"Крим - це Україна!"
Як часто ми чуємо цю фразу зараз, і лиш подекуди чули її до 2014 року.
Мені ніколи не доводилося бувати на українському півострові, але десь, на рівні колективної пам'яті, я чітко знала, що це моя рідна земля і колись я таки топтатиму гальку на Південному узбережжі Криму.
Вибір книги був невипадковим, мені хотілося більше дізнатися про Крим і його мешканців, як так трапилося, що ми втратили місток між "материковою" Україною і завжди теплим і привітним півостровом, де взялися "зелені чоловічки" і як тепер ведеться тим, хто все життя прагнув повернутися "додому".
Книга, написана у вигляді репортажів, і це чи не в найкращій формі допомагає самому зробити висновки, тим паче, що авторка впродовж своїх розповідей жодного разу не висловлює власних міркувань і думок.
Відвідавши Крим сім разів, починаючи з 2014, коли перша її поїздка співпала з березневим "референдумом", і закінчуючи вже вереснем 2019, Наталя спілкується з різними людьми, від випадкових перехожих до громадських активістів, студентів, вчителів, кримських татар, військових і вже потім повернених полонених.
Ця книга дійсно є багатоголоссям Криму - в ній стільки Шоку, Сум'яття, Страху, Гніву, Відваги, Болю, Самотності і Розчарування.
Власне, такі назви й мають розділи книги.
Останній розділ - Надія - сповнений оптимізму, але чи справді зможе наше суспільство робити рішучіші кроки задля повернення півострову додому?
"... українці стали агресивними. Агресивні ті, хто бояться. А ми не повинні боятися. Вони нападають на слабшого. Ми не повинні грати за їхніми правилами. Маємо бути іншими".