі, мабуть, описів як таких. Мені подобається, як пише авторка. Однозначно.

Проте, порівнюючи цей роман і "Нормальні люди" - другий мені сподобався більше. Мені емоційно він сильніший.

"Розмови з друзями" - це дещо про пошук себе та місце в соціумі, трохи про творчість та любов у різних проявах. Проте, мені мені не вдалось зрозуміти мотивацію та вчинки жодного героя(( Це не мої історії , мої такими ніколи б не були, і вважаю, що це все ненормально. Для мене шлюб - це щось вище всього. Якщо все скінчилось - треба йти. Ні про яку полігамію не може бути мови. Крапка.

Зрештою, фінал, як в іншому романі, теж відкритий. Трохи мене здивував. Очікувала, що Френсіс зробить висновки.

Але, попри все, книжка сподобалась. Люблю, коли текст і дратує, і змушує замислитись чи навіть уявити себе на місці персонажів. Думаю, з цього роману теж би вийшов непоганий серіал.

Щемко, тонко, чуттєво.

Поламані, нещасні, вони лікують і ранять один одного одночасно. Шукають вихід, шукають спосіб стати такими, як усі - нормальними людьми. Та що значить бути «нормальним» у цьому світі? Хто визначає цю норму?

Екзистенційні описи перемежовуються тут із глибокими думками, юний вік із важливими рішеннями, кава зі смутком.

"Нормальні люди" зайняли особливе місце на моїх полицях і в серці.

Це були 300 сторінок, які повернули мене до спогадів і почуттів, які я вже не сподівалася колись пережити, які дуже відгукувалися, й нагадували підлітковий вік.

Не знаю, чому я читаю всі (аж три)) романи Саллі Руні. На першому можна було б зупинитися.

"Нормальні люди" мені нормально пішли. "Розмови з друзями" геть не зайшли. А "Де ж ти дівся, світе мій прекрасний?" дочитала із другої спроби тому, що у вересні очікується вихід її четвертого роману, який я збираюся читати (питання - навіщо?).

Отже, спершу я починала роман англійською, текст мені місцями видався складним, переважно це ті роздуми про мистецтво, історію, письменництво. Тож я закинула. Але придбавши нещодавно електронну версію укрперекладу я зрозуміла, що й українською ті роздуми не надто зрозуміліші. Тож можна було б спокійно дочитувати в оригіналі.

Загалом мені видається цей текст такою собі претензією на інтелектуальний роман. Але насправді хочеться додати префікс псевдо-.

Сам сюжет простий, подієвості обмаль, більше ретроспективи, намагання з'ясувати стосунки з хлопцем, подругою і найперше зі собою. І паралельно листування з цією є подругою "про високе". Таке собі повернення до класики. І наче непогано вийшло за формою.

А от за суттю... Очевидно, є величезне питання до ностальгії за совєцким часом. І це ностальгія молодої письменниці, що виросла в капіталістичному суспільстві, якій її інтелектуальний хист дозволяє без крихти сумління сумувати за тим часом. І ще порівнювати себе до пролетаріату. Смішно, а насправді сумно.

Цікаво було читати про роздуми про християнство. І загалом цій темі Саллі Руні присвятила не лише роздуми в листах, а й аж цілого героя наділила таким світоглядом. Що це? Якась новомодна тенденція? Відмінний від загалу фон в сучасних романах? Бо я врешті таки не зрозуміла, для чого це все.

Місцями читати було доволі депресивно. І через всі три романи я вже дуже чітко проглядаю її лінію щодо неврозних стосунків, які постійно качаються на нестабільних емоціях, на втечі від себе, на страху висловити свої почуття чи що. Загалом це важко вербалізувати, але тип стосунків постійно однаковий, і це починає дратувати. Наче збоку очевидно про взаємні почуття, але авторка починає цим гратися, метаючи цими стосунками в різні боки. Можливо, якась особиста травма, що ніяк не перебореться? Не хочеться в таке вірити. А може це інше покоління...

Книга про дивних людей. Кожен з них з такими великими тарганами, і на мій погляд, з суттєвими психологічними проблемами.

Першу половину книги я ніяк не могла зрозуміти, ні вчинків, ні думок, ні взагалі їх сприйняття світу. Але потім непомітно для себе я почала насолоджуватись історією.

Сподобалось, що дуже детально описується все...от прям ВСЕ! Тобто, якщо це ранкова рутина, то це якого кольору тапочки, чому цієї зубною пастою користується і які думки в голові, поки заварюється кава😅
Це інколи може відштовхувати, але в Саллі Руні це дійсно доповнювало картину. Ніби я сиджу на сусідньому стільці і снідаю з ними.

Розділи від імені головних героїнь чергуються з листами цих героїнь одна одній. І от тут потік думок зашкалює🤯 Спочатку я налякалась. Бо важко сприймати, коли кожні три рядки кардинально міняється тема: спочатку про автобус, потім глобальне потепління, а закінчитись може тим що хтось зашпортався і від того був землетрус на іншому континенті😅

Але це скоріше плюс книги. Бо дійсно багато різних тем зачіпають. Та й в реальному житті наші думки теж не поступові й логічні (принаймі в мене точно).

Я бачила, що для декого така поведінка, думки і слова просто як в клієнтів дурдому. Але я часто ловила себе на думці, що от якась частина історії схожа на моє життя😂 Тому я сприйняла все спокійно. І реально задумалася, може і мої вчинки для когось психічно нездорові🤔

Те, що не сподобалося: сум однієї героїні за Радянським Союзом і як там вміли цінувати красу😑; деякі герої дуже відштовхують; і взагалі не розумію на чому там тримались любовні лінії.

Дивно, але книга мені сподобалась. Хоч не відчула "вау", про яке всі говорять в історіях Саллі Руні. Але мені цікаво тепер почитати інші роботи авторки❣️

А ще цю книгу я читала в ще одних спільних читаннях 🥰. Тому мені було приємно знати, що не тільки я плутаюсь в іменах героїв і щиро не розумію їх вчинків. Дякую за чудову компанію!

Під час читання ловила себе на дуже неоднозначних думках у відношенні до головних героїв.

Найжахливіша з них, зазнаюсь:

— Так тобі і треба.

По відношенню до героїні, яка крутить роман з чужим чоловіком.

А ще постійно були думки про те, що герої, не дивлячись на те, що постійно розмовляють, залишають основне несказаним. Вони всі травмовані, всі з якимись емоційними ямами всередині своїх особистостей.

Читається напрочуд легко, хоч і надто емоційна книга. За настроєм нагадує 'Під ковпаком".

А ще та емоційна мазохістка. Я люблю читати ось такі внутрішні рефлексії, де всі нещасні, де проживаються різні ситуації, мені дуже сподобалась книга.

Структура діалогів тут зливається візуально з основною оповіддю, і це ніби символізм певною мірою: все сказане зливається з довколишнім шумом, має незначне значення. Герої вибачаються, а я їм не вірю. В чомусь зізнаються, але не до кінця. Говорять, а ніби не чують одне одного.

Читайте, що відчути емоції, які вас самих здивують. Читайте, щоб зробити свої висновки. Книга на кілька вечорів, але не відпускає. Міцно тримає.

Переконалась, що Руні не моя авторка. Часом ловила себе на думці, що можу рілейтитись до Френсіс, але подальші події просто переконали мене в тому, що такі історії не для мене.

У свій час книга мене дуже вразила, але аналізуючи зараз — не бачу нічого надто феноменального. Книга нагадує, яку велику роль у стосунках відіграє здорова комунікація. Говоріть словами через рот, і вас почують!

Було дуже цікаво читати роман, але щойно закривши книгу, наступного дня вже історію не згадала. Про життя двох людей, що ні до чого не веде.

Давно хотіла познайомитись із творчістю цієї авторки. Нарешті взялась за цю , адже на книжку так багато відгуків і вони дуже різні.

Історія стосунків підлітків,а потім студентів довжиною у кілька років.

Коннелл -популярний у школі хлопець,який живе лише з мамою,а Маріанна -дівчинка з багатої родини,яку просто не помічають однокласники. У них виникають стосунки ,але пара вирішує це приховати. У кожного з них свої мотиви, але одного дня ця гра переростає у щось не дуже добре. Адже коли мовчиш і обдумуєш щось своє, то в іншого може бути зовсім не те в голові,що ти мав на увазі.

Закінчення школи ,один універ , стосунки закінчуються -відновлюються, то розуміння і дпужба,то мовчання і сварки. Але між ними існує прив'язаність. Можливо, незвична ,бо мені досить важко зрозуміти,чому так і постійні емоційні гойдалки Чому просто не сісти і не проговорити все,що тривожить. Але соціум впливає дуже сильно. І якби все було так просто.Адже іноді не хочеться розкривати,що всередині,а краще одягати маску,за якою не видно того,що в душі та серці.А ще якщо накладаються численні проблеми і погані стосунки вдома,то стає вдвічі важче розібратися і створити щось справжнє чи то нормальне - в розумінні суспільства. Хоча у кожного з нас розуміння і сприйняття всього може бути іншим.

І хоч від мене такі ситуації максимально далекі,але в інших то вони трапляються. Книжка прочиталася легко і швидко. Буду читати й інші твори Саллі Руні.