Часосховище

Якщо ми — це ті місця, де нас немає, тоді я — кримський пляж у 2008 році. Це моє часосховище, комірка, в яку воліла б повернутися. Сховатися і не опинятися лоб до лоба з реальністю. Того самого прагнуть і люди в книжці «Часосховище», але вони не усвідомлюють, яка це згубна пастка.

Читаючи «Часосховище», ти наче заходиш в кімнату памʼяті, де минуле та теперішнє сплелися в химерному поєднанні. Книжка Ґосподінова — карта колективної травми, де кожен в кожному рядочку препаруються людські страхи та нереалізовані можливості.

Страх свободи — голий нерв цього твору. Ми бачимо європейські країни та окремих людей, які радше оберуть комфортний полон відомого минулого, аніж ризикнуть зустріти невідоме майбутнє. Як зазначив перекладач книжки Остап Сливинський, роман нагадує кассандрівське пророцтво з 2021. Ґосподінов наче ставить діагноз сучасній Європі, яка навчилася ховатися від реальності в мʼяких обіймах минулого й статусу кво. Суспільством керує не стільки страх теперішнього, скільки панічний страх невизначеності.

Книга постійно балансує на межі — між спогадом і забуванням, між свободою та самопоневоленням. Кожен вибір — акт втечі, кожен сон — спосіб уникнути відповідальності. Люди добровільно замикають себе в клітках ностальгії, вважаючи це захистом.

Людство постійно забуває своє минуле і парадоксально повертається до нього. Передані крізь покоління жахи здаються менш лячними, ніж невідоме майбутнє. І це глибока правда про природу людського страху.

В романі болгарського автора не згадується Україна. Багатьох це обурює, але я можу сказати на захист автора те, що, напевно, він цим твором цілився на Європейський союз, який застряг у своїй зоні комфорту, який зараз боїться «ескалації» та сміливих рішень, попри свою позірну прогресивність. Та в мене є краще запитання. Якби Україні дали можливість повернутися в якесь десятиліття своєї історії, то які б це були роки? Моє припущення таке: українці обрали б майбутнє, за яке боряться власним потом та кровʼю останні 10 років.

Мені книжка не сподобалась, автору вдається влучно формулювати цікаві думки, але поєднати їх у книжку, по моєму, не вдалось.
Початок схожий на Оскара Вайлда за афористичністю, і це мені дуже зайшло, але тут нема ні сюжету, ні зв'язної якоїсь історії, тому все це не тримається купи, на жаль. Звісно, автору добре зміг показати по кожній країні проблематику вибору "старих добрих часів", але ж це ніяк не втілено в сюжет і не розвинено, просто привід поговорити.
Ближче до фіналу роман скочується в абсурд, навіть є діалог між 2 бабцями, що сприймається як діалог між подружжям у п'єсі абсурду Ежена Іонеско "Голомоза співачка". У фіналі взагалі якийсь набір банальностей про бібліотеки як часосховище, про забуття війни як причина її повторення.
Мушу також зауважити, що це книжка антирадянська, але проросійська. Росія тут лізе з усіх щілин, від згадок Чехова з Євтушенко і алюзій до текстів Толстого до повернення територій референдумами (і це максимальний рівень іронії, який автор собі дозволив у критиці). Мені таке не до душі.
Двічі на книгу пасаж про Цюрих, що виглядає як реклама евтаназії — такої поки унікальної швейцарської послуги, на кшталт банків, сиру і годинників.
Одним словом, заповідалось на інтелектуальну гру розуму про колективну та індивідуальну пам'ять, а переросло в есе про різні часи різних держав, і то досить схематичними мазками

Книга для читання коли багато вільного часу.