“Донбас не повернеться в Україну, тому що Донбасу не існує.” - Історикиня з Донецька, Ірина Стяжкіна Донбас - Донецький вугільний басейн - термін, який у 19 ст. ввів якийсь там російський інженер. Етимологія слова повʼязана з економічними чинниками, важкою промисловістю та шахтами, не охоплює 100% територіальних меж Донеччини та Луганщини, а натомість включає навіть частину Ростовщини. Тому, український схід - це не зовсім Донбас. Сучасне розуміння Донбасу наклав російський міф, адже для радянської влади Донецький вугільний басейн у складі України мав стратегічне значення. Регіон був надто важливим для Союзу з економічної точки зору, щоб толерувати його українську ідентичність, значно глибшу українську, в т.ч. козацьку історію. Тому, радянська, а потім і російська політика прагнула обнулити все, що повʼязує український схід з Україною. Саме тому протягом 20 століття, особливо з приходом до влади Сталіна, на українському сході проводилась масова русифікація населення, навчальних закладів, шахт, будь-яких інших інституцій, поширювалася російська пропаганда, набував масовості інтелектуальний геноцид. Це пізнавальна книжка про різні історичні та політичні процеси, європейські капіталовкладення у створення заводів важкої промисловості, про причини і наслідки русифікації Донбасу. Але більше, про його проукраїнські паростки, які проростали в роки незалежності. Про вищу освіту, культурне відродження, ідеологічні мистецькі гуртки та боротьбу за українство; про громадський активізм студентів, науковців, істориків, митців, футбольних ультрас; євроінтеграційні процеси; проукраїнські настрої релігійних громад тощо. Це відносно не велика, але така важлива книга про регіон, де сходить українське сонце.
Анонім
«Річ у тому, що український Донбас – чи, коректніше, українські Донеччина та Луганщина – це така сама нормальність, як і українські Херсонщина, Волинь чи Чернігівщина. І якщо комусь із цим складно погодитись, то тільки тому, що знання багатьох українців про Донеччину та Луганщину й досі формують імперські – російські, радянські та пострадянські – наративи» Я ніколи там не бувала, але завдяки другу, що родом з Луганщини (говорить українською і знає народних пісень більше, ніж я, з Житомирщини), знала давно, наскільки помилковий цей міф про суцільно російськомовний і проросійський Схід. Саме тому радію, що з’являються книги, які пояснюють теж саме іншим. Це не якась всеохопна праця, лише маленький фрагмент, що фокусується на ключових аспектах життя: літературі, мистецтві, спорті, промисловості, релігії. І руйнує стереотип про однорідність регіону, показує його різноманітність і багатогранність. Навіть знаючи чимало про «Ізоляцію» ця історія вражає найбільше. Мистецький осередок, який перетворили на катівню. Простір, що був свободою самовираження, став тюрмою. Наскільки це символічно, що навіть інсталяцію на димохідній трубі – помаду – росіяни навмисно підірвали в першого чергу. Але є й яскраві проблиски надії: розповіді про україномовні спільноти, культурні осередки, університетські спілки, організації, фанатські групи, які діяли на Сході та були зацікавлені у європейському розвитку України. Згадайте донецький Євромайдан і оцініть, в якому середовищі він діяв. Сонце України сходить над Донбасом, просто треба дочекатись світанку. Я щиро впевнена, що він буде.
Анонім
Коли я вперше побачила цю книгу, то дуже зацікавилась. Для багатьох переселенців з Донеччини та Луганщини були, мабуть, моменти саморефлексії. Бо в мене після 2014 року багато разів поставало питання, чому деякі мої знайомі обрали сторону росії, хоча вона була для мене завжди чужою, а жила я біля кордону в Донецькій області. І от я зайнялась пошуками літератури про свій край і намагалась знайти ті ниточки, що повʼязують всі регіони в одну країну. І почала активно скуповувати книги з крутими відгуками, але от сюрприз, майже всюди в цих книгах жителі Донеччини і Луганщини недосвідчені, бидлуваті сепаратисти, які ніби «історично» завжди готові до зради. Ніби в наших регіонах немає нічого, окрім депресивних міст з закинутими шахтами, масових проблем з алкоголем і безробіттям; ніби людям там полюбляють тільки шансон і вони взагалі далекі від культури і нормальної музики та літератури. І я прочитала багато таких книжок, і не кажу, що цих проблем немає, але це й не все. Це тільки 1 бік медалі. І я була в багатьох інших маленьких містах в Україні, ситуація там не дуже відрізняється від, наприклад, мого рідного містечка.І от читаючи ці книги, мені здавалось, що я і мої знайомі якісь іношопланетяни, бо не схожі на «любителів руського міра», а ніби там всі такі. І тут я купила цю книгу, яка стала цим промінчиком світла, бо я памʼятаю свій рідний Донецьк з жовто-блакитними прапорами, Евро 2012, коли всі вболівали за рідну команду, Евромайдан. І з цієї книги я дізналась, що український рух завжди був на сході, як би росія не намагалась його знищити. Це книга однозначно для всіх жителів сходу і тих, хто хоче поглянути на схід під новим кутом, не як на регіон-зрадник, а як на частину України. Тим більше події 2022 показали, що велика орда з росії не питає в людей, де вони хочуть жити і зараз краще зрозуміло, що тоді відчули ми, бо нас теж не питали, в якій країні ми хочемо жити. Референдум був такий же як в Херсоні, туди ходили тільки маргінали, які ніде не є більшістю.
Анонім
Та отримуйте інфо про новинки й події в книгарнях
