🌍 Загалом, "Авантюра XL" - це нотатник із великої мандрівки автора Сполученими Штатами, Мексикою, Кубою, Гватемалою та іншими далекими країнами далекого континенту. Покинувши навчання, із кількома сотнями доларів у кишені і наплічником, Артем прибуває в США, де в компанії їз такими ж мрійниками, як і він сам, відправляється в подорож. Спершу у будинку на колесах, що заправляється олією від картоплі фрі, а потім - пішки, автостопом. По дорозі губить і зустрічає друзів, знайомиться з жінками, починає та кидає палити, часами багато пʼє, мало їсть та переживає безліч пригод. Та найцікавіше в цих пригодах для мене було порівняння життя "простих" людей, суспільних настроїв, ставлення до законів. В США - все суворо зарегульовано і важко не наразитися на штраф або поліцію за найпростіші порушення, в Мексиці - все просто, на Кубі - двояко і незрозуміло. Кожна країна чимось особлива, але висновок, який робить автор із своїх зустрічей, епізодичної роботи і життя в різних країнах, мені близький і зрозумілий - про коло соціальної нерівності, яке кожне суспільство в різнем ступенем успіху намагається розірвати. І про те, що люди скрізь +- однакові, зі своїми упередженнями, неосвіченістю та романтизмом.

🗺 Дуже літня подорож, яка з одного боку, дозволяє зазирнути за лаштунки туристичної обгортки, сповнена жінок, легкості і любові, а з іншої - показує вічні проблеми країн, які не вирішуються роками і десятиріччями. Книжку читати легко, вона містить друкований текст та фото нотатника автора, а тому читається швидко і приємно. Раджу.

В цій книзі Софії Андрухович надзвичайно точно виходить описувати людей. Таке враження, що вона їх бачить через збільшувальне скло, з усіма їх таємними рисами, як добрими, так і огидними. І останніх, що не диво, завжди більше😆

Мені книжка прийшла добре в настрій. "Жінки їхніх чоловіків" - коротка проза - дуже сподобалась, хоч в ній і багато пороків. Є огидне, часами навіть шокуюче. Та на диво, навіть читаючи про те, як коханець ховає випадковий труп своєї колишньої, було трохи смішно: так детально і правдиво описана трансформація людини від "бідна жінка" до "шкода, що не я її вбив".

"Старі люди" мене трохи заплутали. Авторка склала дуже дивну пару, "старої" жінки, яка зовсім такою не здається, адже жива, ексцентрична, швидка на життя, та молодого хлопця, студента. Їх життя разом - майже ідеальне, аж поки молодість не перемагає. Фінал історії, як на мене, відкритий, адже додумувати, що буде із парою далі - пропонується читачу.

Я б порівняла цю книжку із "Транзішн" Олександра Михеда. Чомусь така асоціація сама собою прийшла мені на думку - так схожий їх спосіб дивитися прямо на людей, наводити різкість, показувати просто все, навіть те, що показувати соромно і неприємно.

Вцілому, читанням задоволена. Ну і додатковий плюс: шикарне видання книги, з ілюстраціями Pixpenart, приємним папером та обкладинкою софт тач. Насолода.

#марафонкнигомам

Всі вже читали "Поліанну"? Історію про дівчинку, яка примудрялася в найгірших життєвих обставинах знаходити радості? Я читала ще в школі, і нещодавно вирішила оновити цей твір в памʼяті. І якщо перша книжка Елеонор Портер мені видалася трохи задитячою і трошки занадто наївною, то друга,"Поліанна виростає" — помітно подорослішала і тому сподобалась мені навіть більше.

Як говорить Вікі, Елеонор Портер після виходу "Поліанни" вдячні читачі просто-таки засипали листами із проханням продовжити розповідь про долю дівчини. І авторка дописала роман про те, як із маленької дівчинки, що заражала навколишніх своєю грою "в радість", виросла підлітка, що трошки невпевнена в собі, шукає недоліки в своїй зовнішності, і вже не така прямолінійна та наївна. Вона так само чутлива до почуттів інших людей, але вже зазнала тягарів дорослого життя, з якими радіти вже набагато важче. Поліанна задумується про бідність, шукає себе, часами розчаровується, що може бути не такою талановитою, як хотілося б. А ще її, як і раніше, оточують люди, які не тільки потребують підтримки дівчинки, але й самі готові стати підтримкою. А, і перше кохання тут теж є😉. Словом, "Поліанна виростає" — це вже доросла історія із дрібкою наївності першої частини.

#марафонкнигомам

"Думайте про народ... Та про дітей, убитих на війні... Та про всі країни. Думайте про мир. Думайте про братерську любов. І про добробут. Думайте про те, яким би раєм міг би стати цей світ, коли б люди стали добрими та мудрими. Хоча люди зараз дурні та злі, день все одно прекрасний."

"Колиска для кішки" - абсурдна, повна чорного гумору, філософська історія, сенс якої можна описати дуже просто: людство - збіговисько дурних деструкторів, яким розвиток йде тільки на гірше. Адже що далі сягає прогрес, то прогресивніше можна вбивати одне одного.

Фелікс Гоннікер був творцем атомної бомби, яка перевернула світ і вбила мільйони. Та перед смертю вчений вигадав дещо набагато цікавіше, і смертельніше: речовину Лід-9, яка була здатна перетворювати все, що містить воду, на лід. У геніального вченого було троє звичайних (якщо не сказати - посередніх) дітей, які після смерті Гоннікера поділили між собою речовину. І от, три мавпи отримали по гранаті🫣 Що ж буде далі? Не все так просто, як ви думаєте, хоча і просто теж.

В цій книзі є все: боротьба наддержав, релігія, віра, тупість і випадок. І дуже багато сарказму і цинізму, а інакше сприймати весь абсурд, який відбувається, просто неможливо. Читати "Колиску для кішки" було б дуже приємно і весело, аби не часи, в яких ми опинилися. Але й тут і зараз - сміливо ставлю книжку на полицю поряд із "1984" Орвела, хіба що вона зовсім не депресивна.

"Чи може розумна людина сподіватися на світле майбутнє для людства Землі, враховуючи досвід, накопичений за мільйон років?
Ні."

#марафонкнигомам

Після перших двох прочитаних романів Гувер, я вирішила, що більше не братимусь за цю авторку. Ну але завдання марафону змусило 🥲 Тому, якщо коротко ділитися враженнями на цю книжку, я б сказала "всякі є і всяких треба". В літературі має бути своя Люко Дашвар або Коллін Гувер.

Роман розповідає про письменницю Лоувен, яка хвилею випадковостей впрягається в контракт — писати романи за відому і багату письменницю Веріті. Аби виконати зобовʼязання, Лоувен їде копирсатися в її документах і жити в її будинку, разом з чоловіком і дитиною Веріті. В процесі вона розбирається в загадці життя цієї жінки і заодно розбудовує своє 😄

Роман має бути трилером. І він і справді написаний доволі динамічно, і якщо впрягтися його читати, то з третини йде легко. Мені навіть здалося, що авторка стала краще писати, порівняно із "Покинь, якщо кохаєш" і "Залишся...". А може й ні? Адже сюжет все одно вгадується, герої не перестають бути голівудсько-кіношними, і питань до поведінки головної героїні не меншає.

Не хочеться бути снобкою, але ж і справді, навіть трилери і "легка" література буває написана куди краще.

#марафонкнигомам