Я щиро люблю книги Наталі за затишну атмосферу, переплетіння міфологій і чудових героїв, за якими цікаво спостерігати. Але з другою частиною пригод Іґніса та Ґайї у мене любові не вийшло.

Так, це все ще чарівна пригода яка почалася з угоди мага та людини, але мандрівка добігає кінця і концентрація подій, дій та інформації зашкалює. У якийсь момент я зрозуміла, що для мене цього забагато. Забагато неочікуваних поворотів, забагато агресії великого С, забагато крутості деяких героїв, бо я не можу в це все повірити і прийняти.

Шалений темп і купа деталей завадили мені насолодитися атмосферою та взаємодією героїв. І під кінець мене засмутило те, що фінальне протистояння звелося до проблем трьох великих родин, тоді як те, за чим мені було найцікавіше спостерігати виявилося просто пшиком.
Ця історія ідеально підійде шанувальникам стрімких сюжетів з купою неочікуваних твістів та епічною розв'язкою, а от я під кінець року, як виявилося, хочу чогось спокійнішого. Неочікувано це для мене.

"Як читати класиків" це книжка після якої ви:
1) почнете безжально кидати книги.
2) будете усі книги умовно ділити за ступенем складності.
Але це вже після того, як закінчите книгу. Спочатку треба подолати перший розділ і він для мене виявився найскладнішим. Чомусь мій мозок книголюба з
багаторічним досвідом не хотів засвоювати розділ з порадами. Проте чим далі я читала, тим цікавіше ставало. Цікаво було читати про рівні складності які виділяє автор. Так, іноді було забагато Кафки та Джойса, проте ми ж не шукаємо легких шляхів. І якщо Ростислав вже проклав стежку до найважчих творів, то чому б не скористатися нею.
Окремо хочу виділити списки творів розбиті по жанрам. Читала з них я не багато, але вже видно моїх стильових улюбленців та аутсайдерів. Є ще з чим працювати, тобто, що читати!
Для мене ця книга на 10, але я вважаю, що вона краще підійде для книгоманів з певним читацьким досвідом, а от новачків у цьому ділі вона може просто
налякати)

Друга спроба потоваришувати з творчістю Джона Стейнбека зазнала невдачі.
Здається, що цей роман створено, щоб страждати разом із героями, жахатися нелегкої долі американських переселенців і плакати від безсилої злості дивлячись на їхнє життя. Але ж ні.
Для мене він пройшов майже без емоцій. Я говорю "майже" тому, що мене дуже злили ліричні відступи у яких автор описував або чи ситуацію в Америці загалом, або щось дуже абстрактне. Я, наприклад, так і не усвідомила важливість глави про
черепаху.
Якщо ж автор на прикладі однієї сім'ї хотів показати всі жахи часів Великої Депресії, то він явно вибрав не ту родину. Адже Джоудів можна назвати щасливчиками, які на тлі загального голоду практично щодня їдять м'ясо, швидко знаходять роботу, займають останні місця придатні для життя і т.д. Особисто мене їхня доля не хвилювала і дочитувала книгу я лише тому, що хотіла знати
коли закінчаться страждання людей. Але це мені розповіла Вікіпедія. Фінал же книги поставив мене у глухий кут, поки я не дізналася що у нього є біблійне
значення.
Але є книжки і плюс. Мені подобається як пише автор: просто, але гарно. Читати "Грони гніву" було легко, незважаючи на складність теми та обсяг. І хоча зміст книги мене не захопив, але Стейнбека я раджу всім, хто любить красиву та плавну прозу.

Читати книги Кроніна це як прожити ще одне життя. Прожити не фізично, а емоційно. Пройти довгий шлях розвитку персонажів, які прописані настільки детально, що вони здаються тебе. Полюбити їх усією душею з усіма їх перевагами та недоліками, переживати за них як за рідних, а наприкінці залишитись емоційно
спустошеною і вичавленою як лимон.
Кожна історія Кроніна це стовідстоктове влучення в моє серце. І цього разу історія Люсі Мур чудово помотала мої нерви. Це були емоційні американські гірки. Мені то хотілося обійняти Люсі і тказати їй яка вона молодець, то дати їй ляпаса щоб
вона не була такою гордою та незалежною.
Три кохання. Саме стільки разів Люсі Мур віддавала своє серце, присвячувала своє життя одному почуттю. І стільки ж разів її кохання оберталося крахом. Хотілося б сказати, що нічиєї провини в тому немає, але для мене Люсі, при всій силі та мудрості, ставала руйнівницею свого життя. Вона настільки поглинала в почуття, що це повністю позбавляло її здорового глузду і люблячи вона губила об'єкт своєї
любові та себе.
Я в черговий раз стоячи аплодую Кроніну за його майстерність розкриття персонажів. І одна справа чоловікові описувати почуття чоловіків, але зовсім інше
так тонко та точно вивчити жіночу психологію.
Щмро раджу!

Уявіть собі маленьке американське містечко поблизу Нью-ЙоркаПершого дня театрального фестивалю містечко вражає жахлива новина - вбито
мера, його сина дружину і випадкову дівчину, яка робила пробіжку. Поліцейські важко розкривають злочин і на довгі 20 років забувають про цю справу. Поки не з'являється та сама Стефані Мейлер. І тут нас починає закручувати вир подій.
Змінюються герої, події мерехтять перед очима, минуле перемішується з сьогоденням і ось він фінал! Знаючи як пише Діккер я готувалася читати не
відриваючись, дивуватися сюжетним поворотам, а потім ще довго перетравлювати розв'язку.
Так і було. Ось тільки емоційно фінал книжки залишив мене байдужою. Склалося враження, що я бігла марафон, а за пару метрів до фінішу вирішила зайти в кафешку поїсти і так там і лишилася.
Я мимоволі порівнювала цю книгу з попередніми творами Діккера і вони мені здалися більш цілісними. У "Зникненні Стефані Мейлер" не всі сюжетні лінії були мені зрозумілі, викресливши пару другорядних героїв, які мають лише
непряме ставлення до справи, можна було б зменшити об'єм книги. Та й мотивація злочинця насправді мені здається притягнутою за вуха. Але є у книзі і плюс. Не знаю, як написати точніше без спойлерів, але мені сподобався склад злочини у 1994 році).
За підсумком скажу, що Діккер і в цій книзі залишився вірний собі і якщо сильно не чіплятися то "Зникнення Стефані Мейлер" хороший детектив, але
для мене не надто зачепило, тож трохи не вау!