Немає значення який ти покидьок, якщо в тебе є гроші.

Це перший і головний висновок після прочитання книги “Нацисти-мільярдери” Давида де Йонга.

Якщо коротко, то це ґрунтовне і детальне дослідження співпраці кількох великих німецьких промисловців і компаній із нацистським режимом. Автор детально описує їхні зв’язки з НСДАП, фінансування нацистів і війни в цілому, участь у злочинах проти людства та спроби післявоєнної реабілітації.

Не можу сказати, що книга відкрила для мене шокуючі факти: я і раніше знала про відомі компанії, які виробляли зброю чи танки для Вермахту. Але вона допомогла зрозуміти родинні зв’язки в таких компаніях, історію та масштаб їх співпраці з Третім Рейхом і байдужість до моральної відповідальності після його падіння. А ще відкрила імена конкретних очільників цих компаній: Гюнтер Квандт, Фердинанд Порше, Фрідріх Флік, Август фон Фінк та інші.

Читаючи це в умовах війни в Україні, коли щодня бачиш новини про злочини російської армії, колабораціонізм і пособництво країні-агресору, та і загалом маючи певне уявлення про жахи Другої світової — інформація про злочини Третього Рейху вже не дивує. Всі ми знаємо про Голокост, концтабори, примусову працю і т.д. Але, що насправді дивує, то це:

🚩наскільки охоче і швидко світ закрив очі на ці злочини, і почав знову співпрацювати з колишніми “нацистами”-бізнесменами;

🚩що самі промисловці і їх нащадки здебільшого не визнавали злочинів своїх родичів (за невеликим виключенням). Не просто не визнавали, а робили спроби відбілити їх репутацію і виправдати жахіття, які ті вчиняли;

🚩і те, наскільки поверхневим був Нюрнберзький процес щодо представників бізнесу — більшість винних уникла відповідальності, а ті одиниці, кого засудили, після відбуття покарання чудово інтегрувалися у повоєнний світ і стали ще багатшими.

Залишився гидкий післясмак, бо сумно усвідомлювати, що світ такий цинічний і готовий збагачуватись на чужих кістках.

Стилістика, мова, поетичність, цей повільний гіпнотичний вайб творів Кадзуо Ішіґуро. Все тут. І це надає книжці якоїсь магічної чарівності. Коли читаєш і не розумієш чи ти в реальності, чи в казці. Це магія. І мало авторів так вміють писати.

Але сюжетно книга настільки незвична, що моментами буває складно впустити її у своє життя. Вона вганяє в нечитун, її відкладаєш, з нею борешся. Але все одно повертаєшся. І дочитуєш, після чого ще довго розмірковуєш над нею. Бо це чиста філософія про любов, підтримку і взаємодопомогу, довіру, людяність, ворожнечу, прощання і прощення, памʼять і забуття.

Дочитавши, є відчуття, що книга читає тебе не менш уважно, ніж ти її. І лишає з питанням: “Чи варто пробуджувати «похованого велетня»: краще жити з мирним забуттям чи з болісною правдою?” Це і є головною моральною дилемою книги.

Мені завжди подобався Драко Мелфой.

Так, поведінка його персонажа часто була “pain in the ass”, але відчувалося, що за цією маскою ховається щось більше. Спершу дитячий шарм, який із часом перетворився на справжню харизму. І з-поміж багатьох героїв Поттеріани саме персонаж Тома Фелтона продемонстрував чи не найпомітніше дорослішання, внутрішній ріст та глибину акторської гри в останніх частинах.

На відміну від багатьох мемуарів, де часто співпереживаєш автору, хвилюєшся за нього, засуджуєш чи хвалиш, книжка Тома Фелтона — інша.

Це ніби довірлива розмова про дитячі роки, перші проби в кіно, веселі історії зі зйомок і дорослішання твого друга з дитинства, якого давно не бачила. В результаті, вийшла щира, відкрита, моментами смішна, а подекуди несподівано глибока історія без пафосу чи навмисного драматизму.

А після прочитання залишилося відчуття внутрішнього тепла. Ніби хтось поділився з тобою частинкою свого світу — і зробив це з такою довірою, що мимоволі відповідаєш йому взаємністю.

Протягом майже двадцяти років я чула від знайомих, що «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» — це приклад класичної української літератури, яка лише відбиває охоту її вивчати. Мовляв, і твір надто драматичний, і часи інші, і тема не актуальна та й проблеми вже не ті.

Вперше я прочитала цей роман влітку перед 10 класом. Зараз, вдруге — у форматі аудіокниги. І знову залишилася в захваті.

Панас Мирний — один із моїх улюблених українських письменників. Він майстерно пише соціально-психологічні романи (роман «Повія» ще одна моя велика літературна любов), розкриваючи внутрішній світ героїв: їхні страхи, мрії, внутрішню боротьбу, поневіряння, психологію поведінки. Саме ця уважність до душевного стану персонажів робить твори Панаса Мирного такими живими й щирими.

До того ж, теми, які підіймаються у «Хіба ревуть воли…», досі не втратили своєї актуальності. Земля як цінність і як символ — ключова у цьому романі, як і в багатьох інших творах української класики: «Земля» Ольги Кобилянської, «Камінний хрест» Василя Стефаника тощо. Земля є важливим атрибутом і сучасного життя, особливо в селі. Моя прабабуся навіть у 92 роки засаджувала невеличкий клаптик городу не тому, що мусила, а тому що могла і хотіла.

Коли в Чіпки відібрали землю, її повернення залежало не від справедливого рішення суду, а від хабара у 50 карбованців. Хіба це не перегукується з темами корупції та безправ’я, які ми спостерігаємо і сьогодні?

Втративши землю, Чіпка втратив віру в майбутнє та мотивацію працювати далі. Слідом зʼявились погана компанія, згубні звички (алкоголізм), маргінальна поведінка (крадіжки, розбої). Чи є такий моральний занепад особистості новим для сучасного суспільства? Навряд чи.

Цей роман — це не пережиток минулого, і не просто трагічна історія однієї людини. Це багатошарове полотно, у якому переплітаються соціальні, моральні та психологічні теми. Панас Мирний показує, як особистість формується під впливом (а інколи й під тиском) обставин, як система здатна ламати навіть найкращі наміри, і як важко зберегти людяність та порядність у світі, повному несправедливості.

«Хіба ревуть воли…» — твір, який не варто оминати, лише тому що він «класичний» чи «застарілий». Його емоційна глибина та актуальність тем роблять його важливим і сьогодні. Пора подивитися на українську класику без упереджень, адже це не нудна «література про селян» — це література про людину.

Хотіла написати довгий відгук. Бо були оповідання, які сильніше запали в душу, були - які менше. Але нащо, коли можна в кількох словах сказати, що ця збірка потрапляє в топ прочитаного цього року. І ця характеристика найбільш повноцінна.