Наталя Гуменюк

Світ не буде визнавати нашу історію допоки ми самі не визнаємо її.

На жаль, на 33 році Незалежності України багато з наших співгромадян досі не можуть свтердно відповисти на питання “Чий Крим?”.
На жаль, десятки років працювала потужна російська пропаганда, яка і зараза поширює свою брехню. В яку вірить чимало людей, через відсутність критичного мислення.
саме тому нам треба якнайбільше книг про наші території, які важжаються спірними, але звисно такими не є.

“Загублений острів” - збірка репортажів, які висвітлюють різний погляд на ситуацію в напівострові. Авторці, Наталії Гуменюк, складно дорікнути в непрофесійності. Кожне інтерв’ю було цікаве, болюче, емоційне та правдиве.

Збірку варто читати всім, щоб почути голоси справжнього Криму.

Дуже складно писати відгуки на такі книги. Адже це не та книга, що може сподобатися чи не сподобатися. Вона про реальність, нашу з вами. І якщо ми навіть її не знаємо, це не означає, що цього не існує.

Ця книга - це серія репортажів авторки-журналістки з окупованого Криму, який вона відвідувала 2014-2019 роках. Це правдиві розповіді реальних людей, котрі по різному ставляться до анексії.

Я ніколи не була в Криму і не маю друзів чи знайомих, що могли б розповісти історію з перших уст. Всі мої знання про події на півострові обмежуються інформацією, що поширювали ЗМІ. А це дуже мало, або й зовсім нічого. Звісно, ніхто і ніколи не зможе дати всіх відповідей і пояснити всіх причин. Та, принаймні, ця книга дає багато реальної інформації для роздумів.

Зрозуміло, що більшість кримчан після розпаду СРСР вважали себе надалі частиною Росії та чекали "визволення". Частина проукраїнського населення виїхала на материкову Україну, частина залишились і по своєму намагаються протистояти загарбницькій системі. Великий відсоток серед таких людей - це кримські татари. Вони вже не раз втрачали свою Батьківщину, тому допустити цього знову не можуть ніяк. Раніше татар силоміць депортували з Криму, а зараз роблять такі умови, щоб вони добровільно виїжджали. Та татари не кидають півострів, бо хто тоді буде обороняти рідний дім, хто буде боротися, вірити і чекати, що Крим повернеться додому. Таких історій про політв'язнів та їхні сім'ї у книзі багато.

Все рідше можна почути зараз новини про Крим. Люди звикли та стали сприймати все, як належне. А так бути не повинно! І ця книга покликана нам це нагадати💙💛

Якось так сталося, що раніше я не звертала уваги на книгу Наталії Гуменюк «Загублений острів. Книга репортажів з окупованого Криму». Тема Криму є дуже важливою для всіх нас, тому коли я побачила у книжковому марафоні одним із завдань прочитати саме таку історію, то одразу подумала про неї.

Тут зібрано багато репортажів з окупованого Криму, куди авторка їздила упродовж 2014–2019 років. Вона ділиться з нами історіями життя та трагедіями людей, які опинилися в окупації ще у 2014. Тут ви зустрінете безліч людей із різними поглядами на події, які тоді відбувалися, почуєте про долю кримських татар та побачите, що їхній народ росія почала виселяти з власної землі ще на початку ХХ століття. Важливими постатями є ще й ті люди, які пішли проти системи і кого запроторили до в’язниць💔

Авторка подає у книзі не лише інтерв’ю, але й безліч фото, які допомагають нам доповнити загальну картину. Розумію, що не всі прочитають «Загублений острів», але дуже раджу звернути на неї увагу, тому що часом ми забуваємо, що зовсім близько живе багато людей, які чекають на нас з вами та на повернення України.

• Умовне щастя й спокій більшості не можна здобути через страждання інших.

• Навесні 2014-го ми, журналісти, ще віримо, що наші матеріали на щось впливають, а отже, якщо розказати про проблеми — їх можуть вирішити або ж принаймні випустять якусь директиву чи вказівку, як діяти громадянам України в окупації. На той час здається, що проблеми не розв’язують лише тому, що про них не знають.

• «Головне — нічого зайвого не сказати при дітях, або ж учити, що почуте на кухні не можна переповідати чужим», — кажуть нам у звичайній кримськотатарській родині в Бахчисараї.

🎧 Шлях додому – Jamala

Історії про Крим після повномасштабного вторгнення болять ще більше. Адже страшних руйнувань зазнає наша країна щодня. І тому завжди важливо вивчати, розуміти і пам'ятати про території та людей, які є нашими, але поки що не з нами.

Відома журналістка протягом 2014-2019 їздить до Криму і бере інтерв'ю та спостерігає, як змінилося життя острова після анексії.

Люди різні, як і всюди. Активісти, студенти, пенсіонери. Кожен розповідає свою історію. І в книжці дуже багато болю і страждань. Хтось виїхав, хтось пристосувався, але є і ті, які постраждали. За безглуздими звинуваченнями кримські татари опинилися за ґратами, а їхні рідні і діти чекають справедливості та повернення додому своїх.Живуть в страху та надії. У книжці є також розповідь про Олега Сенцова, якого було звільнено з полону.

Голос анексованого Криму, де твориться нова історія і ніхто не знає, що буде далі. Лютий 2024 нам показав, що все не закінчилося, а лише почалося, на жаль

"Крим - це Україна!"

Як часто ми чуємо цю фразу зараз, і лиш подекуди чули її до 2014 року.
Мені ніколи не доводилося бувати на українському півострові, але десь, на рівні колективної пам'яті, я чітко знала, що це моя рідна земля і колись я таки топтатиму гальку на Південному узбережжі Криму.

Вибір книги був невипадковим, мені хотілося більше дізнатися про Крим і його мешканців, як так трапилося, що ми втратили місток між "материковою" Україною і завжди теплим і привітним півостровом, де взялися "зелені чоловічки" і як тепер ведеться тим, хто все життя прагнув повернутися "додому".

Книга, написана у вигляді репортажів, і це чи не в найкращій формі допомагає самому зробити висновки, тим паче, що авторка впродовж своїх розповідей жодного разу не висловлює власних міркувань і думок.
Відвідавши Крим сім разів, починаючи з 2014, коли перша її поїздка співпала з березневим "референдумом", і закінчуючи вже вереснем 2019, Наталя спілкується з різними людьми, від випадкових перехожих до громадських активістів, студентів, вчителів, кримських татар, військових і вже потім повернених полонених.
Ця книга дійсно є багатоголоссям Криму - в ній стільки Шоку, Сум'яття, Страху, Гніву, Відваги, Болю, Самотності і Розчарування.
Власне, такі назви й мають розділи книги.
Останній розділ - Надія - сповнений оптимізму, але чи справді зможе наше суспільство робити рішучіші кроки задля повернення півострову додому?

"... українці стали агресивними. Агресивні ті, хто бояться. А ми не повинні боятися. Вони нападають на слабшого. Ми не повинні грати за їхніми правилами. Маємо бути іншими".

Крим для мене — це дуже особиста історія. Тут розказано історії людей, що залишились там та про їхню боротьбу. Не уявляю, наскільки сильними треба бути, щоб витримувати такий тиск... Важко щось сказати про цю книгу, її треба просто прочитати.

Можливо, якби я цю книгу читала ще два роки назад, то не повірила б. Ну як можуть посадити за український прапор в Криму? Але пройшло майже 2 роки від повномасштабного вторгнення і я бачу, які безчинства вони творять.

У мене відчуття, що про 2014 я нічого не знаю. Я навчалась в 11 класі і пам’ятаю, як усім класом кожну перерву ми дивились телевізор з новинами з Майдану.

А далі була окупація Криму й Донбасу. Зелені чоловічки, референдуми, тітушки й нерозуміння, що відбувається.
Тому ця книжка була дуже важливою для мене.

Наталя Гуменюк їздила в Крим одразу після анексії й до 2019, коли була видана книга. Її книга — це репортажі людей. Серед тих, з ким журналістка спілкувалась, були люди з різними поглядами. Хтось чекав «звільнення» й «кримську весну». Були й інтерв’ю проукраїнських військових, які відкрито говорили, що наша влада нічого не зробила. Були кримські татари засуджені за сфабрикованими справами. Громадські активісти (історія Олега Сенцова теж є), студенти, які не могли здати ЗНО, вчителі української й продавці на вулицях.

Прочитати варто хоча б для того, щоб скласти власне враження. Кожен злочин цієї в-йни повинен бути задокументований. Вірю, що Крим врешті повернемо й покараємо усіх злочинців.

А що для вас Крим?
⠀
Для мене Кримський півострів — це санаторій "Бригантина" у Євпаторії, Фонтан сліз у Бахчисараї, Таврійське плато та пішохідний серпантин уздовж Нового світу. Це незабутні дикі пляжі, світанкові запливи дельфінів і скалапєндра під палаткою.
Підозрюю, ваші відповіді будуть приблизно такими ж. Окрім скалапєндри хіба що.
⠀
Але це далеко і зовсім не все, чим насправді є Крим.
2014 рік врубив свідомість і нагадав, що Крим — це також і в першу чергу люди. Наші люди. Українці, які завжди ніби лишались без уваги. А чи належної поваги?
Це люди різні: журналісти, матері, ветерани, режисери, діти, власники бізнесів, вчителі, дружини військових...

І якщо ви, як і я ніколи з ними по суті не спілкувались — маєте можливість почути їх голоси у книзі репортажів Наталі Гуменюк "Загублений острів", яку авторка писала безпосередньо з розмов із місцевим населенням окупованого півострова у період з 2014 по 2019.
⠀
Історії цих людей так само різні: більшість святкує, меншість оплакує, частина індиферентні, інші зацьковані... Проте всі вони відкривають перед нами інший Крим. Справжній Крим. Сьогоденний. Без війни завойований.
Той Крим, де переслідують за іншу думку, де поняття "тероризм" та "екстремізм" прирівнюють до "мусульманин" та "кримський татарин", де наркозалежних позбавляють належного, світом визнаного лікування, де військовому лишається або зрадити країну заради життя родини, або ж загинути самому...
⠀
Тепер і таким є для мене наш загублений острів.
⠀
А що для вас Крим?