“Пам'ять людей плинна, непевна - і в тому прокляття й дарунок їхній”.

Невеличка повість для підлітків, у якій переплелися давнина і сьогодення, пам'ять і забуття. Довкола героїв Різдвяна ніч, і розпач, і надія.

Я була попереджена. Так, я була попереджена іншими читачами, що сідаєш, аби проглянути кілька сторінок, - і вух! Ти вже занурений в історію.
Але я все одно не була готовою, що це буде настільки інтенсивно. Що місцями забуватимеш, як дихати, як пектиме очі.

Так, ми дорослі, ми швидко зчитуємо значення татуювання, чому Імперський марш на рінгтоні, хто ті “розбійники”, - але ж зрозуміти, що буде далі, і побачити, як іде розповідь - це зовсім різні речі, еге ж? Саме так. Саме тому забуваєш, як дихати, саме тому печуть очі. І, звісно, не можна вгадати появу вигаданих істот, яких доводиться знищувати героям.

А ще у Музикантах є любов до котів і розуміння їхнього котячого єства.

Дбайливо відібрані епіграфи до розділів додають атмосферності і багатоголосості історії.

Цитата:
"— Де ми?
— Та ж не в Канзасі, — хмикнув Мавр. І вивалив язик від задоволення: — Завжди мріяв це сказати.”
(уіііііііііііііііііііііііі! Це просто уіііііііііііііііііііііііі! Бо хто з нас не мріяв це влучно сказати?)

Окрема подяка за ілюстрації Дмитра Кривоноса.

Людство вирішило погратися в бога і частину людей перетворило нову расу, які були б здатні колонізувати Марс. А потім… люди передумали і влаштували геноцид нової раси. Однак ця спроба розвернулась, і вкусила людство за сраку: страшна пандемія поставила людей на межу вимирання. Та корпорація не була б собою, якби і це не повернула собі у плюс. З марсіві зробили страхало, “зомбі”, через яких і відбулася пандемія, які і досі можуть перестріти вас і заразити смертельною хворобою.

На Землі занепад. І в нетрях корпорації назріває змова, над якою працюють аналітики, вибудовуючи план, розраховують ймовірності результатів різних сценаріїв. І нарешті обирають один. І також обирають людину, яка має стати “руками” і втілити цей план.

І знову все летить шкерберть.

Умо Іллатан (наголос на перший склад в обох словах) виживає там, де, здавалося, не повинен був; вчиться тому, чого, здавалося, не міг би ніколи навчитися, приймає те, чого, здавалося, прийняти неможливо.

Позбавлений пам'яті, Умо знайомиться з марсіві: докторка Лінда Арундо і підлітка Асепа, — і відчайдушно намагається вижити і пригадати, хто він такий. Так, він згадує, але легше від цього не становиться.

Багато уваги в романі приділяється окресленню “живий” і “мертвий”. Всі, хто добровільно зголосилися стати марсіві, офіційно для світу людей померли. Не зникли безвісти, а саме померли. Всі сліди, всі “папери” вели до свідоцтва про смерть. Але вони були живими. Живими і мертвими одночасно.

Голові поселення Марсіві Лінза говорить про Умо: “Він теж був таким на початку: співчутливим, але з людського погляду. Поки не збагнув, що люди навколо нього — які-не-які, але живі, а він сам - уже ні, що його викинуто з людей усіма можливими способами… отоді він став в дечому марсівіший за марсіві”.

Проте отак відкинути все, що робило тебе людиною, означає і втратити сенс свого існування. І щоби жити, потрібен сенс. Потрібно щось, заради чого робитимеш наступний вдих. І Умо отримує таку задачу. Смішну таку задачку на одну дію, як для першачків: узяти, і переселити марсіві на Місяць.

Але хто він для марсіві? Світляк, чудовисько. Чужий серед чужих. Умо більше не бачить себе у світі людей, та чи зможе знайти місце у світі марсіві? Здається, що зможе. Умо виживає, пристосовується, живе, вибудовує сусідські, дружні стосунки з марсіві і навіть знаходить взаємне кохання.

Так, я вірю в подібні стосунки між Умо і дівчиною-марсіві. І бачу, як можна закохатися в не такого, як інші, який спершу навіть трохи страхає своєю інакшістю, проте викликає безумну цікавість. Велику роль також має і спільна участь у виставі.

Важливим пунктом у плані Умо стає Дикий завод, адже лише Завод може дати сталь для орбітального ліфту. Чи вже не може? Завод живий. Завод дикий. Після мінімалістичних приміщень марсіві і кімнати у людському місті, Завод відчувається, як живий організм. Фарби, зелень, пісок, повішені, червоний пил, що постійно висить у повітрі, — це налітає на тебе, підхоплює, намагається розчинити в собі. Ти не просто бачиш Завод, його майже можна помацати, відчути сморід сірководню і жар від розпеченої сталі.

У романі немає персонажів, які не запам'ятовуються, хіба що зовсім уже “статисти” типу водія маршрутки або натовпу. Жіночі персонажі яскраві і виразні, до мурашок, до дрижаків: Лінда, Ілляна, навіть Консульта і Асепа, котрим відведено зовсім небагато місця в романі.

Трошки цитат

Лінза Арундо у розмові з “матір'ю народу” Іляною: Ми померли [як люди — примітка моя] з власної волі, а його вважай вбили і дуже жорстоко. У нас є громада, а він одинак. Викреслений із людства насильно, але розлучений із ним, як ми, — свідомо з власної волі…

О боже! Я волаю!
“Вони вдивлялися одна в одну… Повітря наче бриніло між ними, — але, ймовірно, це десь неподалік працювала помпа, і вібрація проникала крізь нещільні конструкції станції.”

Презирливе від марсіві “Людько!”, - не світляк і не чудовисько, але людько. Це прекрасно!

Це прекрасний роман. Я б хотіла екранізацію.

Ось ця історія про Фіндуса мене, як дорослого, залишила незадоволеною.
Дідуньо Петсон заводить півня. Усі кури одразу в нього закохуються: красень, голосистий! А от Фіндусу непереливки: він ревнує, що увага курей тепер не прикута до нього, але гірше за все півняче кукурікання!
І Фіндус придумує хитромудрий план, аби півень менше кукурікав. Та саме цей план змушує півня піти від Петсона. Фіндус засмучений і соромиться свого вчинку, він зізнається Петсону і курям в обмані... Але ніхто — усе ще по гарячих слідах — не йде шукати півня, який зараз блукає десь у лісі, де на нього чигають небезпеки. Ну, пішов собі півень, то й пішов. Ось цей момент зачепив. Не в гарному сенсі

Повна назва цієї оповіді: Як Фіндус загубився, коли був маленьким. Звідси ми дізнаємося, як у Петсона з'явився Фіндус, як у Фіндуса з'явився його кумедний наряд, і як старий чолов'яга і маленький котик вчилися жити разом.
Також тут ми дізнаємося, що маленькі створіння, які фігурують на всіх малюнках в серії, звуться Мишустики, і саме вони "відповідальні" за зниклу шкарпетку або що.
Кумедні ситуації і чудові малюнки!

Пісня бризів — книга, від якої не хочеться відриватися. Неможливо однозначно визначити належність книги одному жанру: тут у нас, як зазначив Олексій, і виробничий роман, і пригоди, і світ-антиутопія, і навіть — як на мене — дорослішання. Хоч головній героїні 30 років, проте вона потрапляє в такі обставини, коли світ довкола неї і вона сама змінюються з карколомною швидкістю, і треба встигнути за цими змінами.

Ми бачимо тоталітарний світ, жорстко закутий кайданками правил, які мають вберегти душі людей, залишити їх “чистими”, і навіть запобігти страшній смерті від доторку Мороку. Все підкоряється вченню Книги.

У Книзі сказано, що всі діти творця рівні, але, як доводить життя, деякі рівніші за інших. Головна героїня, Санда, пізнає це змалечку, бо має колір волосся, що на дещицю відрізняється від “чистого”. Інша “вада” ще у шкільному віці перевела її у ряди “неповноцінних”, відкинула на один з найнижчих щаблів негласної ієрархії. І маючи таке комбо вона мусить міцно вчепитись зубами, аби мати роботу та житло — дещицю незалежності від Родини у Світі Книги. Ми не бачимо цього шляху, але ми відчуваємо його у спогадах та поведінці дорослої Санди, її думках та реакціях на повсякденність.

У цьому світі сяк-так можна жити і працювати, навіть “неповноцінним”, навіть хупара, проте все летить шкерберть і неймовірно швидко, коли до лікарні, у відділення Санди потрапляє особливий пацієнт. І згодом вступає в дію Комітет Спасіння Нації. І приходить страх.

Цей страх, ця постійна напруга настільки реальні, що їх можна просто помацати. Ти не просто віриш, ти завмираєш разом із Сандою, не можеш дихати, настільки напружений, що можеш у будь-яку мить просто вибухнути, якщо вчасно не “стравити тиск”. І на тлі цього страху, невпевненості — кохання. Кохання, якому ти віриш. І гірка дрібка щастя від того кохання наприкінці оповіді, коли герої розуміють: це все, що вони можуть вирвати у Світу.

Хотіла написати ще багато чого, і навіть написала, але потім стерла пів сторінки тексту (навіть шкода було). Чому? От, наприклад, я не боюся спойлерів навіть прямим текстом, а дехто не любить їх хоч прикритими, хоч завуальованими. Тому, аби нікому не псувати враження, ніц не скажу. Крім одного ;)

Після прочитання стає зрозумілішою (але не до кінця) обкладинка. І це бомбезно.

До речі. В кінці книги є словничок. Я прочитала його першим. Це допомогло краще зрозуміти, що до чого, глибше розкрити світ.