Пишучи цей відгук, я свідомо дозволяю собі вибірковість та субʼєктивність, яких намагався би оминути, якби хотів написати рецензію. Якщо завгодно, це – мій метод.

* Березень 2023. Презентація книги Катерини Зарембо у Києві. Серед відвідувачів чимало переселенців з “Донбасу”. Я один із них. Після основної частини розпочинається спілкування аудиторії з авторкою. Але замість питань суто до змісту книги звучать історії (“свідчення”) тих, хто більшу частину життя прожив на Донеччині чи Луганщині. Історії від української молоді про український “Донбас”. Деякі історії виголошені тремтячим голосом, зі сльозами на очах. Раптом презентація нон-фікшн книги перетворюється на сеанс групової психотерапії. Здається, усі ці історії роками накопичувалися і тиснули зсередини на переселенців, але їм бракувало слушної нагоди (а може – уважного слухача), щоб проговорити свій біль втрати рідного дому. Мені спадає на думку, що книга Катерини Зарембо потрібна передусім нам – переселенцям, – аби знайти відповідну мову, факти, наративи для вираження наших почуттів.

* Квітень 2014. Літературний фестиваль у Донецьку. Та сама “Ізоляція”, про яку пізніше напише Станіслав Асєєв. Я, вісімнадцятирічний студент технікуму, напередодні отримав смс від знайомої з пропозицією піти на захід. Що я міг тоді знати про сучасну українську культуру? Якісь фрагменти зі шкільної програми, але загалом нічого. Я жив у своєму затишному світі серіалів та музики, страждав від нерозділеного кохання та відчував тривогу через “політичну ситуацію” в країні. Я займав проукраїнську позицію (якщо мої тодішні погляди взагалі можна назвати позицією), але вона була зумовлена передусім естетичними чинниками. Дивлячись на поборників “ДНР”, я відчував лише відразу: їхні промови, поведінка та навіть зовнішній вигляд мене відштовхували. Натомість спілкування з проукраїнськими друзями завжди залишало в душі приємний слід.

І от – я на фестивалі. Мене оточуються світлі, освічені та виховані донеччани, які щиро люблять Україну. Я захопливо слухаю виступи українських письменників та інтелектуалів, чиї імена ніколи раніше не чув. Одразу розумію, що це світ, до якого я хочу належати, це Україна, до якої належить Донецьк. Жодні проросійські мітинги не зрівняються з цим святом духу. За кілька місяців моїй сімʼї довелося покинути рідне місто. Але спогад про фестиваль досі зігріває. Якби він не відбувся, мені було б важко повірити в український Донецьк. Після переїзду деякі люди звинувачували мене та інших переселенців у тому, що ми ніби почали війну. Було боляче, але я згадував “Ізоляцію”. Вона заклала глибокі основи моєї української ідентичності: протягом наступних декількох років я читав книги людей, яких зустрів або чиї імена почув на фестивалі.

Катерина Зарембо також пише про цей фестиваль. Але, що найважливіше, вона розповідає й про інші українські явища “Донбасу”. Український вимір завжди існував у цьому регіоні, і якби не вторгнення російських військ, цей вимір, ймовірно, набув би більшої видимості та впливу.

* Листопад 2022. День звільнення Херсону. Я записав у щоденнику: “Коли звільнять Донецьк, ми, скоріш за все, не побачимо такої радості та кількості українських прапорів на площах міста, як бачимо в Херсоні. Лише одиниці будуть скандувати «ЗСУ!» та обіймати героїв. Натомість радість, сльози, прапори будуть в інших містах України – Києві, Житомирі, Львові, – усюди, де зараз перебувають донеччани, витіснені з рідного міста 2014 року. Звільнення Донецьку – не звільнення зомбованого чи байдужого населення ОРДЛО, а звільнення домів та пам‘яті тих, хто вісім років не були вдома та вже знайшли нові доми. Це в першу чергу їхній (наш) Донецьк, український”.

Книга Катерини Зарембо допомагає підготуватися до повернення окупованих територій Донеччини та Луганщини. У цьому сенсі вона адресована українцям, які майже нічого не знають про український Схід, але чомусь продовжують вважати його далеким та чужим.