Схід українського сонця. Історії Донеччини та Луганщини початку ХХІ століття

RDT оцінка
9.1
13
Ваша оцінка
відгуків
8
350 грн
0 грн
Рекомендована роздрібна ціна
350 грн
1
Про товар
Код товару
102851
Видавництво
Рік видання
Палітурка
Мова
Українська
Ілюстрації
Оксана Васьків (дизайнер)
Кількість сторінок
160
Формат (мм)
240 x 170
Вага
0.32
ISBN
9786179518881
Опис

Ця книжка – про українські спільноти Донеччини та Луганщини, які діяли від початку 2000-х і до російського вторгнення 2014 року й існування яких російсько-радянський міф про Донбас заперечував. Про культурні простори, студентські середовища, українське село, розмаїті релігії. Про тих, хто хотів жити не в міфологізованому минулому, а у вільній демократичній Україні.

Ці спільноти були голосами нових, непострадянських Донеччини та Луганщини, вбудованих у всеукраїнський контекст; пробудженням приспаного (пригнобленого, винищеного, закатованого) українства.

Мета книжки – зробити відомою бодай частину їхньої історії.

Рецензія Readeat

«Схід українського сонця», або чому перед словом «Донбас» так часто ставлять уточнення «український».

Ще одна спроба пояснити на пальцях (і цифрах), хто винний і що робити як так сталося, що Донбас у нас наче драсьті, типу неукраїнський, чому досі живучі ці міфи, та й чи міфи це насправді?

🔸Дуже короткими штрихами авторка окреслює тяглість традицій зросійщення та феодалізації регіону, починаючи з Голодомору й пояснюючи, чому «прокляття ресурсу» пало саме на ці землі, традиційно українські та волелюбні.

🔸Окреслює кілька точок в історії, між якими можна чітко простежити, як убивалася на Донбасі Україна й насаджувалася раша, заразом пояснюючи, чому цих точок не одна в історії (спойлер: бо вбити до нігтя не вдавалося, тож регулярно доводилося робити те знову й знову).

🔸І нарешті показує (на кількох прикладах), якого саме вигляду набував спротив зросійщенню всередині регіону, хто був його ініціатором і де саме продовжували зберігатися традиції вольності в наскрізь техногенному й штучно спримітивленому сході країни (спойлер: лемки та бойки! 😏).


Що хочеться зауважити з плюсів книги:

✅Усі твердження мають посилання на дослідження, чи інтерв’ю, чи статистику, чи вже надруковані праці. Примітки розміщено знизу сторінки, і за бажанням можна те все перечитати самому.

✅Дуже лаконічний стиль без наворотів мудрагельних слів виключно заради мудрагельності, чим інколи грішать наші публіцисти.

✅Якщо ви досі нічого не читали на тему, то ця книга дасть прекрасний загальний абрис ситуації.


Але не можу й промовчати щодо певних речей, які в моєму особистому рейтингу зняли одну зірочку з очікуваних 5.

🔴Наприклад, розказуючи про сепаратистські настрої в регіоні перед війною (нагадую, це не про 24 лютого, а про 2014 рік), авторка каже, мовляв, то тільки здавалося, що там усі поголовно кричали «расія, пріді», а насправді таких була «незначна меншість, не більше третини населення».

Вибачте, але третина населення — це не «незначна меншість», це третина населення.

🔴Або, наводячи таблицю з результатами опитування «Як ви ставитеся до ідеї приєднатися до союзу з росією», каже, що до 2012 року цю ідею підтримувала «абсолютна (!) більшість населення». Дивлячись на таблицю буквально зразу під цими словами, бачимо цифри від 40,8% до 62,8%.

У мене, звісно, викладали свого часу статистику на відчіпного, але навіть тих знань достатньо, аби зрозуміти, що навіть 62,8% — це далеко не абсолютна (!) більшість, це лише більше ніж половина.


🔵І, нарешті, найіронічніша частина. Розказуючи про культурний рух СТАН, авторка уточнює, що ідеї для своїх акцій вони брали в російської групи «Война» (ті, що в Pussy Riot перевдягнулися), а коли почалася війна на Донбасі, лише один із них виявився патріотом, а решта миленько знайшли своє тепле місце у «динири-линири», чим здивували друзів і знайомих. Так а здивували-то чим? Спочатку надихатися руснею, а потім ментально нею і виявитися — що в цьому дивного? 


З усім тим книга варта прочитання.

Враження читачів
RDT оцінка
9.1
13
Ваша оцінка
відгуків
8
10
13.11.2023
Пишучи цей відгук, я свідомо дозволяю собі вибірковість та субʼєктивність, яких намагався би оминути, якби хотів написати рецензію. Якщо завгодно, це – мій метод.

* Березень 2023. Презентація книги Катерини Зарембо у Києві. Серед відвідувачів чимало переселенців з “Донбасу”. Я один із них. Після основної частини розпочинається спілкування аудиторії з авторкою. Але замість питань суто до змісту книги звучать історії (“свідчення”) тих, хто більшу частину життя прожив на Донеччині чи Луганщині. Історії від української молоді про український “Донбас”. Деякі історії виголошені тремтячим голосом, зі сльозами на очах. Раптом презентація нон-фікшн книги перетворюється на сеанс групової психотерапії. Здається, усі ці історії роками накопичувалися і тиснули зсередини на переселенців, але їм бракувало слушної нагоди (а може – уважного слухача), щоб проговорити свій біль втрати рідного дому. Мені спадає на думку, що книга Катерини Зарембо потрібна передусім нам – переселенцям, – аби знайти відповідну мову, факти, наративи для вираження наших почуттів.

* Квітень 2014. Літературний фестиваль у Донецьку. Та сама “Ізоляція”, про яку пізніше напише Станіслав Асєєв. Я, вісімнадцятирічний студент технікуму, напередодні отримав смс від знайомої з пропозицією піти на захід. Що я міг тоді знати про сучасну українську культуру? Якісь фрагменти зі шкільної програми, але загалом нічого. Я жив у своєму затишному світі серіалів та музики, страждав від нерозділеного кохання та відчував тривогу через “політичну ситуацію” в країні. Я займав проукраїнську позицію (якщо мої тодішні погляди взагалі можна назвати позицією), але вона була зумовлена передусім естетичними чинниками. Дивлячись на поборників “ДНР”, я відчував лише відразу: їхні промови, поведінка та навіть зовнішній вигляд мене відштовхували. Натомість спілкування з проукраїнськими друзями завжди залишало в душі приємний слід.

І от – я на фестивалі. Мене оточуються світлі, освічені та виховані донеччани, які щиро люблять Україну. Я захопливо слухаю виступи українських письменників та інтелектуалів, чиї імена ніколи раніше не чув. Одразу розумію, що це світ, до якого я хочу належати, це Україна, до якої належить Донецьк. Жодні проросійські мітинги не зрівняються з цим святом духу. За кілька місяців моїй сімʼї довелося покинути рідне місто. Але спогад про фестиваль досі зігріває. Якби він не відбувся, мені було б важко повірити в український Донецьк. Після переїзду деякі люди звинувачували мене та інших переселенців у тому, що ми ніби почали війну. Було боляче, але я згадував “Ізоляцію”. Вона заклала глибокі основи моєї української ідентичності: протягом наступних декількох років я читав книги людей, яких зустрів або чиї імена почув на фестивалі.

Катерина Зарембо також пише про цей фестиваль. Але, що найважливіше, вона розповідає й про інші українські явища “Донбасу”. Український вимір завжди існував у цьому регіоні, і якби не вторгнення російських військ, цей вимір, ймовірно, набув би більшої видимості та впливу.

* Листопад 2022. День звільнення Херсону. Я записав у щоденнику: “Коли звільнять Донецьк, ми, скоріш за все, не побачимо такої радості та кількості українських прапорів на площах міста, як бачимо в Херсоні. Лише одиниці будуть скандувати «ЗСУ!» та обіймати героїв. Натомість радість, сльози, прапори будуть в інших містах України – Києві, Житомирі, Львові, – усюди, де зараз перебувають донеччани, витіснені з рідного міста 2014 року. Звільнення Донецьку – не звільнення зомбованого чи байдужого населення ОРДЛО, а звільнення домів та пам‘яті тих, хто вісім років не були вдома та вже знайшли нові доми. Це в першу чергу їхній (наш) Донецьк, український”.

Книга Катерини Зарембо допомагає підготуватися до повернення окупованих територій Донеччини та Луганщини. У цьому сенсі вона адресована українцям, які майже нічого не знають про український Схід, але чомусь продовжують вважати його далеким та чужим.
9
03.05.2025
“Донбас не повернеться в Україну, тому що Донбасу не існує.” - Історикиня з Донецька, Ірина Стяжкіна

Донбас - Донецький вугільний басейн - термін, який у 19 ст. ввів якийсь там російський інженер. Етимологія слова повʼязана з економічними чинниками, важкою промисловістю та шахтами, не охоплює 100% територіальних меж Донеччини та Луганщини, а натомість включає навіть частину Ростовщини. Тому, український схід - це не зовсім Донбас.

Сучасне розуміння Донбасу наклав російський міф, адже для радянської влади Донецький вугільний басейн у складі України мав стратегічне значення. Регіон був надто важливим для Союзу з економічної точки зору, щоб толерувати його українську ідентичність, значно глибшу українську, в т.ч. козацьку історію. Тому, радянська, а потім і російська політика прагнула обнулити все, що повʼязує український схід з Україною.

Саме тому протягом 20 століття, особливо з приходом до влади Сталіна, на українському сході проводилась масова русифікація населення, навчальних закладів, шахт, будь-яких інших інституцій, поширювалася російська пропаганда, набував масовості інтелектуальний геноцид.

Це пізнавальна книжка про різні історичні та політичні процеси, європейські капіталовкладення у створення заводів важкої промисловості, про причини і наслідки русифікації Донбасу.

Але більше, про його проукраїнські паростки, які проростали в роки незалежності.

Про вищу освіту, культурне відродження, ідеологічні мистецькі гуртки та боротьбу за українство; про громадський активізм студентів, науковців, істориків, митців, футбольних ультрас; євроінтеграційні процеси; проукраїнські настрої релігійних громад тощо.

Це відносно не велика, але така важлива книга про регіон, де сходить українське сонце.
Експерт
10
16.11.2023
Чудова та змістовна книга