"Зрештою, ми всі діти Одіозума. Діти власних Пристрастей"

Четверта частина наймасштабнішого фентезі яке я читала залишила по собі змішані враження. Це все ще епічно та захоплююче, але на фоні попередніх частин ця книга здалася своєрідним затишшям. Можливо перед бурею що чекає на нас в фінальній частині?

Але давайте розповім про все детально (а то ви ще вирішите, що книга мені не сподобалася😄). Одже війна триває вже рік і жодна зі сторін ще не отримала переваги. Променисті лицарі разом з простими воїнами дають відсіч всім можливим формам паршенд, але зрада союзника боляче б'є по моральному стану людей. У ворожому стані також не все добре і автор продемонструє цей розкол з середини. А ще дуже багато часу буде приділено психологічним проблемам героїв. І це те за що я полюбила історії Б. Сандерсона ще більше, бо він детально показує до яких наслідків може призвести моральна травма, або просто необережне слово сказане на емоціях.

"Дії визначають тебе сильніше ніж наміри."

Так що ж тоді мені не так? - спитаєте ви. І я відповім, що все мені так. Але автор так поглибився в світ звуків Рошару, що в якийсь момент здалося що я читаю підручник з фізики🙈 Знали б ви як я її "люблю". Але "Хроніки Буресвітла" я люблю більше тому стійко читала про звукові хвилі, тони, камертони і інші незрозумілі слова...

Загалом ця частина продовжує поглиблювати наші знання про героїв, Рошар та Космер і я знову не можу уявити що чекає на нас в наступній книзі, але із задоволенням почала читати її вже сьогодні🤭.

"Порядність не заважає людям убивати, ваша світлосте. Вона просто змушує їх шукати різні виправдання."

Цей рік у мене плідний на сучасне українське фентезі і я вже знайшла книгу якій можу віддати перше місце в категорії затишності.
Історія трьох відьом вразила мене з першої фрази. І це я кажу абсолютно серйозно, бо як можна не звернути увагу на "Хоч, я йому піпіску відкушу?"😅.
Далі виявилось що це дуже комфортна історія в якій дівчата-відьми живуть своє звичайне життя: здають екзамени, готуються до весілля, трохи ворожать і трохи втраплять в халепи. Але все це легко і без надмірного драматизму.
В цій історії всі важливі сенси на поверхні і тому вона ідеальна для відпочинку. Авторка прямо говорить про дружбу, кохання, підтримку, прийняття себе та своєї природи і все це приправлене жартами від яких дійсно смішно, а не ніяково. Але якщо для вас важливо розібратися в системі магії та в магічних створіннях, то тут також все на поверхні: вони є, і просто прийміть цей факт)
В будь-якій іншій книзі мене б засмутила відсутність детально написаної світобудови, але "Діва, матір і третя" для мене про інше. Вона про людей і за героями книги дійсно цікаво спостерігати (а на Орисю бажано ще й маячок поставити) 🤣.
Чудова книга. Читайте обов'язково якщо ваш дах (як і мій) тримається переважно на серіалах типу "Друзі", "Офіс", "Теорія великого вибуху" та ін.🤭. І окрема подяка за "Володаря перснів" ❤️.

Є книги які для мене відіграють роль своєрідної машини часу, бо переносять мене років на десять назад. Саме тоді я у великій кількості читала підліткові історії в яких стрімкість сюжету перекриває всі прогалини в сюжеті, логіці та характерах героїв. "Дикі дівчата" яскравий приклад такої літератури, але пам'ятаймо що пройшло десять років🤨.

Ми опиняємося в закритій школі для дівчат яка розташована на острові. В школі вже декілька років панує незрозуміла хвороба Токс, яка спричиняє або мутацією в тілах дівчат або смерть. Звісно, ми потрапляємо в сюжет коли в звичний плин життя вносять корективи і це призводить до краху всього.
Хоча ні, до краху призводить бажання героїнь робити щось бо їм так хочеться. Імпульсивність та відсутність критичного мислення головний рушій сюжету, але це не доволі типовий прийом, тож він не став великим мінусом.

Для мене основний недолік книги це її фінал. Я можу зрозуміти той прийом що оповідь ведеться від дівчат і вони не можуть знати всіх деталей хвороби, але ж повинно бути хоч якесь пояснення, а не одна фраза на останніх сторінках. Впевнена, що у книги повинно бути продовження і можливо там авторка планувала дати всі відповіді, але на жаль зараз у мене враження, що я прочитала тільки частину книги.🤷🏻‍♀️.

Якщо ви не проти відкритих фіналів і шукаєте швидких подій які полоскочуть вам нерви, то зверніть увагу на цю книгу, але як на мене краще прочитати те, що має і кінці крапку.

"Минуле — це не лише те, що з тобою сталося. Іноді — це те, що ти всього лише вигадав."
Ця історія почалася з благородною метою. Було з'ясовано, що хворі на Альцгаймер краще почувають себе якщо дати їм ілюзію минулого. Так починають виникати центри які надають можливість жити в якомусь проміжку часу минулого. Їх "повертають" в часи безтурботного дитинства, або юності і там пам'ять їх не підводить. Потім центри перетворюються на райони, міста і зрештою країни Європи проводять референдум на якому обирають десятиліття в якому вони продовжать жити.

"Якщо існує щось надійне, то це — минуле. П'ятдесят років назад — це певніше, ніж п'ятдесят років уперед. Повертаючись на два-три-п'ять десятиліття назад, отримуєш стільки ж попереду. Дарма, що воно вже пережите, що це вживане "майбутнє", але воно є. Краще ніж ніщо, яке почалося нині."

Довго я ходила навкруги цієї книги, бо відгуки обіцяли то шедевр, то багато запорєбрікової культури. Шедевром для мене на жаль історія не стала. Так вона інтригуюча, бо цікаво до чого призведе вся оця ідея з повтором минулого; вона має психологічне підгрунтя, бо автор препарує страх майбутнього та потяг до минулого; вона гарно написана, бо не так багато книг які мені подобаються саме мовою, хоча одночасно я не назву мову книги легкою; в ній герої які притягують погляд, але також в ній є затягнутий початок і фінал який збив мене з пантелику.
В кінці у мене було одне питання: і це все??? Що було після вбивства Ерцгерцога Франка Фердінанта. Нє, ну ми знаємо що було після нього, але що трапилося в світі де кожна країна живе в своєму часі, то вже питання з розряду "відповідь додумай сам".
І так, в книзі багато руснявої культури. Не так багато, як я уявляла, але все ж є. А ще в ній є згадка про те що росія перетворювалася на СССР шляхом референдумів і не тільки🤬.
У підсумку скажу, що ця книга відноситься до тих які мені складнувато читати, але разом з тим було цікаво подивитися на такий розвиток подій. Радити не можу, але якщо вас зацікавив сюжет, то спробуйте😉

Вас вітає острівна країна Портл в якій поряд зі звичайними людьми живуть чаклуни, у Богів є свої Культи, містами правлять Старійшини, а розлом між цим світом і потойбічним закриває закляття Портал. І погодьтесь, що наявність розлому (хай навіть і запечатаного) то багатообіцяючий факт.
Але давайте поговоримо про героїв, бо це ж тільки початок історії і вони тут головні. На перших розділах здалося що їх забагато, але розгубленість швидко пройшла, бо вони цікаві та індивідуальні і я прониклася їх долями. Через них авторка розкриває соціальні та психологічні питання і це робить їх ще реалістичніше.
Останнім часом у мене не часто бувають книги якими я задоволена на всі 💯, але ця книга саме така. Пані Валерії вдалося створити об'ємну історію на невеликій кількості сторінок, вона легка, цілісна та логічна за структурою і у мене нема питань до мотивації героїв. А ще в цій історії чудовий гумор🤌🏻 от саме те, що подобається мені.
Тож якщо ви в пошуку сучасного українського фентезі я вам щиро рекомендую познайомитись з Чаклункою і Культом🥰.