Загублений острів

Крим для мене — це дуже особиста історія. Тут розказано історії людей, що залишились там та про їхню боротьбу. Не уявляю, наскільки сильними треба бути, щоб витримувати такий тиск... Важко щось сказати про цю книгу, її треба просто прочитати.

Можливо, якби я цю книгу читала ще два роки назад, то не повірила б. Ну як можуть посадити за український прапор в Криму? Але пройшло майже 2 роки від повномасштабного вторгнення і я бачу, які безчинства вони творять.

У мене відчуття, що про 2014 я нічого не знаю. Я навчалась в 11 класі і пам’ятаю, як усім класом кожну перерву ми дивились телевізор з новинами з Майдану.

А далі була окупація Криму й Донбасу. Зелені чоловічки, референдуми, тітушки й нерозуміння, що відбувається.
Тому ця книжка була дуже важливою для мене.

Наталя Гуменюк їздила в Крим одразу після анексії й до 2019, коли була видана книга. Її книга — це репортажі людей. Серед тих, з ким журналістка спілкувалась, були люди з різними поглядами. Хтось чекав «звільнення» й «кримську весну». Були й інтерв’ю проукраїнських військових, які відкрито говорили, що наша влада нічого не зробила. Були кримські татари засуджені за сфабрикованими справами. Громадські активісти (історія Олега Сенцова теж є), студенти, які не могли здати ЗНО, вчителі української й продавці на вулицях.

Прочитати варто хоча б для того, щоб скласти власне враження. Кожен злочин цієї в-йни повинен бути задокументований. Вірю, що Крим врешті повернемо й покараємо усіх злочинців.

"Крим - це Україна!"

Як часто ми чуємо цю фразу зараз, і лиш подекуди чули її до 2014 року.
Мені ніколи не доводилося бувати на українському півострові, але десь, на рівні колективної пам'яті, я чітко знала, що це моя рідна земля і колись я таки топтатиму гальку на Південному узбережжі Криму.

Вибір книги був невипадковим, мені хотілося більше дізнатися про Крим і його мешканців, як так трапилося, що ми втратили місток між "материковою" Україною і завжди теплим і привітним півостровом, де взялися "зелені чоловічки" і як тепер ведеться тим, хто все життя прагнув повернутися "додому".

Книга, написана у вигляді репортажів, і це чи не в найкращій формі допомагає самому зробити висновки, тим паче, що авторка впродовж своїх розповідей жодного разу не висловлює власних міркувань і думок.
Відвідавши Крим сім разів, починаючи з 2014, коли перша її поїздка співпала з березневим "референдумом", і закінчуючи вже вереснем 2019, Наталя спілкується з різними людьми, від випадкових перехожих до громадських активістів, студентів, вчителів, кримських татар, військових і вже потім повернених полонених.
Ця книга дійсно є багатоголоссям Криму - в ній стільки Шоку, Сум'яття, Страху, Гніву, Відваги, Болю, Самотності і Розчарування.
Власне, такі назви й мають розділи книги.
Останній розділ - Надія - сповнений оптимізму, але чи справді зможе наше суспільство робити рішучіші кроки задля повернення півострову додому?

"... українці стали агресивними. Агресивні ті, хто бояться. А ми не повинні боятися. Вони нападають на слабшого. Ми не повинні грати за їхніми правилами. Маємо бути іншими".