А вас цікавить пітьма?🎇

Спаду чесно, мене зацікавила більше популярність Павлюка аніж вам детектив.
На goodreads я оцінила книгу в 3 ⭐️, спробую пояснити чому.

Я читала попередні книги автора: «Танець недоумка» та «Білий попіл». Перша викликала цілковитий захват, після другої виникла думка - «ой, намудрив», то у третій явно перемудрив.

Перед нами динамічний трилер, події якого відбуваються у маленькому містечку. Андрій з посттравматичним синдромом намагається знайти зниклу дівчинку.

Чому намудрив? Бо тут змішались і коні, і люди. Я ніби впізнавала «Американських богів» Геймана через вкраплення міфології та релігії, а там моторошність Кінга додалась, а там Босх і ще бозна-хто.

І ніби сюжет непоганий, і мораль, і боротьба добра і зла. Але не повірила я. Не було фіналу який би все розставив на свої місця.

Читайте, але без особливих сподівань 🤷🏻‍♀️

Кактуси — це одні з небагатьох рослин, які я не люблю. А якщо не любити, то вони і не зацвітуть, правда?

Так сталось з героїнею роману Сари Гейвуд «Кактус».

Як мене дратувала С‘юзен на початку 😨 Їй 45 років, за освітою юрист, але все життя працювала на одній посаді. Сноб, яких ще пошукати. Я тільки раділа, що не працюю з нею разом 😅

С‘юзен самодостатня, високоорганізована (час розпланований похвилинно), раціональна і навіть беземоційна. Зі знайомими, друзями та чоловіком, з яким у неї «стосунки», зустрічається тільки за необхідності.

Але історія продовжується і з кожною сторінкою ми дізнаємось фрагменти із життя С’юзен. Розуміємо, що вплинуло на її характер. Жінка намагається пережити смерть мами та поділити спадок із братом.

Найбільше мене вразила трансформація головної героїні. Із 45-річної черствої снобки перетворитись у люблячу матір і навіть погодитись вийти заміж 😱

Фінал може здатись занадто передбачуваним, але ця книга трапилась зі мною у відпустці, тому ідеально підійшла ❤️

Раджу зберегти у книжки для відпочинку 😉

Хочеться бути трохи кондитеркою-втікачкою 🕵🏻 🥧

Сіла в автомобіль і втекла від усіх проблем подалі. А якщо серйозно, то «Кондитерка-втікачка» Луїз Міллер — ідеальний роман вихідного дня.
Історія шеф-кухарки Олівії, яка тікає від невдалої подачі десерту.
У маленькому готелі вона знаходить нову роботу, друзів і кохання звісно ж.

Історія наповнена різноманітними рецептами десертів. Вона дарує відчуття затишку і дому, читаєш з посмішкою на обличчі. Хочеться бути трохи кондитеркою-втікачкою 🕵🏻 🥧

Сіла в автомобіль і втекла від усіх проблем подалі. А якщо серйозно, то «Кондитерка-втікачка» Луїз Міллер — ідеальний роман вихідного дня.
Історія шеф-кухарки Олівії, яка тікає від невдалої подачі десерту.
У маленькому готелі вона знаходить нову роботу, друзів і кохання звісно ж.

Історія наповнена різноманітними рецептами десертів. Вона дарує відчуття затишку і дому, читаєш з посмішкою на обличчі.

Можливо, якби я цю книгу читала ще два роки назад, то не повірила б. Ну як можуть посадити за український прапор в Криму? Але пройшло майже 2 роки від повномасштабного вторгнення і я бачу, які безчинства вони творять.

У мене відчуття, що про 2014 я нічого не знаю. Я навчалась в 11 класі і пам’ятаю, як усім класом кожну перерву ми дивились телевізор з новинами з Майдану.

А далі була окупація Криму й Донбасу. Зелені чоловічки, референдуми, тітушки й нерозуміння, що відбувається.
Тому ця книжка була дуже важливою для мене.

Наталя Гуменюк їздила в Крим одразу після анексії й до 2019, коли була видана книга. Її книга — це репортажі людей. Серед тих, з ким журналістка спілкувалась, були люди з різними поглядами. Хтось чекав «звільнення» й «кримську весну». Були й інтерв’ю проукраїнських військових, які відкрито говорили, що наша влада нічого не зробила. Були кримські татари засуджені за сфабрикованими справами. Громадські активісти (історія Олега Сенцова теж є), студенти, які не могли здати ЗНО, вчителі української й продавці на вулицях.

Прочитати варто хоча б для того, щоб скласти власне враження. Кожен злочин цієї в-йни повинен бути задокументований. Вірю, що Крим врешті повернемо й покараємо усіх злочинців.

Історія УПА все частіше зʼявляється на сторінках видань. Радянська влада забороняла говорити про повстанців, називала їх радикалами, бандитами, злочинцями.
А ми згадуємо їх боротьбу і наче більше розуміємо мотиви. Бо самі боремось зі злом.
#МояУПА - 39 історій людей, які воювали або допомагали повстанцям. Людей, які боролись за Україну й вважали смерть краще за ганебне життя під совєтами.

У часи, коли наша держава була оточена ворогами, не мала власної незалежності й ресурсів, щоб її здобути. Вони боролись, голодували, переживали катування, але не зрадили собі.

Знаю, ще два роки тому ця книга сприймалась би зовсім інакше. Я би читала про катування і не вірила, що таке могло бути 70 років тому. А зараз знаю, що й за 70 нічого не змінилось. У ворога одне обличчя.

Розповіді про боротьбу лунають з вуст простих людей, а ми маємо їх почути.
Не просто почути, а розповісти далі. Це та історія, яку мусить знати кожна людина. Знати й памʼятати.