Пісня бризів

Я страшенно люблю відкривати для себе українських авторів. І Катерина Пекур з «Піснею бризів» стала неймовірним надбанням.

Книгу побачила абсолютно випадково на стенді. Спочатку зацікавила обкладинка, а потім я прочитала анотацію. І зачепило. Сильно. Різко усвідомила, що без неї не вийду. Так я випала з життя на 3 дні, читала всюди, де тільки могла.

Вона зачарувала мене всім: детально пропрацьований тоталітарний світ, де чорне переплутано з білим, а правда — з брехнею; де одне слово чи зовнішність можуть становити небезпеку не тільки для тебе, а й для оточуючих; розкриття історичних та культурних аспектів дозволять повністю зануритися в світоустрій, а паралелі на історичне минуле України ще більше підсилюють враження. Відчувається глибина персонажів, їх емоції та розвиток стосунків між різними персонажами. Розділи від героїв читаються та відчуваються по-різному; розумієш, що перед тобою окрема людина зі своїм світоглядом та характером. Сама стилістика та манера письма авторки дуже легка і приємна.

«Пісня бризів» глибоко вразила мене і я щиро переживала всі події разом з Сандою, Каруном, Лакірою, відчувала тягар поставлених перед ними виборів. Ця книга однозначно одна з найкращих почитаних за останній час, на продовження якої я буду дуже чекати.

ця книга мене розтрощила! круті дорослі персонажі, хімія між ними, цікавий світ, кінець, який розбив мені серце. Пісня бризів точно відправляється в скарбничку улюблених книжок

Пісня бризів — книга, від якої не хочеться відриватися. Неможливо однозначно визначити належність книги одному жанру: тут у нас, як зазначив Олексій, і виробничий роман, і пригоди, і світ-антиутопія, і навіть — як на мене — дорослішання. Хоч головній героїні 30 років, проте вона потрапляє в такі обставини, коли світ довкола неї і вона сама змінюються з карколомною швидкістю, і треба встигнути за цими змінами.

Ми бачимо тоталітарний світ, жорстко закутий кайданками правил, які мають вберегти душі людей, залишити їх “чистими”, і навіть запобігти страшній смерті від доторку Мороку. Все підкоряється вченню Книги.

У Книзі сказано, що всі діти творця рівні, але, як доводить життя, деякі рівніші за інших. Головна героїня, Санда, пізнає це змалечку, бо має колір волосся, що на дещицю відрізняється від “чистого”. Інша “вада” ще у шкільному віці перевела її у ряди “неповноцінних”, відкинула на один з найнижчих щаблів негласної ієрархії. І маючи таке комбо вона мусить міцно вчепитись зубами, аби мати роботу та житло — дещицю незалежності від Родини у Світі Книги. Ми не бачимо цього шляху, але ми відчуваємо його у спогадах та поведінці дорослої Санди, її думках та реакціях на повсякденність.

У цьому світі сяк-так можна жити і працювати, навіть “неповноцінним”, навіть хупара, проте все летить шкерберть і неймовірно швидко, коли до лікарні, у відділення Санди потрапляє особливий пацієнт. І згодом вступає в дію Комітет Спасіння Нації. І приходить страх.

Цей страх, ця постійна напруга настільки реальні, що їх можна просто помацати. Ти не просто віриш, ти завмираєш разом із Сандою, не можеш дихати, настільки напружений, що можеш у будь-яку мить просто вибухнути, якщо вчасно не “стравити тиск”. І на тлі цього страху, невпевненості — кохання. Кохання, якому ти віриш. І гірка дрібка щастя від того кохання наприкінці оповіді, коли герої розуміють: це все, що вони можуть вирвати у Світу.

Хотіла написати ще багато чого, і навіть написала, але потім стерла пів сторінки тексту (навіть шкода було). Чому? От, наприклад, я не боюся спойлерів навіть прямим текстом, а дехто не любить їх хоч прикритими, хоч завуальованими. Тому, аби нікому не псувати враження, ніц не скажу. Крім одного ;)

Після прочитання стає зрозумілішою (але не до кінця) обкладинка. І це бомбезно.

До речі. В кінці книги є словничок. Я прочитала його першим. Це допомогло краще зрозуміти, що до чого, глибше розкрити світ.