Протягом майже двадцяти років я чула від знайомих, що «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» — це приклад класичної української літератури, яка лише відбиває охоту її вивчати. Мовляв, і твір надто драматичний, і часи інші, і тема не актуальна та й проблеми вже не ті.

Вперше я прочитала цей роман влітку перед 10 класом. Зараз, вдруге — у форматі аудіокниги. І знову залишилася в захваті.

Панас Мирний — один із моїх улюблених українських письменників. Він майстерно пише соціально-психологічні романи (роман «Повія» ще одна моя велика літературна любов), розкриваючи внутрішній світ героїв: їхні страхи, мрії, внутрішню боротьбу, поневіряння, психологію поведінки. Саме ця уважність до душевного стану персонажів робить твори Панаса Мирного такими живими й щирими.

До того ж, теми, які підіймаються у «Хіба ревуть воли…», досі не втратили своєї актуальності. Земля як цінність і як символ — ключова у цьому романі, як і в багатьох інших творах української класики: «Земля» Ольги Кобилянської, «Камінний хрест» Василя Стефаника тощо. Земля є важливим атрибутом і сучасного життя, особливо в селі. Моя прабабуся навіть у 92 роки засаджувала невеличкий клаптик городу не тому, що мусила, а тому що могла і хотіла.

Коли в Чіпки відібрали землю, її повернення залежало не від справедливого рішення суду, а від хабара у 50 карбованців. Хіба це не перегукується з темами корупції та безправ’я, які ми спостерігаємо і сьогодні?

Втративши землю, Чіпка втратив віру в майбутнє та мотивацію працювати далі. Слідом зʼявились погана компанія, згубні звички (алкоголізм), маргінальна поведінка (крадіжки, розбої). Чи є такий моральний занепад особистості новим для сучасного суспільства? Навряд чи.

Цей роман — це не пережиток минулого, і не просто трагічна історія однієї людини. Це багатошарове полотно, у якому переплітаються соціальні, моральні та психологічні теми. Панас Мирний показує, як особистість формується під впливом (а інколи й під тиском) обставин, як система здатна ламати навіть найкращі наміри, і як важко зберегти людяність та порядність у світі, повному несправедливості.

«Хіба ревуть воли…» — твір, який не варто оминати, лише тому що він «класичний» чи «застарілий». Його емоційна глибина та актуальність тем роблять його важливим і сьогодні. Пора подивитися на українську класику без упереджень, адже це не нудна «література про селян» — це література про людину.

Хотіла написати довгий відгук. Бо були оповідання, які сильніше запали в душу, були - які менше. Але нащо, коли можна в кількох словах сказати, що ця збірка потрапляє в топ прочитаного цього року. І ця характеристика найбільш повноцінна.

Моє відношення до цього твору змінювалось з 4/10 в першій половині книжки, до 7,5/10 в кінці.

Майже весь час мене бісив цей кирпатий Мефістофель. Егоцентричний самозакоханий мізогініст, який дорослий достатньо, щоб усвідомлювати свої дії, але й мудак настільки, щоб не нести за них відповідальність. Дратувало його відношення до жінок, байдуже ставлення до почуттів інших, його звичка влізати в кожну знайому йому сімʼю і руйнувати її.

Але!

Мені сподобався жанр. Пишуть, що це - роман морального експерименту. І дійсно, в ньому порушується низка морально-етичних тем, увага яким приділяється з абсолютно різних, в т.ч. несхвальних у суспільстві, ракурсів.

Мова і стиль написання автора - прекрасні.

Кінцівка - неочікувана і очікувана одночасно.

І саме завдяки прийнятому рішенню головного героя вкінці я підвищила оцінку. Але через легковажну поведінку героя більшу частину книги трохи оцінку понизила. Тож вийшло 7,5/10.

Сумна і трагічна історія чудового актора, але невпевненого в собі чоловіка з величезною кількістю непропрацьованих травм та червоних прапорців.

Читання цих мемуарів було болючим і важким. Актор, який грав одного з улюблених персонажів у “Друзях”, був страшенно самотнім, залежним та нещасливим. Він хотів стати відомим, щоб закрити всі “holes”, які робили його нещасним. Але тільки ставши відомим, зрозумів, що це не рішення (“Nothing could fill the hole inside me”, писав Перрі вже після закінчення зйомок у Друзях).

В цих мемуарах вражає їх відвертість: не кожна людина готова публічно визнати свої проблеми, залежність від алкоголю та наркотиків, свою слабкість, врешті-решт, визнати, що вона все життя була такою нікчемною. А читаючи ці мемуари складається саме таке враження. На жаль. І якщо ви раніше знали про його залежності, повірте: ви не знали наскільки сильними і тривалими вони були.

Окрема історія - це відносини Метью з жінками: від моменту коли в нього нічого не клеїлось через юнацьку невпевненість та брак досвіду; моменти більш зрілого віку і тотального страху бути покинутим через те, що він недостатньо хороший (“I'm not enough”) для кожної жінки, з якою зустрічався, тому кидав їх першим (“Could she be more out of my league?”); до моментів, коли він шукав чогось більшого і не міг зупинитись на тій, яку мав (“she was perfect! But I wasn’t looking for perfect, I was looking for more”). В кінцевому підсумку, це те, що він вважав своєю найбільшою помилкою: не створити сімʼю.

Сміх та жарти - це спосіб втекти від проблем, приховати їх від інших, здаватись тим, ким ти часто не є. Так було з Чендлером (“Hi, I’m Chandler, I make jokes when I’m uncomfortable”). І так було з Метью Перрі. Лише під кінець життя він оголив свою душу, показавши себе справжнього.

Прочитавши ці мемуари, з одного боку, стало дуже сумно за Метті, за його нещасне життя та самотність. З іншого - це вкотре підтвердило, що наші вчинки ведуть нас туди, де ми опиняємось, а наше життя - це результат нашого вибору і наших дій. Так було з Метью. Так є з усіма нами.

Прочитавши відгуки, я очікувала затягнутої першої половини, але стрімкої і насиченої другої із максимально неочікуваною кінцівкою, щоб аж рота роззявити від здивування.

І дійсно, перша половина виправдала очікування: затягнута, трохи нудна, все як і писали. Але друга… я до останніх розділів слухала аудіо-книгу в надії гостросюжетного повороту, чогось такого, чого б я не передбачила ще в перших розділах. Але ні, передфінальна розгадка вийшла доволі логічною і очікуваною. І лише останні хвилини книжки були несподіваними і підвищили загальну оцінку.

Але в цілому, я розчарована.